Альманах "Стежками юнкорів"

                     Крізь терни до освіти, або як здійсняються мрії

Ви пам’ятаєте, як вступали у ВНЗ? То, напевно, мають бути дуже тьмяні та туманні спогади... А от наші спогади про вступ є дуже яскравими та свіжими. Розкладемо все по поличках.

По-перше, варто згадати вибір навчального закладу. Ми цілеспрямовано обирали один з львівських вузів. В першу чергу тому, що це чарівне місто з європейсько-казковою атмосферою, тобто в першу чергу ми обирали місто. Вибір зупинився на ЛНУ ім. Івана Франка та факультеті журналістики. Тепер ми, вихованки гуртка журналістики палaцу творчості дітей та юнацтва, мали конкретну мету: друкувалиcь з певною періодичністю, працюючи на творчий доробок, наполегливо  набували професійного досвіду, розвивали та вдосконалювали свою комунікабельність та навички, що можуть знадобитись при вступі на факультет журналістики. Безперечно, на цьому етапі нам неймовірно допомагали наші старші товариші - колектив газети "Проскурів" та особисто її редактор Богдан Петрович Теленько. Не будемо приховувати, що до останнього дня в редакції не вірили, що всі наші статті написані нами - сімнадцятирічними школярками, тим не менш друкували та морально підтримували, відправляючи до нас на заняття діючих журналістів "Проскурова" для того, аби ті поділились досвідом та корисними порадами.

Другим етапом вступної епопеї назвемо здачу зовнішнього незалежного оцінювання. "Здача" включає в себе і безсонні ночі, і нульові уроки в пустій школі, і репетиторів, і істерики через невпевненість у своїх знаннях, і тижневі посиденьки вдома за книжками, і, врешті-решт, нервовий зрив перед самим ЗНО ... абсолютний спокій (читай - байдужість) під час написання тесту та три тижні(!) очікування на результат. А ще традиційні сльози радості, коли результат відомий і випускник задоволений! ЗНО - це важливий етап у нашому житті. Саме на ньому нам вперше довелося максимально напружити мозок, всі свої здібності та таланти. Дехто за два місяці вивчив все те, що мав вивчати  протягом 6 років. Вивчив, а потім жалівся на свої лінощі, бо якби знав це раніше — був би відмінником. Та попри всі ці гарні слова на ЗНО в більшості випадків діє система "Трьох З": зазубрив, здав - забув.

Третій і порівняно легкий етап вступної кампанії - подання документів. З першого погляду це може здатись надзвичайно просто: прийшов, побачив, переміг. Але, нажаль, це тільки з першого погляду. Через дозвіл на подання документів у безліч вузів черги у приймальну комісію були величезними! Безперечно, абітурієнти готували "запасні аеродроми" на випадок невдачі (і це правильно), але як важко бути в черзі 1024-ою... Неодмінною деталлю, які ми згадаємо, стане сайт www.vstup.info. Безліч абітурієнтів оновлювало його безкінечну кількість разів, аби подивитись на свій рейтинг... скільки ж нервів було зіпсовано через некомпетентність приймальної комісії та її невміння правильно занести дані в комп’ютер. Через це особисто я опинилась на 349 місці в рейтингу замість 124. Вже розроблялись плани відступу: "Цього року буду позаштатним кореспондентом, днями і ночами зубритиму історію України, повторюватиму правила граматики.. Наступного року обов’язково вступлю.. ще й на бюджет!"

Але попереду був ще творчий конкурс. Ми були занадто сумними та пригніченими, аби сподіватись на його чудодійну силу… і, як виявилося, дарма. Змістовний творчий доробок, переконлива рекомендація від газети  "Проскурів", професійний досвід, набутий протягом кількох років занять у гуртку журналістики палацу творчості дітей та юнацтва, та легка вдача дали про себе знати! Те, що я написала протягом трьох годин під пильним поглядом наглядача, сподобалось навіть мені. Кілька днів очікування, щоденні відвідини сайту університету у пошуках свіжої інформації. І от ми в списках абітурієнтів, рекомендованих до зарахування..! Обдзвонити та заспокоїти всіх родичів, похвастатись перед однокласниками, передати радісну новину друзям, керівнику гуртка Ользі Володимирівні Вальковій ... " — схожі думки відвідали мою голову в перші кілька хвилин.

Четвертим етапом стало подання оригіналів сертифікатів. Може здатися, що це триватиме кілька хвилин. Та все не так просто. Пів-університету в одні двері. В чергах під номерами  429, 115 та 79. Через певну неорганізованість ми запізнились на потяг. Але це все не так страшно... можна багато витерпіти заради відчуття того, що ти - студент Львівського національного університету ім. Івана Франка, одного з найстаріших вузів Європи.

Коли вступна кампанія  відгриміла, студенти-першокурсники зібрали торби, виїхали в Альма-Матер, одиниці заселились в гуртожитки, більшість знайшли собі сусідів та зняли квартири. Тепер попереду страшний перший курс. Зі слів старших товаришів перший курс буде працювати "на заліковку". Не спатимемо ночами, питимемо каву літрами аби не заснути над підручниками…а яка страшна перша сесія!!!

Нас двоє з гуртка «Юний журналіст» вступили на факультет журналістики престижного українського ВНЗ. Мрія останніх трьох років  збулась. Наші наставники можуть пишатись нами. А ще урочисто пообіцяти взяти нас на практику наступного літа …

                                       Афіна Касспа, випускниця гуртка “Юний журналіст, 

                                            студентка факультету журналістики ЛНУ

Перемога Хмельницьких юнкорів у

XІV Національному конкурсі шкільних газет

12-14 травня 2011року у м. Миколаєві відбувся XІV Національний конкурс шкільних газет, участь у якому брали юнкори Хмельницького палацу творчості дітей та юнацтва. Даний конкурс, за словами організаторів, - найбільша подія шкільного друку в Україні. Щороку в ньому беруть участь стінні, друковані, електронні газети, фото-, радіо-, телерепортажі загальноосвітніх, позашкільних та професійно-технічних навчальних закладів, тисячі юнкорів зі всієї України.
Цього року географія конкурсу ще більше урізноманітнилася,  адже участь у ньому  взяли 2815 газет та репортажів зі всіх областей України та АР Крим. Також саме у 2011 році до участі у конкурсі  додалися видання  з - за кордону, а саме з Росії (м.Таганрог та Краснодарський край) та Болгарії (м.Варна).
38 учасників з Хмельницької області надіслали свої видання на адресу Миколаївського Пресс центру. У номінації «Краща електронна газета» переможцем став "Шкільний вісник" Кам"янець-Подільської ЗОШ №10. А у  номінації «Кращий телерепортаж»  переможцями стали вихованці гуртка «Юний журналіст» Хмельницького палацу творчості дітей та юнацтва.
Як переможців конкурсу нас запросили взяти участь в  урочистій церемонії нагородження. 13 травня усі переможці зустрілися на прес-конференції з мером Миколаєва - Володимиром Чайкою, який давав відповіді на наші  питання.  Також ми мали змогу поспілкуватись з головою Національної спілки журналістів  Ігорем Лубченко, президентом конкурсу Глібом Головченко та ще з багатьма цікавими людьми.

Від приміщення міської адміністрації до палацу творчості переможці їхали на лімузинах, а перед палацом їх зустрічали багаточисельні глядачі і під звуки оркестру бурхливими оплесками проводжали по червоному килиму до святково прибраної зали, де і проходила урочиста церемонія нагородження. Це було неймовірно!

Взагалі під час  перебування у Миколаєві нас  приємно вразила  чітка організація,  продуманість програми та злагоджена робота команди волонтерів, які забезпечували проведення конкурсу.

 Також ми охоче відвідали Миколаївский зоопарк, який недаремно називають найкращим в Україні.

Отже, ми дуже раді, що взяли участь у конкурсі, оскільки це надихнуло нас  на подальші успіхи.

                                                                                                   Вікторія Ксьонзик

                              Наші моделісти – найкращі в Україні 

       

Вихованці гуртка стендового та судномоделювання Палацу творчості дітей та юнацтва нещодавно повернулися з м. Бровари (Київська обл.), де брали участь у Всеукраїнському конкурсі з історико-технічного стендового моделювання. Змагання  проводилися з метою пошуку та підтримки технічно обдарованої учнівської
молоді, стимулювання творчого, інтелектуального та духовного розвитку дітей. У конкурсі брали участь 16 команд з різних куточків України. Не з порожніми руками, а з купою дипломів, творчим натхненням та цікавими ідеями повернулися наші вихованці з цих змагань.. Тому ми, вихованці гуртка «Юний журналіст», завітали до них в гості, аби дізнатися про їх враження від поїздки та познайомитися ближче з роботою маловідомого  нам гуртка.

Як нам розповіли, четверо юних конструкторів-моделістів з гідністю представили наше місто на змаганнях такого високого рівня. Владислав Подоля, В’ячеслав Малішевський, Влад Семенчук та Валерій Криворучко показали усім справжній клас технічного моделювання. 10-річні хмельничани змагалися зі старшими колегами з 16 областей України. Найсильнішими суперниками, за словами хлопців, були команди з Дніпропетровської,  Київської областей та м. Бровари. Наші гуртківці вибороли аж п’ять перших місць, три других та одне третє. Вони представляли свої роботи у номінаціях «Судна», «Діарама», «Бронетехніка», «Автотехніка», «Авіація» та «Космічна техніка». У кожній з них були  представлені  копії відомих моделей, створені захопленими своєю справою школярами у маленькій кімнатці Палацу творчості.

 Брали участь у конкурсі не тільки діти, а й їх керівники та викладачі.  У категорії старше 18 років  керівник гуртка історико – стендового моделювання Ігор Гончаренко, який очолив команду Хмельницької області, як і його вихованці,  посів перше місце. І це не дивно, оскільки за таку ювелірну роботу – модель «Chrysler Imperial»,  над якою він трудився півроку, неможливо було не присудити  перемогу.

 До суддівства на цьому конкурсі був запрошений керівник судномодельного гуртка палацу  Юрій Гаркавенко, який вже більше 30 років займається технічним моделюванням.

Саме там, куди рідко заходять відвідувачі Палацу, у пропахлому клеєм куточку, створюються справжні шедеври моделювальної справи. Як гості майстерні, ми оглядаємо колекцію готових виробів, боїмося доторкнутися до довершених мініатюрних моделей, аби не зіпсувати результат кропіткої праці. Хлоп’ята та їх вчителі називають своє захоплення спортом, хоча ми, захоплено розглядаючи  їх роботи, вважаємо  це справжнім мистецтвом. А зважаючи на те, що усі моделі виготовлені з доступних підручних матеріалів, просто дивуємося, наскільки безмежний політ дитячої фантазії.

«Хлопці у гуртку зібралися серйозні та працьовиті, з ними приємно мати справу, - каже керівник Ігор Гончаренко, - а от дівчата щось до нас не поспішають. На змаганнях в Броварах інші області представляли й дівчата, а у нас за всю історію гуртка була лише одна представниця прекрасної статі.»

Що ж, бачимо, мистецтво моделювання (ніяк не можемо назвати його спортом) доступне усім, а як же ці заняття допоможуть юнакам у майбутньому?

«Досвід, здобутий на гуртку моделювання, обов’язково знадобиться нашим вихованцям  у дорослому житті, - запевняє Юрій Гаркавенко, керівник та наставник юних конструкторів – моделістів. - По-перше, це розвиває увагу, моторику рук та вміння концентруватися. Крім того, на заняттях ми знайомимо хлопців з основами ручної праці, аби ті потім і гвіздок змогли забити, і стілець відремонтувати. Тож у будь-якому разі здобуті навички не пропадуть.»

«У майбутньому я хочу бути банкіром, - розповідає гуртківець Влад Подоля, - а моделі створюватиму у вільний час і, можливо, продаватиму. А взагалі мені це подобається, люблю працювати руками. В школі уроків трудового навчання в нас майже не буває. Їх замінили підготовкою до Державної Підсумкової Атестації, яку ми здаватимемо наприкінці четвертого класу. І взагалі, багато людей вважають, що трудове навчання – це не престижно.»

«Дійсно, урокам трудового навчання сьогодні приділяють мало уваги, - коментує розповідь вихованця Юрій Володимирович, - але вони потрібні усім, незалежно від майбутньої професії. Це, напевне, єдиний універсальний шкільний  предмет.»

«Згоден з моїм колегою, - втручається у розмову керівник Ігор Гончаренко, - а щодо професії банкіра, то у мене є друг, який певний час працював у банку, а у вільний час збирав моделі. Коли була криза, його скоротили, і він переїхав до Канади, де зараз непогано заробляє, продаючи свої моделі.»

Що ж, сподіваюся, що усі великі мрії вихованців гуртка, що розташувався у глибині коридорів Палацу творчості, обов’язково збудуться. Нехай у маленькій кімнатці, де збираються шанувальники цієї цікавої справи, залунають дзвінкі голоси дівчат, як-от сьогодні, коли ми завітали до них у гості, а у школі, де навчається Влад, дітям повернуть уроки трудового навчання .

Отже, майбутні справжні чоловіки, якщо ви ще не визначились,чим би ви хотіли зайнятися, ласкаво просимо у гурток технічного моделювання.

Розмовляли  Катерина Уманець та Інна Горбовцова

Задимлена молодь

На сьогоднішній час існує безліч суспільних питань, термінове  вирішення  яких потребує  особливої уваги та контролю. Мене, сімнадцятилітню дівчину, дуже   непокоїть поширення шкідливих звичок, а саме паління та алкоголізму, серед молоді.

Що ж змушує підлітків взяти до рук  цигарку чи зазирнути у пляшку? Відповіді на це запитання можна розподілити на певні групи. Одні кажуть, що вперше запалили  чи скуштували  алкогольні напої разом з друзями. Їхні аргументи такі: «Усі так робили, спробував  і я, за компанію». Інші говорять, що алкоголь і паління їх заспокоюють. Саме тому вони почали цим зловживати. Серед молоді існує ще одна думка: це дуже престижно. Чому ж  мої однолітки вважають такі речі престижними та модними?! Підлітки не усвідомлюють своєї відповідальності не тільки за власне життя, але й за здоров’я  своїх майбутніх дітей. Із уст одного хлопця прозвучала така фраза: «Нам, хлопцям, можна. А дівчатам – ні: їм ще дітей народжувати». Але ж дитина набуває спадкових ознак як від матері, так і від батька!

Паління веде за собою величезну кількість захворювань: аритмію, інфаркт міокарду, рак легень, шлунку, рота, губ та ін. Серед померлих від раку легень 90% тих, хто зловживав тютюнопалінням. У залежних від цигарок можливість захворіти хронічним обструктивним захворюванням легень - 75%, а хворобами серця – 25%. В середньому вони втрачають 15 років свого життя. Та й, врешті решт, поцілунок курця не солодкий; іноді навіть гидко, ніби попільничку облизала.

Алкоголізм спричинює появу алкогольної епілепсії, порушення психічної діяльності, зниження розумових здібностей,  виникнення корсаковського психозу, за якого мімічні м’язи втрачають можливість рухатись і відбувається порушення пам’яті.

Ці шкідливі звички, які з часом перетворюються в залежність, порушують також нервову систему. Люди стають дратівливими, на все скаржаться.

Нещодавно Верховною Радою України  був прийнятий закон щодо переліку місць продажу і вживання алкогольних напоїв та тютюнових виробів, обмеження реклами пива, спиртовмісних напоїв. Але є випадки, коли продавці не дотримуються законодавства, не перевіряють  документи покупця. Працівники міліції приділяють мало уваги цій проблемі, більше того,  наприклад, на залізничному вокзалі  неодноразово спостерігала таке видовище: під надписом «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО» стоять декілька міліціонерів, спілкуються і спокійнісінько палять цигарки. Реклама тютюнових виробів і алкогольних напоїв не припиняється.

Ми, молодь, - майбутнє нашої країни. Ніхто з нас не хоче бачити свій завтрашній день закиданим  недопалками або залитим черговою пляшкою алкоголю. Наше життя, сподіваюся, насичене і щасливе, – в наших руках. Не дозволяймо шкідливим звичкам затьмарити красу навколишнього світу! Вдихаймо чисте повітря на повні груди!

Вікторія Таран

Безглуздий стереотип або Білявки врятують світ

«В дитинстві хлопці б’ють гарних дівчаток по голові,

а потім дивуються, чому усі гарні дівчата дурепи ?!..»

Оля Полякова

«Ти так мислиш, неначе блондинка! – А оце образливо…» - випадково почула розмову двох молодих людей (це при тому, що дівчина була брюнеткою!). Ну чому по всьому світу утворився такого роду стереотип щодо білявок? До речі, наукою доведено, що колір волосся не впливає на рівень IQ.

Білявки тут, білявки там… Сказала невлучний вираз – усе, стереотип білоголової тобі гарантовано. Не зрозуміла суть сказаного – білявка, «завтикала» - білявка. А дозвольте запитати, що в цей час роблять брюнетки, руді та інші різновиди представників «фарбованих голів»? Ясніють дотепністю? Читають книги філософсько-психологічного характеру? Розповідають одну із теорій вищої математики чи, можливо, черпають знання з Великого тлумачного словника сучасної української мови? Якщо хоч на одне із запитань ви дасте відповідь «так», я вас вітаю, мало того  що входите до ряду тих, які сприймають всесуспільні закони, а ще й вдало могли б взяти участь у конкурсі «Кращий брехун»(прошу вибачення за банальність!). Не можу передати з точністю історію виникнення даного стереотипу, але маю кілька припущень. Один із них виглядає досить просто(але найбільш ймовірно): певно, жила собі трішки несповна розуму брюнетка і з неї усі насміхалися. Врешті-решт їй це набридло. І вона знайшла вихід із ситуації – змінитись, щоб усі перестали її впізнавати. Вона перефарбувалась у білявку(ну чому???). Але її секрет пізніше було викрито. Мораль: скільки колір волосся не змінюй, розуму не добавиться, швидше – навпаки… Ось чому тепер існує такий вислів: «Справжня блондинка та, у якої темне коріння» (на голові, звичайно!).

Ну досить теорії, цікаво, що з цього приводу думають представники  чоловічої статі. Мій співрозмовник Андрій, справжній поціновувач жіночої краси та розуму, поділився  своїми думками:

-        Що можеш сказати про білявок? Твоє ставлення до них.

-        Я не відрізняю дівчат за кольором волосся. Кожна людина гарна по-своєму. Проте й не вірю у те, що білявки розумніші за брюнеток(чув по телебаченню досліди вчених).

-        Підтримуєш стереотип білявок, який склався у сучасному суспільстві?

-        Ні! На мою думку, даний стереотип був створений для комерції. Ось, наприклад, якого розголосу та популярності здобуло шоу «Хто проти блондинок?» Для когось це є просто вигідним…

-        А сам більше кому надаєш перевагу: брюнеткам, білявкам, руденьким?

-        Найбільше звертаю увагу на білявок та брюнеток. Хоча… на брюнеток менше. Тому що складається враження, що це  дівчата «легкої поведінки»(але не всі!), та  це лише моя точка зору. Мої друзі полюбляють білявок. Кажуть, що вони майже усі дуже симпатичні. А я надаю перевагу натуральному кольору волосся. Люблю справжнє… Але не факт, що я не закохаюся у руденьку чи каштанову дівчину. Тому скажу, що для мене головне, що у людини всередині.

-        Як ти вважаєш, колір волосся впливає на характер людини?

-        Я думаю, ні. Впливає те, з ким людина спілкується і в якому середовищі живе.

Також я провела опитування серед  людей різного віку(16-67років), у яких я    запитала, чи дійсно вони вважають білявок по своїм розумовим здібностям «відсталими» від інших? Були запропоновані відповіді «так», «я такого не помічав(ла)», «ні». Серед 32 опитаних, 35% людей згодні з даним стереотипом, 6% не помічали у своєму колі друзів та знайомих ознак, що властиві білявкам, проте з точністю сказати «ні» не в змозі, АЛЕ 59% таки спростували цю думку. (Хочу зазначити, що переважно відповідь «так» давали дівчата з темним кольором волосся. Ось воно, протистояння світлих і темних сил…)

Також мені стало цікаво почути твердження самої білявки(зазначаю – натуральної!) щодо створеного у суспільстві стереотипу:

-        Наташа, ти вважаєш себе білявкою?

-        За кольором волосся – так. За розумовими здібностями – ні.

-        Тобто, ти сприймаєш стереотип «нерозумних» білявок?

-        Ні, я не згодна з цим твердженням, тому що колір волосся не визначає рівня інтелектуальних здібностей. Аби розсіяти міф про білявок, необхідно підвищувати свій авторитет і спростовувати цю думку своєю поведінкою та обізнаністю.

-        Часто чуєш від оточуючих на твій невлучний вираз фразу: «А, ну так, ти ж блондинка!?»

-        Буває. Але я це сприймаю як жарт.(В цей момент моя співрозмовниця засміялася. Напевно згадала один із «підколів»).

-        Ніколи не було думки перефарбуватися?

-        Ні. Принципіально. Цього ніколи не станеться.

-        Для тебе є якась користь, що ти білявка?

-        Безперечно. Це дуже виручає. Адже мало хто дозволить собі нести маячню із серйозним виразом обличчя =) Можеш собі «погнати», засміятися у серйозний момент, в той час, коли інші просто констатують «діагноз»: блондинка. Ніхто не засудить мене за невдало використані репліки. І взагалі, я вважаю, білявки врятують світ!(Хоча поки не знаю яким чином…)

Отже, можемо з впевненістю охарактеризувати ситуацію, яка склалася у сучасному суспільстві: стереотип білявок став просто міфом, невдалим жартом, який затягнувся на довгі роки. Всі освічені люди соціуму не сприймають його серйозно, але, водночас, продовжує побутувати думка про дурненьких дівчаток, які обожнюють рожевий колір, високі підбори і не знають жодного слова окрім «Gucci» і «Prada». І пам’ятаймо, що усі ми у коренях волосся – білявого кольору (для підтвердження – висмикніть з голови волосинку і переконайтесь!).

Блондинка Юлія Шпичко

Віденський бал: тут народжується казка

Кожен з нас в дитинстві мріяв потрапити на бал, закружляти у вальсі під чудову музику найвідоміших композиторів. Ми дорослішали та усвідомлювали, що витончені дами у розкішних платтях і галантні джентльмени у фраках та білих рукавичках давно відійшли у минуле. Стару добру традицію балів замінили вечорниці, а згодом – дискотеки. Проте завжди були бажаючі оживити вишуканий аристократичний захід. У Хмельницькому цю місію на себе взяли ентузіасти. За підтримки Управління освіти Хмельницької міської ради, міського будинку культури, ХМГО «Руський центр», клубного об’єднання з організації дозвілля учнівської та студентської молоді «Простір» та учнівського самоврядування міста 17 лютого у приміщенні Палацу творчості відбувся перший загальноміський Бал по-віденськи, присвячений Дню Святого Валентина.

Символічно, що такий захід був запланований на середину лютого, адже саме у цей час у Відні відбувається найвідоміший в Європі Віденський Оперний Бал. Організатори нашого свята намагалися слідувати усім традиціям знаного балу. Тому усі учасники повинні були дотримуватися загальноприйнятого дрес - коду. Дами вражали розкішністю вбрання, зачісок та аксесуарів. Видно, багато часу провели наші красуні перед дзеркалом, аби зачарувати не тільки своїх кавалерів, а й всіх присутніх. Що ж до суконь, то в нас, на відміну від Віденського балу, не було обмежень у кольорі. Тому на нашому паркеті кружляли принцеси як у традиційних білих та кремових, так і в розкішних блакитних, ніжно-рожевих та сріблястих платтях, розшитих бісером та стразами і прикрашених кокетливими бантиками. Що ж до представників сильної статі, вони не відходили від традиції. Джентльмени були вдягнені у строгі смокінги,білі сорочки з   метеликами та вишукані білі рукавички.

Ще однією відмінністю нашої урочистості був безкоштовний вхід, адже Хмельницький бал був організований з метою урізноманітнити дозвілля молоді та познайомити їх з розвагою аристократів 18-19 століть, а не заробити грошей.

«Традиційно, наш бал відкривали танцівники – дебютанти. Це ті, хто професійно не займалися танцями, але дуже хотіли поринути у незабутню атмосферу балу. Школи міста, які зацікавилися нашою ідеєю, запропонували своїм старшокласникам пройти відбір у дебютанти першого загальноміського балу. Це дуже почесна місія – відкривати такий захід, тому відібрані на конкурсній основі 25 пар старанно готувалися до виступу. Протягом місяця під керівництвом головного балетмейстера балу Дмитра Баранцова юнаки та дівчата розучували бальні танці та опановували основи аристократичного етикету», - розповідає ведуча заходу Каріна Нестер.

І таки недарма танцівники-дебютанти провели так багато часу у залі для репетицій СЗОШ № 6, який гостинно  відчинила директор школи Світлана Мельник, на балу вони показали себе справжніми леді та джентльменами. Завдяки тому, що репетирували усі 25 пар разом, їх рухи були досить злагодженими та синхронними. А ще, за словами учасника балу Івана, плюсом таких тренувань було те, що усі танцівники вже встигли познайомитися і на балу відчували себе, як кажуть, «у своїй тарілці».

Бал відрізняється від звичайних танців чи дискотеки підвищеною урочистістю, більш строгим етикетом та чітко визначеними танцями, які виконуються в конкретній послідовності. Наші дебютанти не порушували традиції і виконували танці у тому порядку, який був встановлений декілька століть тому. Розпочався бал урочистим мелодійним полонезом, за ним, за звичаєм, слідували досить жваві «Гусарська полька» та «Московська кадриль». Були представлені й такі незвичайні композиції, як «Па-де-грас» та «Норвежський круговий танець». Та зазвичай бал асоціюється в першу чергу з вальсом, якого з гідністю можна назвати гімном закоханих. А скільки ж існує різних варіацій цього ніжного танцю: «Повільний вальс», «Іспанський вальс», «Фігурний вальс», «Вальс прогулянка» та інші. Звісно ж, на нашому балу не обійшлося без традиційного «Віденського вальсу», закружляти у якому запрошувалися усі присутні.

А ще колись на балах було модно демонструвати різноманітні вміння. І на нашому заході публіку розважали талановиті виконавці. Присутні дами могли запросити своїх кавалерів потанцювати під чарівну мелодію пісні «Старе місто» у виконанні Каріни Нестер. А частинку Франції, батьківщини балів, подарувала Вікторія Лімбах, виконавши  пісню з репертуару Едіт Піаф. Тепер джентльмени запрошували до танцю своїх Дам Серця. Оскільки захід був приурочений до Дня всіх закоханих, пісню про це неймовірне почуття «Вічне кохання» виконала Тетяна Данильців.

А ще на наш бал завітали учасники «Аристократичного клубу», створеного на базі МГО «Руський центр». Це молоді ентузіасти, що мають на меті відродити моду на гарне виховання та вишуканий смак. У досить незвичайному старовинному одязі вони виконують танці, що були популярними у 17-18 століттях у Європі. Тому й назви композицій є досить дивними для нас. Чи чули ви колись про «Конский бранль» чи «Кастарват»? Або про «Бретонську джигу» чи «Контрданс»? А гості балу мали змогу не тільки познайомитися з цими цікавими колоритними композиціями, а й навіть спробувати себе у ролі танцівника епохи Відродження, взявши участь у майстер-класі. Хореограф Дмитро Баранцов навчив усіх бажаючих нескладному історичному танцю «Турецький бранль».

Учасниця майстер-класу пані Олена поділилася своїми враженнями: «Мені дуже сподобалася сама атмосфера, коли незнайомі люди, взявшись за руки та сформувавши три кола, танцюють так злагоджено, немов одне ціле. Таке враження, ніби дійсно переносишся на кілька століть у минуле, коли люди були якось ближчими одне до одного. Це справді неймовірно!»

Ще однією цікавинкою для учасників та глядачів стала гра «Вальс з квіткою». Для цієї розваги хлопці та дівчата розділилися. Сформувавши пари, дами розташувалися з лівого боку, джентльмени – з правого. Представниця прекрасної статі тримала у руках квітку, коли до неї наближалася пара хлопців. З них вона обирала одного, як партнера для вальсу, а іншому дарувала квітку, пропонуючи зробити свій вибір з пари дівчат, що, у свою чергу, наближалися до нього. А потім всі пари довго кружляли у  чарівному вальсі…

Та казкові хвилини балу пролетіли дуже швидко, нашим Попелюшкам вже час збиратися додому. Наостанок кавалери закружляли своїх принцес у прощальному вальсі, а потім увесь колектив танцівників-дебютантів купався у світлі фотокамер та отримував подарунки від спонсорів балу – ТМ «Насолода» та Льодової ковзанки «Льодовий період».

Усіх учасників просто переповнюють емоції від такого феєричного дійства, у якому їм пощастило взяти участь. Всі присутня на балі стверджують, що їм дуже сподобалося мандрувати у часі, і  сподіваються, що такі бали стануть традиційними у нашому місті.

Катерина Уманець

Життя в ритмі танцю

  Відтанцювали свої програми  учасники міжнародного  фестивалю «Подільські барви». У конкурсі брали участь 250 учасників із різних міст: Бар, Вінниця, Житомир, Красилів, Луцьк, Мінськ, Могилів - Подільськ, Тернопіль, Тирасполь, Чернівці ну і, звичайно, Хмельницький. Наше місто представляли такі клуби, як «КРОК» і «Едельвейс». Пар було  так багато, що парад юних танцівників здавався нескінченним. Всі учасники,  виходячи на паркет, намагались вразити журі своєю майстерністю. Спостерігаючи за виступами,  я сама втамовувала  бажання  поринути у вир танцю. Цей фестиваль подарував багатьом творцям чарівних рухів заслужені призові місця.

Мені   пощастило   познайомитися з тренером клубу «Тирасполь Данс» з Тирасполя  (Молдова) Сергієм Черних і задати йому декілька запитань.    

- Які успіхи вашого клубу?

 - У нашого клубу багата на події творча  історія, але шість років тому в зв’язку з зміною місця проживання я змушений був залишити цей клуб, тобто він розпався. Таким чином нашому новому клубу зараз тільки один місяць.

- Не дивлячись на невеличкий термін роботи колективу, у  нього вже є певні перемоги?

- Ми починаємо з малих перемог, а вже потім, я впевнений,  з’являться  й великі. Минулого тижня  ми приїхали з Києва. В нас було дві пари, а  посіли ми три перших, одне третє і одне п’яте місце. Тобто ми  гарно  виступили. І  на цей конкурс приїхали три пари. Сподіваємося на успіх  

 -  Ви слідкуєте за тим, як ваші вихованці  навчаються в школі?

     - Обов’язково слідкую. В нас трійошників немає. Головна наша задача - щоб були хороші результати і в танцях, і в навчанні.

 -  Яка з усіх танцювальних шкіл є для вас найголовнішим суперником?

     - В кожній країні, в кожному місті по-різному. У дітей є особисті  суперники , з якими вони  змагаються на конкурсах.

  -  Сьогодні хтось з учасників інших клубів вразив Вас своєю майстерністю ?

     - Мені дуже багато дітей сподобалось, але ми тільки знайомимось з цим регіоном, вже познайомились з Києвом, Львовом. Кожні вихідні в нас поїздки на турніри. Наступним є конкурс   у  Тернополі, потім - знову до Києва.

Надзвичайно  цікаво було спілкуватися з  вихованцями танцювальних клубів, що представляли Мінськ (Білорусь): «Кінезіс» і «Сігма», тренерами яких є Павло Мусько і Наталя Бабич.

-  Приїжджаючи в інші міста на конкурси,  ви бачите тільки паркет чи саме місто також?

- Екскурсій в нас немає, але зазвичай ми гуляємо  містом самі. У Хмельницькому бачили готель, ринок, ресторан, різні магазини, парк. Особливо сподобався банк. Взагалі враження від міста дуже приємне.

- Чи не заважають подібні конкурси навчанню?

- В нас тренер контролює цей процес. Навіть щоденники провіряє. За десятибальною шкалою найнижча оцінка в нас 8 - 9.

- Чи є якісь особливості в підготовці до фестивалю?

- Посиленні тренування кожного дня по 2 години. І ще додаткові індивідуальні заняття.

- Хто працює над ідеями ваших постановок і костюмів?

 - Звичайно, тренер. Але в нас сучасний підхід до цього питання. Діти можуть пропонувати свої ідеї, а вже потім тренер висловлює свою думку. Тобто рішення приймається колегіально.

- Як складаються ваші стосунки з вихованцями інших танцювальних шкіл?

- З багатьма клубами дружимо. Але з клубами з інших країн і міст ми не встигаємо знайомитися, адже часу під час турніру обмаль. Нам  дуже хотілося би товаришувати і листуватися  з однодумцями  інших країн.

- Яка з танцювальних шкіл є для вас найголовнішим суперником?

- Було  багато виступів, від яких ми тамували подих. В основному, це танцівники з України.

 - В Білорусі є різні танцювальні телешоу,  такі, як в Україні?

 - Так, це, в основному, російські програми, вони  дають поштовх для розвитку  танців. Подивившись передачу, люди приводять у танцювальні клуби своїх дітей.

- В школі знають про ваш талант?

- Так, ми виступаємо не тільки в наших школах, а й в інших також. В нас, крім конкурсів, активна концертна  діяльність.

- Хлопці, на якомусь  шкільному вечорі молоді симпатичні учительки вас запрошували на танець?

- Ні, ще не запрошували. Але нам цього хотілося б, щоб  продемонструвати  свій професіоналізм.

- Чи хочете брати участь у цьому турнірі наступного року?

- Звичайно, хочемо. Ми приїжджаємо на цей фестиваль кожного року і кожного разу повертаємось з якоюсь перемогою.

- Що б хотіли побажати усім танцюристам?

- Успіхів! Нехай кожному танцівнику паркет буде м’яким.

Дати нам інтерв’ю погодились також  тренери Хмельницького танцювального клубу «КРОК» Олена Сокальська та Мар’ян Чолан,  які представили суддівство фестивалю.

- Олено, Ви судили номінацію «дівчата-соло». Як ви відноситесь взагалі до цієї категорії?

- За кордоном всі відносяться до соло дівчаток нормально, але я – проти, мені ця категорія не подобається:  шкода дітей. Але велику роль відіграють у цьому батьки, вони бажають, щоб їхні діти брали участь у конкурсі, тому така категорія існує.

- Коли дитина  починає  займатися бальними танцями, у неї має бути партнер. Це обов’язкова умова. Олено, у вас були з цим проблеми?

- Так, були. Тому що хлопчики спочатку не настільки зацікавлені в заняттях танцями, як дівчатка. І не всі батьки розуміють, що таке бальні танці, вважаючи, що це – балет. Але бальні танці і балет – це зовсім різні речі. Батьки не хочуть віддавати хлопчика на танці. Вона вважають, що бокс для хлопчика – це краще.

Мар’ян Чолан: Спочатку все діло в батьках, а не в танцях чи тренерах. Якщо хлопчик сюди приходить і починає займатись, він вже з паркету  не піде. Коли хлопчики стикаються з труднощами, вони  їх намагаються перебороти, а дівчатка майже всі пасують. В нас є сотні прикладів, коли дівчата у віці приблизно 15 років кидають танцювати. У такому віці дівчаток не вистачає. Особливо, коли вони добре матеріально забезпечені. У них інші проблеми: вони цікавляться тим, як їм краще одягнутись, піти на дискотеку, побачення і т. д.  Справа ще також у  фізичних  навантаженнях, тому що на тренуваннях діти  танцюють з ранку до вечора., адже  їм не достатньо тренування три рази в тиждень для участі у  конкурсах. Багато дівчаток цього не витримують, тому що танці – це спорт; мистецтво – це  коли пари вже виступають на сцені, а якщо говорити про великі танцювальні турніри – це великий спорт.

- Які б нововведення ви б хотіли запропонувати?

Мар’ян Чолан: Перш за все,   мають бути комфортні умови перебування учасників турніру. В основному,  на сьогоднішній час майже всі турніри,  в яких  ми беремо участь, проходять на досить професійному рівні. Ми також маємо бути на рівні. Все, що стосується світла, звуку, ведення турніру і т. д. Тут проблем немає. Але прийом має бути відповідним до статусу турніру, адже  дітям потрібно десь переодягнутись, приготуватись до виступу, відпочити після виступу.  Крім того, зараз ми почали запрошувати пари з показовими виступами, раніше ми цього не робили. Але запросити професійну пару, щоб вона станцювала на турнірі,  – це дуже дорого. Танці – дорогий вид спорту.

Проте ми мріємо провести міжнародний турнір вищого рівня. Та знову ж таки нам не дозволяють умови. Це все одно, що провести чемпіонат Європи з футболу: спочатку  серйозною комісією перевіряються умови для проведення конкурсу, а потім вже дають дозвіл.

- За який клуб ви вболівали?

- Звичайно ж, за «КРОК». Але в кожного з нас є улюблені пари професійного рівня, за якими ми та наші діти пильно стежимо: шукаємо в Інтернеті  записи виступів, цікавимося, які місця вони займають. Просто наших українських пар професійного рівня дуже мало, тому рівняємося на закордонні.

- Яка з танцювальних шкіл на фестивалі була найсильнішою?

- Наша, тобто «КРОК». Хоча були окремі дуже чудові пари з Білої Церкви та Чернівців.

- Є якісь значні відмінності української школи бальних танців від шкіл інших країн?

- Так, є. В кожної школи танців є свої пріоритети та нюанси. Наприклад, є молдавська школа танцю. Вони надають переваги якомусь певному стилю танців. Латинський стиль у них більш енергійний та жорсткий, немає м’якості. Напевно, значну роль відіграє сама національність. Тому молдавську школу танців одразу можна виділити. Але у них немає хорошого «стандарту».

- На якому щаблі  знаходяться українські танцювальні школи на міжнародній арені танців?

- Я не можу сказати, що на високому. Дуже мало є пар такого високого рівня. Тому в нас дуже багато роботи, є бажання, є резерви, є творче натхнення, є спортивна злість та  воля до перемоги –тому, я впевнений, буде і гарний результат.

Фестиваль «Подільські барви» ще раз  показав, яким  барвистим і яскравим є наш світ. А продемонстрували ці кольори його учасники, юні  танцівники. Ці люди проживають окреме життя у кожному танці, адже танець – це їхнє життя. Вони живуть, танцюючи, і танцюють, живучи.

                                                                                                                Вікторія Таран

Крок у сиву давнину з Володимиром Смотрителем

 10 грудня 2009 року міське управління освіти запропонувало старшокласникам міста квитки  на моно-виставу "Іван Мазепа", яка відбулась у стінах лялькового  театру. Образ головного героя був відтворений актором Хмельницького міського українського моно-театру "Кут" Володимиром Смортителем.

Сама вистава тривала лише годину, яка здалась декількома швидкоплинними хвилинами. Повний зал глядачів із завмиранням серця спостерігав за діями актора. В.Смотритель кожним словом і жестом дивував та зачаровував глядача, створюючи атмосферу героїчної минувщини . Актор настільки вміло та талановито створив образ темпераментного козака  Івана Мазепи, що глядачі невимушено повірили в те, що перед ними описує епізоди свого життя справжній історичний герой.

Вдалими та захоплюючими були також музичний супровід та мультимедійне оформлення. Справжньою "родзинкою " стало відео з бійками членів Верховної Ради України, яким (під пісню "Дума" Івана Мазепи) вистава завершилася. На противагу цим кадрам "виступило" німе кіно на початку постанови. Без належного закінчення такий початок сприймався б недоречним, але пов'язавши його з кінцем , ми  приходимо до  розуміння вишуканої майстерності, з якою була створена вистава. Уважні глядачі зуміли уловити суть такого прийому та простежити зв'язок минулого із сучасністю ...

 Отже, вистава пройшла з надзвичайним успіхом.  Акторський талант, зміст, костюми, декорації, оформлення так вразили людей, що вони висловлювали свій захват, аплодуючи стоячи! Коли Володимир Смотритель повернувся на сцену для поклону, то опинився в колі молоді, яка дякувала йому за чудову постанову та прагнула отримати автограф. Із посмішкою та подяками він розписувався на аркушах, в записниках та зошитах. В коридорах, гардеробі лунали захоплені коментарі щодо вистави, а деякі глядачі запитували у касирів та адміністраторів про те, коли відбудеться наступна вистава. По завершенню перегляду мені вдалося особисто зустрітися з Володимиром Смотрителем та поставити йому кілька запитань.

Пане Володимире,скажіть, будь ласка, чому вистава присвячена саме Івану Мазепі? Адже в українській історії є багато видатних постатей, які заслуговують уваги. Наприклад, той самий Богдан Хмельницький...

Взагалі, ідея спочатку виникла у режисера. Особисто у мене є шість власних постанов, але, коли я сформувався як актор, то звернувся до професійних режисерів, які допомагають розвинути мої можливості. Режисерами "Івана Мазепи" є Олександр Голотюк, Євген Курман, Богдан та Ярослав Мельничук. Останньому, до речі, належить і ідея, яку на сьогодні мало хто може запропонувати. Сама п'єса досить різноманітна. Мазепа зображується з різних сторін, він не лише політичний діяч, а й ліричний герой, який висловлює свої почуття, переживання.

Як підбиралися матеріали для постанови,та хто займався "фінансовим питанням"?

Обсягом та змістом займався режисер-постановник Ярослав Мельничук. Він мені пропонував, а я погоджувався! Щодо матеріального забезпечення - також Ярослав. Йому завдячуємо і костюмами, і декораціями. Взагалі, ця вистава була поставлена нашим колективом без "зайвих" людей. Сценарій пишеться у співавторстві, музику до пісні Мазепи писав я, а "музична канва" або аранжування - В. Макієвець.

Цілу годину ви творили на сцені і жодного разу не помилилися у тексті. Як вам, досвідченому актору, вдається запам'ятовувати такі об'ємні сценарії?

І тут мені допомагає Ярослав! (актор сміється) Постійно нагадує про те, що треба вчити, репетирувати. Може навіть  розбудити мене серед ночі, щоб я повторив текст!...

Кажуть, що перший млинець... Дебют цієї вистави був успішним?

Так. Прем'єра "Івана Мазепи" відбулась 17 травня в моно-театрі "Кут" та пройшла успішно.

Сьогодні на виставі були присутні, в більшості, школярі і не всі, скажем так, поводили себе, як виховані та освічені люди. Як ви вважаєте, хто є цільовою аудиторією - діти чи дорослі? Чи готові діти належно сприймати такий матеріал?

Я впевнений, що діти 16-17 років не в нашому місті, а в будь якому іншому, де культурне життя більш розвинене, сприймали б такі вистави інакше . Адже в Хмельницькому майже немає подібних закладів, які б молодь могла відвідувати. І це прикро...Ми бачимо, що на початку вистави діти не сприймають того, про що йдеться, а ось в середині - наступає тиша. Молодь затихає тому, що в спектаклі відбуваються дії,  їм знайомі. Наприклад, розповідь Мазепи про своє кохання. І немає різниці між коханням в 16 років та в 60! Зовсім немає! Це і змушує звернути увагу на актора. На жаль, молодь, та й не тільки молодь, не вміє саме дивитися вистави. Театр - це сприйняття очима. Люди приходять в театр, насамперед, щоб дивитися на гру, а не слухати. Слухають, як кажуть, радіо... Хочеться лише побажати людям частіше відвідувати такі заходи.

   Початок та закінчення вистави - дуже своєрідні. Як ви можете

     прокоментувати такі екранізовані ідеї?

А вам сподобалось?( актор посміхається) Цим і створюється неординарність постанови. Люди заходять у зал і бачать на екрані німе чорно-біле історичне кіно. Хоча зміст його не сприймається, але глядачі вже відчувають атмосферу спектаклю. А по закінченню - кадри з Верховної Ради без озвучення, на фоні пісні Івана Мазепи "Дума".  Задум полягав у тому, щоб простежити певні зв'язки між поняттям державності різних часів. Я вважаю, що мета досягнута.

                                                                                                                                 Дарина Урбанович

                               Мажоретки у Хмельницькому

Гадаємо,  багатьох мешканців нашого міста зацікавило, хто ж ті гарні дівчата у коротких спідничках, які відкривали урочисту ходу  на честь святкування Дня міста, свято на стадіоні та  Кубок мера з бального і сучасного танцю в  обласній філармонії. Нас теж це не залишило осторонь, тому ми вирішили поцікавитися у  керівника колективу Наталії  Мильнікової, хто ж все - таки вони?

 -  Дівчата ці - мажоретки. (від фр. majorette – помічниці «тамбур - мажора», головного барабанщика – дівчата у військовій чи подібній формі, учасниці парадів, з’явилися  у Європі на початку ХХ ст.).

Ідею мажореток  ми привезли з Польщі. У 2008 році там відбувся VІ чемпіонат Європи, який проводила Інтернаціональна Асоціація мажореток. Цей жанр настільки нас зацікавив,  що вже у 2009 році  наш  колектив був запрошений на навчання у Польщу. Протягом п’яти днів, по шість годин на  день, польські інструктори навчали  українських дівчат  мистецтву мажореток і залишились дуже задоволені результатами. Діти пройшли курс вивчення техніки мажореток, і їх прийняли  в ІМА ( інтернаціональна Асоціація мажореток). Поляки були здивовані тим, як наші хмельничанки змогли вивчити програму  за п’ять днів, коли самі вони вивчають її за  півроку. По завершенні курсу  пан Станіслав,  президент ІМА, подарував дівчатам бронзову медаль і побажав приїхати в наступному році та виграти золоті! Так з’явився  колектив під назвою «Альфа», тобто перші( на честь колишніх чемпіонів Європи).А тепер докладніше про наших мажореток… Вони виступають у костюмах, які складаються з червоної пілотки, курточки, спідниці( довжина її обмежена) та  білих чобітків. У всіх дівчат однакові зачіски та макіяж. Головним атрибутом мажореток є «батон» - жезл, спеціально привезений з Польщі,  яким вправно володіють дівчата, виконують безліч складних професійних трюків. Попереду   крокує тамбур – мажор - у нашому колективі Кирило Ревер -  єдиний хлопець  в команді.  Його роль у композиції найголовніша:  він є диригентом, який  показує дівчатам рухи та розраховує довжину кроку: мажоретки мають крокувати дуже чітко під музику в 126 ударів на хвилину. Насправді це копітка праця, яка вимагає частих тренувань, адже все має бути технічно і досконало. Наталія Мильнікова  посміхається, коли пригадує, як все починалося. Немало було курйозів під час підготовки до виступів: батони – жезли падали на голови, на інші частини тіла, де згодом з’являлися синці.      Глядачі цього не знають  -  вони  милуються вправними рухами гарних дівчат, одягнутих у яскраві костюми. А все це тому, що дівчата  надзвичайно старанно та  відповідально ставляться до виконання завдань, які ставлять перед ними керівники, Наталя та Олександр Мильнікови.. Зараз мажоретки збираються у Сербію відкривати ІІІ міжнародний фестиваль дитячої творчості «Бі- Фолк».  Хмельницька команда «Альфа» - перша в Україні група мажореток.  Саме їй випала честь у 2010 році  представляти Україну на чемпіонаті Європи в Чехії. Тож побажаймо дівчатам – мажореткам , їх тамбур – мажору та керівникам  успіху!

                                              Ірина Гамбаль, Кіма Аветян, Юлія Шпичко      

Отримайте насолоду від спілкування з дитиною

         Я дуже люблю маленьких дітей. Оскільки я третя дитина в родині, мої брати, які займалися моїм вихованням в той час, коли батьки були на роботі, згадують, що отримували справжню насолоду від спілкування зі мною. Часто я заганяла їх у глухий кут, вимагаючи чогось такого, що вони не могли розшифрувати. І досі в нашій родині зберігаються касети, де записані окремі безпосередні наші розмови. Прослуховування цих  записів створює надзвичайно зворушливу атмосферу  родинного відпочинку. Розмовляючи з маленькими дітьми , я відчуваю справжню насолоду від  такого роду спілкування. Саме ці  милі, приємні та солодкі хвилини спілкування наштовхнули мене обрати темою моєї наукової роботи дитяче мовлення. Оскільки дитина конструює мовну систему, виходячи з необхідності висловити певні лексичні значення, доступні її віку та актуальні для тих ситуацій і видів діяльності, в які вона спільно з дорослими залучена, мовні системи дітей, що опановують одну і ту саму мову, виявляються   певною мірою близькими одна одній. В цілому  можна казати окремо про певний  «дитячий» варіант кожної мови. Автономна дитяча мова – це мовна підсистема, яку колектив співрозмовників вважає необхідною в основному спілкуванні з малюками. Багато маленьких дітей неправильно вимовляють звуки, склади і слова. Слова, які вимовляє дитина, звучать милими та найбільш знайомими  нам звуками. На думку багатьох вчених, найбільш загадковим є творчий бік дитячого мовлення, наявність у мовленні дітей великої кількості інновацій, тобто самостійно створених ними мовних одиниць. Активність дітей у спілкуванні з батьками спрямована на підтримку контакту: діти  задають  питання,  намагаються розширити  тематику   розмови. Як відомо, дитяча мова часто спонукає малюків до скорочення та спрощення слів,  складання нових слів та невербальних вимов, створення власного словника. Деякі вислови передаються від батька до батька крізь покоління, їх достеменно знає вся родина. Інколи складності у вимові окремих звуків змушують дитину придумувати зовсім нове слово. Результати досліджень дитячого мовлення є  надзвичайно корисними для всіх тих, хто стоїть перед  складними завданнями  моделювання процесу оволодіння мовою в  будь-якій навчальній системі. Прислухайтеся до своїх маленьких дітей, спілкуйтеся з ними – ці моменти запам’ятаються на все життя. Впевнена, що, коли я виросту і в мене з’являться власні діти, я згадаю свою наукову роботу і буду навчати сина чи дочку англійської, враховуючи  дитячу артикуляцію, любов до гри, спонукаючи дітей до творчості, адже спілкування з малюком завжди приносить  справжню насолоду.

                                                                                                  Анастасія Валькова

"Серце до серця"

У травні 2011 року  по всій Україні проходила благодійна акція "Серце до серця" – збір коштів на медичне обладнання для дітей, хворих на цукровий діабет. Понад 50 тисяч волонтерів по всій Україні збирали ці  кошти у своїх навчальних закладах, державних і приватних установах та просто на вулицях. Для пересічних громадян  акція тривала усього сім днів, але підготовка та планування цієї події йшли  протягом усього року.

18 жовтня  у приміщенні обласної державної адміністрації відбулась прес-конференція, на якій були підведені підсумки акції «Серце до серця-2011» на державному, а також  на обласному рівні.

На прес-конференції були присутні представники організаційного комітету: Єжі Конік - голова наглядової ради (Польща), Наталя Шмурікова - координатор фонду у Хмельницькій області та Олександр Данилюк - начальник управління у справах сім'ї, молоді та спорту Хмельницької ОДА. Були запрошені також лікарі - ендокринологи та кращі волонтери. В першу чергу організатори акції  привітали усіх, хто долучився до розвитку волонтерського руху та  збору коштів, вручили подяки кращим волонтерам і повідомили суму грошей, яка зібрана по Україні - 4 057 168, 19 грн. Було приємно усвідомлювати, що з кожним роком проведення акції(«Серце до серця-2011»- шоста акція в Україні) сума збільшується, що свідчить про ріст свідомості українців. Чотири мільйони гривень - це достатньо велика сума, яка дозволяє державі купити 140 інсулінових помп (вартість одної 40 011гривень) і безкоштовно передати їх дітям, які потребують цього лікування. Але ж якщо поділити цю суму на чисельність населення України, то виходить усього дев'ять копійок на одну людину!

Лідером цьогорічної акції стала Вінницька область, мешканці якої зібрали 533 430, 39 грн.! На ці кошти було придбано 17 інсулінових помп та одну з шести на Україну систему безперервного моніторингу глюкози. Другою за  Вінницькою йде Одеська область, яка зібрала усього на 2 тисячі грн.  менше. Заключає трійку лідерів Закарпатська область(375 тис. грн.).

Волонтери Хмельницької області зібрали 95 322, 19 грн. і посіли  почесне 16 місце серед областей та міст України. На ці кошти придбали 3 інсулінових помпи - пристрої, які підтримують необхідний вміст цукру в крові і допомагають нормальному функціонуванню організму. Цей пристрій індивідуальний, тобто використовувати його може тільки одна людина, а дітей, які потребують такого лікування у нашій області - 235!

Під час прес-конференції  інсулінові помпи були вручені трьом маленьким мешканцям нашої області: Єлізаветі Мацюра і Денису Кубову з Кам’янця – Подільського та хмельничанці Вікторії Домчак.  Крім того що помпа коштує більше 40 тисяч гривень, її використання обійдеться хворому приблизно в 1 тисячу гривень на місяць,  і далеко не кожна родина може собі таке дозволити. Тому  Фонд "Серце до серця" вирішив продовжити збір коштів на придбання обладнання для дітей, хворих цукровим діабетом, і під час сьомої акції, що відбудеться в квітні - травні 2012 року.

Ми, вихованці гуртка «Юний журналіст», вже три роки поспіль є волонтерами цієї акції. Впевнено заявляємо, що акція цілком прозора: небайдужі люди кидають кошти у скриньку  -  волонтер  здає ці кошти у банк. Волонтером цієї  акції бути не тільки почесно. Влітку найкращі волонтери здійснили незабутню мандрівку Європою з Андрієм Кузьменко (Кузьмою зі «Скрябіна»). Серед  них була і вихованка нашого гуртка, а зараз студентка І курсу факультету журналістики національного університету «Острозька академія», Вікторія Таран, яка за час акції зібрала 2838грн. 90коп.

Хотілося б подякувати усім, хто брав участь у акції як волонтер або як дарувальник. Сподіваємось, що у наступному році ми зможемо зібрати більшу суму, що ніхто не залишиться осторонь і допоможе дітям, які цього потребують. Адже кожна людина може виділити суму, яка нічого не змінить у її житті але значно покращить здоров’я хворої дитини. Саме до цього під час прес- конференції закликав хмельничан   голова наглядової ради Фонду Єжі Конік, назвавши для порівняння 13 млн євро-суму, яку за одну акцію збирають у Польщі.

Отже, старт акції «Серце до серця -2012» даний, почався організаційно - підготовчий етап, а в квітні – травні хмельничани зможуть долучитися до гарної благодійної справи, кинувши в скриньку волонтера кошти.

Вікторія Ксьонзик, волонтер

                         

Спортивний дух живе у серці

Не так давно Хмельницький облетіла звістка про жахливу трагедію, яка сталася  на змаганнях “Козацький гарт” в червні 2009 року. Під час буревію на  намет із дітьми впало дерево. Найбільш постраждала Софія Дунець, яка  втратила не тільки можливість надалі продовжувати своє спортивне життя, але й  ходити. Багатдей підтримували  дівчинку та допомагали у різних ситуаціях. Саме  завдяки цій підтримці та недитячій  силі волі, Софія  довела, що спортивне житусі 100 %. Вже цього місяця Софійка вирушає на параолімпійські змагання  з  плавання. Мені пощастило поспілкуватися зі спортсменкою напередодні від’їзду.

- Доброго дня, Софіє. Як ти зараз почуваєшся? Що сприяє

   твоєму оздоровленню?
- На даний момент  я проходжу курс лікувальної реабілітації. Моє

   здоров’я  значно покращилося. У цьому мені допомагає спорт.
- Зараз ти займаєшся плаванням? Нам стало відомо, що  незабаром ти

    братимеш участь у змаганнях.
- Так. Саме зараз я займаюся плаванням. В майбутньому хочу досягти гарних

  результатів, тому що плавання є корисним як  для мого хребта, так і  для
здоров’я

   загалом.
- І як твої успіхи? Чула, що ти майже досягла   щабля майстра спорту?
- Я сумлінно працюю. Кожний день віддаю тренуванням. Поки що

   мої успіхи радують мого тренера та мене, оскільки плавання

   допомагає моєму здоров’ю. А здоров’я, як я вже зрозуміла,  – це

   головне. Щодо майстра спорту, то мені не вистачає ще 0,1 сек. до

   здобуття цього звання, але я дуже сподіваюсь, що  на змаганнях я

   покажу гідний результат.
 - Хто підштовхнув тебе до того, щоб займатися саме цим видом

   спорту?
 - Мені запропонувала  тренер, який займається з дітьми. Вона

    побачила в мені перспективу і зараз активно зі мною працює.  

    Також провідну роль відіграв мій вчитель фізкультури Віктор  

    Анатолійович Макорта,  який допоміг віднайти в мені талант плавчині.
 - А де саме ти займаєшся, хто тебе тренує і скільки часу

    витрачаєш  на тренування?
 - Я займаюсь в ДЮСШ №3, у великому басейні. Мій тренер –

    Заводна Тетяна Григорівна. Я  тренуюся три години ввечері

    кожного дня,  крім неділі. Також відвідую спортзал,  одну годину

    на тиждень.
  - Напевно довготривалі тренування виснажують тебе?
 - Я старанно відпрацьовую техніку плавання, вдосконалюю

    навички дихання, покращую свою фізичну форму. Мені це

    приносить задоволення,  крім того,  це мені  дуже потрібно. Тому

    я поєдную корисне з приємним.
  - А як ставляться до того, що ти робиш, твої рідні, друзі. Чи

    допомагають тобі?
 - Усі дуже раді за мене. Моя мама підтримує кожний мій крок та

    надзвичайно мені допомагає. З друзями та однокласниками я

    підтримую тісні стосунки. Тільки з’являються вільні хвилинки-

    намагаюсь присвятити їх друзям, адже вони так за мене

    хвилюються, приходять вболівати, і ця підтримка  надихає мене

    на покращення результату.
  - Незабаром ти їдеш на змагання. Хвилюєшся? Чого ти чекаєш

     від цих змагань?
  - Якщо чесно, я дуже хвилююсь. Боюсь підвести мого тренера. Та

     водночас хочу випробувати усі свої сили та подивитись, чого я

     варта.
  - А чи є у тебе якісь талісмани, примовки чи речі, які

     приносять тобі удачу?
  - Так, є щасливий купальний костюм. Можливо, це забобони, але,

     коли я його вдягаю, я майже завжди досягаю того, що хочу. А

     перед самими змаганнями намагаюся мовчати, бо дуже

     нервую.
   - Ми, всі, хто тебе знає, хто чув про тебе, сподіваюся, всі

      читачі газети «Проскурів», бажаємо тобі успіху в досягненні

      мети. Ти надзвичайна людина і  просто чудова спортсменка.  

      Залишайся такою назавжди!

-        Дуже дякую.
Ніколи не знаєш, що підкине тобі життя. Комусь воно допомагає, інші ж повинні пройти крізь біль та страждання до довгочеканого щастя. Хтось  здається та втрачає силу волі, інші продовжують жити  усміхаючись, ніби нічого не сталося. Але в серці кожної людини завжди живе  дух, який допоможе перебороти себе та вступити на нову, вищу, кращу сходинку життя. Не зупиняйтесь ні за яких обставин! Запаліть цей дух вічним вогнем,  і він не згасне ніколи!

                                                               Розмовляла Юліанна  Джемерис

Фантом під грифом «секретно»

Час біжить безповоротньо. Ми скаржимося на свої проблеми, боремося зі своїми страхами і часто виправдовуємось. Нас переслідує невизначеність. А за межами власного «псевдовакуумного простору» знаходиться ще незрозуміліший, ще заплутаніший, ще жорстокіший світ. Іноді туди потрапляють зовсім молоді люди, які й гадки не мають, як у ньому вижити. Особливо, коли цей світ підкидує страхітливі «подарунки». Дійсно, як вижити у місці, де безперервно порушуються права людини, де панує аморальність і байдужість, де свідомість застрягла в павутинні фрустрації? Де  під пекельним тиском гине навіть сильна особистість. Де зло успішно творять самі люди, а Бога пізнають лише  одиниці.

Невимовний жах пережив Василь Іванович Михайлюк, який  скоштував , які на смак людська підлість та державне беззаконня. А що мала відчувати людина, над якою проводили ядерний дослід? Записані спогади – гірка правда минулого.

«У 1952 році мене призвали до лав  збройних сил: Львівська область, місто Кам’янка-Бузька. Спочатку забрали в школу сержантів на один рік, а  по закінченню направили у 3 дивізіон, 11 батарею військової частини.

У травні  1954 року нашу частину відправили  на випробування  нової секретної зброї...Як потім з’ясувалося – ядерної.

Їхали з технікою і боєприпасами у товарних вагонах, зійшли в Оренбурзькій області, на станції Тоцькій, вигрузилися у полі і попрямували у степ. Як оком глянув – військових тисячі. Жили ми у наметах,  на околиці  полігону, дуже близько до місця вибуху  ядерної бомби. Обмундирували нас у все нове, кожен день перевіряли, бо було багато наглядачів. Годували добре, а ввечері  показували кіно. Вчили, як треба проводити дезактивацію. Із захисту ми не мали нічого, крім протигазів, але одягали їх тільки по команді. Були ще машини для дезактивації (бані) – для показухи, та після вибуху нічого цього не стало… А навкруги лежали села…Люди там жили бідно, їх навіть не евакуювали.

У серпні  сказали, що ядерне випробування відбудеться 14 вересня 1954 року. Так воно і сталося. Почалася активна підготовка. Нагнали  усілякої техніки. До дерев, на різній відстані, прив’язали беззахисних тварин: корів, коней, вівців, собак та котів. 13 вересня ми повечеряли гречкою з м’ясом, набрали у фляги чаю, а  після цього добу нічого не їли. Не знаю, як інші, а я хвилювався. Що кому скажеш? Біда, та й годі…Може, вже останній день живу, хто знає?

Сонце зійшло рано. Було дуже тихо, ні хмаринки, ні вітерцю. Ніщо не віщувало біди, що мала статися…

Аж раптом почувся гуркіт літаків, задзвеніли дзвони, стріляли зенітки. Дали сигнал. Ми полягали обличчями до землі, розставили ноги, як сказали.

І ось…жахливий громовий удар, двічі затряслася земля. Нами кинуло, як тріскою  в океані. Я відчув нестерпний головний біль, серце шалено калатало, якась страшна сила нещадно  тиснула на вуха…Очі видавлювало, у деяких йшла кров з носа і рота…Це, певно, тривало секунди, бо більше ми би не витримали. Ми не знали, що робити. Коли ж повставали – побачили здоровенну грибоподібну хмару,  всередині якої кублилося щось неймовірне. Ясний ранок перетворився на ніч. А червоно-чорна хмара йшла на нас. Виконавши все за  планом, ми ще мали перемогти «ворога», рухаючись в епіцентр вибуху. Вирішили перевірити ступінь зараження. Місцями прибор зашкалював, але керівництво сказало: «Не треба паніки – вперед.» Так і поїхали. Без протигазів…Чомусь не дали команду їх одягнути. Приїхали,  зіскочили з машини… Пройшовши під горбок  приблизно 300 метрів, побачили страшну картину: усе побите, повикручуване, попалене. Ліс, що був тут раніше, згорів буквально за мить...Біля дерев так і стояли прив’язані тварини, опустивши свої голови: чи то осліплі, чи то мертві. Перейшовши смертельну зону, ми вийшли на виоране поле, де серед руйнівного страхіття височіли рябі танки. «Ворог», не марнуючи часу, кидав димові шашки та стріляв. Раптом над землею пролетів літак і пустив димову завісу: все огорнув туман. Перемога…

Після усього переночували у лісі. Тварин закопали. Нам навіть не дали змоги переодягнутись. Так і були в забрудненому, поки не повернулись в частину. А до цього жили на старому місці, та вже без кіно і благ.

Американці експериментували над японцями, «совєти» – над своїми людьми. А міста і села, що оточували полігон? Ми поїхали через півтора місяця, а що було з ними – не знаю…Та й всю армію одразу не вивезли…І скільки цього опромінення радіацією ми зазнали? Воно ж невидиме для ока, без запаху, без смаку…

Проходили роки. Поскаржишся – трибунал, розстріл. І мовчи  усе життя. Все марно. При Союзі я  писав скарги, але безрезультатно: військова таємниця, секретно. Коли розпався СРСР,  писав у Львів, де служив в армії. Отримав відповідь, що документи за 1954 рік знаходяться у Подольському архіві. Відіслав
лист у Подольськ -  відповіді не було: потрібен був запит воєнкомату. Але як пішов у сам воєнкомат – мене вигнали з погрозами.

Нарешті  прирівняли до чорнобильців: за світло і газ 50 % знижка.

Кажу правду, бо я віруючий. І коли був під ударом бомби – просив у Бога допомоги,  певно, тільки  завдяки  його захисту пережив все у свої 20 років…»

Біль…Жах…Нестерпні муки… Для чого страждали люди, і скільки живих учасників тих подій  залишилось на сьогодні?  Потрібна їм допомога? Здається: фантом  грибоподібної  хмари буде  тягнутися за нами все життя, не залишаючи  у спокої… І чим більше виникає питань – тим довше мовчання…

Розмовляла Дарина Ярецька

                                                     Пам’яті Висоцького 

По природі своїй він мав би стати моряком, льотчиком або солдатом. Але для цього треба було прожити не одне життя. Та доля відвела йому тільки 42 роки, тому в своїх піснях він проживав те, про що мріяв у реальному житті.

До його пісень можна ставитися  по- різному: їх можна розуміти і не розуміти, їх можна сприймати й не сприймати, але байдужими до них не можна бути. Пісні були  продовженням його короткого й такого насиченого життя - в них билося його серце,  шаленів пульс, виявлявся характер, розкривалася та кричала душа. 

Вечір пам’яті Володимира Висоцького відбувся у палаці творчості дітей та юнацтва за ініціативою вихованців гуртка журналістики. Прихильники творчості Висоцького ( а таких виявилося зовсім небагато) згадали пісні Володимира Семеновича про війну, про справжню чоловічу дружбу, про кохання, перегорнули сторінки його біографії, поділилися враженнями від почутого та побаченого.

Дорослі подумки повернулися у свої юнацькі роки, коли на всю велику країну зі всіх вікон звучав голос Висоцького, який нагадував про те, що нерозмінними є вічні людські цінності: вірність, честь, мужність.

Ми, сучасні діти,  відкрили для себе Висоцького – поета, актора, талановиту людину -  і з великим задоволенням слухали його  пісні: величні, ліричні, гумористичні.

І нічого, що людей у залі було небагато, адже сам Висоцький завжди говорив, що його пісні розраховані на найкращих друзів, які слухають, розуміють, пам’ятають...

                                                                                                 Анастасія Валькова

                                       Справжня маленька майстриня.

Богдана Шерстинюк – юна майстриня гуртка «Роксолана» Палацу творчості дітей та юнацтва (керівник  Світлана Делікатна).  У цьому гуртку діти навчаються  народній вишивці, ткацтву з бісеру та писанкарству. Богданка – найменша вихованка  у «Роксолані». Їй десять років. Навчається вона в п’ятому класі НВК №4. З усіх шкільних предметів найбільше полюбляє  математику і дуже хоче, коли виросте, брати участь в олімпіаді саме з цього предмету. Любить грати у бадмінтон. Дівчинка дуже непосидюча, саме тому ми дуже  здивувалися, коли побачили, як вона  працює над писанкою.

   Не зважаючи на свій юний вік, «конкурсний» досвід Богданка уже має: вона  брала участь у багатьох творчих конкурсах, де  посідала призові місця. Цієї осені дівчинка представляла свої роботи з бісеру, які принесли їй перемогу у конкурсі «Осінній вернісаж». Богдана займалась різними видами рукоділля, але найбільше вона любить писанкарство, яким  почала займатись  рік тому, саме перед Великоднем.

   Сьогодні найбільшим її досягненням є перемога на обласному конкурсі з писанкарства, завдяки чому вона поїде в Київ. Там 22-24 березня буде проходити  всеукраїнський конкурс писанкарства «Воскресни, писанко!», який проводиться кожні два роки. 

   Завданням конкурсу, зрозуміло, буде виготовити писанку, але не одну, а дві: заготовку першої  потрібно виготовити в домашніх умовах, а потім – відтворити її по пам’яті у присутності журі. Другу писанку Богдана має придумати і виготовити вже під час конкурсу. На  роботу над цими двома  писанками  відведено три години.  Коли робота закінчиться, потрібно «захистити» писанки: розповісти послідовність виготовлення та значення символів, що зображені на них.

   Мистецтво у сім’ї Шерстенюків є невід’ємною частиною. Кожен  вибрав те, що йому до душі. Батьки Богданки закінчили Львівську академію мистецтв. Батько, Леонід, член спілки художників. Минулого року йому присвоїли звання Заслуженого художника України. Мама Богдани також любить творити, працює на замовлення. Назар, старший брат дівчинки, навчається у Львівському державному університеті безпеки життя Міністерства з надзвичайних ситуацій.  Він також дуже творча людина,  любить виготовляти вироби з дерева. Свого часу Назар брав участь у багатьох конкурсах, їздив у Київ та Донецьк і посів друге та третє місця відповідно. Перший конкурс з його участю відбувся, коли він навчався у восьмому класі.

   Рідні дуже люблять Богданку, у всьому її підтримують і мають надію, що в Києві вона переможе. Ми теж бажаємо юній майстрині перемоги!

P. S. Конкурс «Воскресни, писанко!» завершився. Ми  знов завітали у «Роксолану» І ось про що  дізналися від керівника Світлани Делікатної : «До столиці приїхали команди з 24-х областей України. Учасницями команди м. Хмельницького були

десятирічна Шерстинюк Богдана і чотирнадцятирічна Войтишина Віта. Богдана

займається у гуртку «Роксолана»,  а Віта – у гуртку «Сувенірний» (керівник – Воскобойнікова  Інна Олексіївна).

   Кращими на конкурсі були учасники із західної України та Києва. Наші ж дівчата  у номінації «Великодня композиція» посіли друге місце. А особиста першість

виглядала так: Богдана виборола третє місце в молодшій віковій категорії, а Віта -

друге місце в старшій віковій категорії».

 Тож наші побажання здійснилися! Молодці, хмельничанки!

                                                                      Юлія  Черкашина та Юліана  Сивак                                                                        

Чашка   чаю з Мілою Нітич

В перші дні весни в гості до Хмельницького завітала наша землячка, володарка золотої зірки від Алли Пугачової, учасниця конкурсу молодих виконавців «Нова Хвиля-2009»Міла Нітич. Життєрадісна і в доброму весняному настрої за чашкою чаю у затишному кафе Міла розповіла мені про своїх батьків, дебют на сцені, поділилася своїми планами на майбутнє.
- Міла, часто ти буваєш у Хмельницькому? 
– Зараз я постійно проживаю у Києві, але додому навідуюсь один раз на три місяці. Хотілося б частіше, але не виходить. Я дуже за всіма скучила,  і тому я у Хмельницькому.
- Хто першим помітив твій співоцький талант? 
- Я думаю, то була велика аудиторія Старосинявського актового залу районого  будинку культури, де мій тато був директором. Мені було лише 4 роки, коли я вперше виступила на сцені. Оскільки  я була дуже комунікабельною  дитиною, то, коли в батька зібралася колегія, я запросто вийшла на сцену і почала співати. Зал просто вибухнув оплесками. Це був мій дебют як співачки.  

-  Чи пов’язані твої батьки з музикою?
       – Безпосередньо.  Мій батько - професійний музикант. Напевно, його гени передалися мені. 

-  Що надихнуло взяти участь у  «Новій Хвилі»?   
– Телепроект «Шанс». Все почалось саме з цього проекту. Я дуже сподобалась Кузьмі Скрябіну і Володимиру Бебешку. Володимир Володимирович, в свою чергу, запропонував співпрацю - я погодилася і попросила про допомогу, тому що я довго мріяла взяти участь у «Новій Хвилі». 

  -  Вибач, якщо не таємниця, на що витрачається творча премія від Алли

     Пугачової?  

  – Спочатку хотіла придбати квартиру, але все ж таки вирішила витрачати гроші на творчість. 
-  Твій найулюбленіший куточок рідного міста.
– «Не місце красить людину, а людина красить місце». Тому для мене не головне, де бути,  -  важливо завжди знаходитися поруч з рідними та друзями. 

 -  Твої плани на найближчий час.

- Хочеться підготуватися до Євробачення на наступний рік, записати альбом, відзняти новий відеокліп, почати більш інтенсивну діяльність, тому що ми трішки затихли після «Нової Хвилі». В першу чергу, приїхати в Хмельницький з сольним концертом.  Планів дуже багато - головне їх всіх реалізувати. 

                                                                             Розмовляла Аліна Калінська

                                          Чемпіон – це вміння побороти  себе…

У Хмельницькому набирає обертів веслування на байдарках і каное. Напевно, ви вже помічали, що на річці Південний Буг тренуються хлопці і дівчата. Вони натхненно  намагаються оволодіти майстерністю веслування. Нам вдалося поспілкуватися з майстром  спорту з веслування на байдарках та каное, триразовою чемпіонкою України серед юніорів 2006-го і 2008-го років Марією Алтуховою.

- Марійко, розкажи нам, чому ти вирішила обрати саме цей вид спорту?

- В мене батьки спортсмени, тому з дитинства була тяга до спортивних занять. Вирішила обрати веслування: люблю природу, воду….

 - Чи важкий це спорт, і як багато часу займають тренування?

- Взагалі, веслування – один із найменш травматичних видів спорту. Але він забирає досить багато часу.  Щодня тренування, по два рази, шість годин  на  день.  Взимку, коли річка замерзає,  виїжджаємо на  збори за місто, на воду. Тренуємося багато,  потрібно вміти переступати через втому та « не хочу». Якщо хочеш чогось досягти – треба чимось жертвувати, у моєму випадку – розвагами та вільним часом.

- Тобто ти плануєш пов’язати своє життя зі спортом і у майбутньому?

- Так, хотілося б представляти нашу країну на Олімпійських іграх. Але у будь-якому разі моє життя буде пов’язане зі спортом. Я навчаюся у ХНУ на фізичного реабілітолога. Сподіваюсь, що стану колись тренером.

- На твою думку, чи достатньо наша влада піклується про розвиток такого спорту, як веслування?

- Як сказати. Ми їдемо на змагання за державний кошт, нас годують 3 рази на день, про нас піклуються. Але все ж таки ми багато в чому програємо іншим країнам. Нам є чому в них повчитися.

- А чи є якась особлива дієта для веслувальників?

- Ні, особливої нема. Нам можна їсти все, що хочеш, але в межах розумного, звичайно. Взагалі, ми здорові люди, шкідливих звичок не маємо. А спорт  загартовує, виробляється сила волі, тому не важко слідкувати за собою.

- А чим ти любиш займатися у вільний від веслування час?

- Я люблю вишивати, в'язати. Також полюбляю погуляти з друзями. Люблю ліс, природу…

Отже, як нам здалося, веслування – досить цікаве, хоча і виснажливе заняття. Ми сподіваємося, що молоді хмельничани звернуть увагу на такий вид спорту, і в майбутньому ми побачимо і почуємо про хмельницьких веслувальників, які досягли успіху, як Марія Алтухова. А Марії ми бажаємо подальших перемог  та звершень!

                                                                                                Кіма Аветян

                      Чи легко дається іноземцям вивчення української мови?

21 лютого увесь світ відзначає Міжнародний День рідної мови. У наші серця українське слово влилося з маминою колисковою, тому для нас наша мова найрідніша та наймиліша. А чи задумувалися ви коли-небудь над тим, чи легко дається вивчення української мови тим, чия мама співала колискову іншою мовою? Саме це питання я задала  людям, для  яких українська не є рідною мовою…

Нікі Еделін, англійка: Я народилася і жила в Лондоні. Моя мама – українка, а тато – англієць. Мама дуже сумувала за батьківщиною, тому ми вирішили переїхати сюди. Живучи в Англії, я не вивчала українську мову, але на Україні вона далася мені досить легко. По-перше, це заслуга мого репетитора, а також родичів, яких у нас в Хмельницькому багато. Хоча вдома ми спілкуємося переважно англійською, слухаючи розмови рідних, я швидко навчилася сприймати українську на слух. За три місяці я вже могла вільно розмовляти та висловлювати свої думки, а от з граматикою були певні труднощі. Мені важко розуміти деякі правила та терміни.  Так само і з читанням. Літературна мова дещо відрізняється від розмовної, а якщо текст написаний у науковому стилі, то взагалі нічого не зрозуміло. Але я люблю дивитися фільми українською мовою, хоча їх на телеекрані чомусь дуже мало. Більшість транслюється російською, тому я вже добре її розумію, хоча спеціально не вивчаю - не хочу, аби усе плуталося в голові.

Олена Цимбал, росіянка: Моя сім’я переїхала з Москви до Хмельницького два роки тому, але українську мову я розуміла з дитинства, оскільки часто приїжджала сюди на канікули до бабусі. Складнощів із вивченням граматики в мене не було, чимось вона подібна до російської, важко тільки тому, що назви частин мови зовсім різні. Писати я теж навчилася досить швидко, проте розмовляю і досі не дуже добре. Мабуть тому, що у сім’ї та з друзями ми спілкуємося російською мовою. А от в школі на уроках доводиться докласти зусиль, аби висловити свою думку українською. Та я буду старатися, адже мені дуже подобається ця милозвучна мова.

Кетті Ларок, американка: Я приїхала до України як волонтер Корпусу Миру. За правилами цієї програми живучи тут протягом двох років, я повинна вивчати українську мову. Перед приїздом до Хмельницького я працювала у Чернігівській області. Там для нас, волонтерів, щодня проводилися п’ятигодинні заняття з української мови. Як на мене, це дуже складна мова. Основною проблемою для мене було відмінювання слів. Ви кажете «сметана», «сметани», «сметаною» і т.д., тоді як в англійській мові достатньо одного слова «sour cream». Та все ж я дуже хочу оволодіти цією мовою, аби вільно спілкуватися з українцями. Мені дуже подобається українська культура, традиції та національні страви. Я вже навчилася готувати борщ. А ще я переконалася, що на Україні живуть дійсно чудові люди.

Розмовляла Катерина Уманець

                        Яскравий вінок – Великому Кобзареві

«Трава, а іноді й тендітна квітка, пробиваються на світ Божий навіть крізь асфальт, щоб утвердити собою красу природи та її незбориму вічність. Так і Тарас Шевченко з’явився у мороці кріпосного рабства, аби повідати усьому світові про те, що є народ український, про його добру вдачу, щире серце і невмирущу пісню», - так  розпочинав розповідь про Українського Кобзаря Заслужений Учитель України  Юрій Гуреїв, автор концерту – вистави «Вінок Кобзареві».

Вже 21 рік поспіль Народний художній колектив України  ансамбль танцю «Подолянчик» вплітає у свій танцювальний вінок поетичні рядки, ліричний спів, драматичну гру юних акторів  і дарує той барвистий  вінок Великому Кобзареві.

На сцені - яскраві хореографічні роботи, притаманні саме цій події: «Російський святковий», «У старому Проскурові»,  традиційні: хореографічна сюїта  «Подолянчики», «Подільська веснянка», «Весняний сад», «Кривий танець», лірико – патріотичні пісні  у виконанні зразкового художнього колективу України театру пісні «Злагода» та педагога палацу Миколи Волощука. Юні «Подолянчики»  виступають не тільки у ролі танцюристів, але й  читців і драматичних акторів.

СЗОШ №1 запросила  ансамбль показати своїм учням  виставу, аби донести до них красу рідного краю, рідного слова, подільського танцю, української пісні. Та, певно, не на творчий лад була налаштована публіка, адже сприймала дійство неадекватно: деінде  в залі спалахували вогники запальничок, актори  не завжди бачили зацікавлені очі глядачів.

Складається враження, що моїм одноліткам  легше «ковтати»  розважальні програми, які не спонукають замислюватися, а до сприйняття серйозних дійств  потрібно дорости …

Не зважаючи ні на що, юні артисти продемонстрували високий рівень виконавської майстерності, ще раз доводячи розуміння свого покликання – нести красу людям.

«Подолянчикам» дуже до вподоби ця вистава  не саме її святковістю, але можливістю долучитися до  української історії, культури і  поетичного слова, можливістю відчути себе  не «хохлами» - меншовартісною нацією, а справжніми українцями, небайдужими до долі своєї держави. Вони розуміють: найкращою пам’яттю для Кобзаря є наша праця на славу любимої Шевченком і нами  матері України.

І найголовніше те, що  ми можемо не хвилюватися за нашу країну: у неї є майбутнє, допоки ми пам’ятаємо Великого Пророка, красу, гордість і славу України, невмирущого генія усього людства, який створив себе сам, – Тараса Григоровича Шевченка.

                                                                                                            Ірина Савчук

Перемога «Альборадо» на «Венгерских играх»

Десять років цей фестиваль проводився у м. Веспремі, біля озера Балатон, і називався «Веспремські ігри». Саме з нього почалися міжнародні перемоги сьогодні вже Народного художнього колективу України ансамблю стилізованого бального танцю «Альборадо» (керівники Наталя та Олександр Мильнікови). Після першої перемоги  в Угорщині вихованці ансамблю почали  мандрувати  Іспанією, Казахстаном, Польщею, Грецією, Сербією, Литвою, де на фестивалях дитячої творчості посідали призові місця.

Нещодавно фестиваль підняв свій рівень, змінив назву на «Венгерские игры» і перебрався до Будапешту (столиця Угорщини). Він проходить у величезному столичному концертному залі "Уранія".

 «Альборадо»  представив на фестиваль своїх маленьких  виконавців (31 дитина віком 8-10 років) з  хореографічними композиціями в двох номінаціях: бальна хореографія - «Віденський вальс» і джайв, та сучасний  естрадний танець – композиції «Кольорові парасольки» та «Мы маленькие дети». Суперники  наших танцюристів були значно старшими.  Міжнародне журі, у складі якого були Бедрос Кіркоров (батько Філіпа Кіркорова), Пєтя Чорний (народний артист України, виконавець циганських пісень), Наталя Мухіна (хореограф, балерина, директор знаного в світі фестивалю «Невская радуга»), Єва Гоголак (Угорщина), а також представники  Німеччини, високо оцінило майстерність хмельницьких виконавців (ІІ і ІІІ місце). А хореографічна композиція нашого колективу  «Мы маленькие дети» ( під пісню з фільму «Пригоди Електроніка») закривала гала-концерт.

 За 7 днів в Угорщині діти отримали безліч позитивних вражень, якими наперебій  ділилися з нами:

«Від фестивалю у нас тільки гарні спогади. Перед виступом  ми дуже хвилювалися, а потім опанували себе, і все вийшло просто чудово. Найбільше нам сподобався виступ болгарського гурту "Алексія" з номерами "Тріллер"та “Монстр”.

Наша Юля познайомилася з дівчинкою з Болгарії.

Побували у тропікаріумі – океанаріумі,  мали унікальну  можливість познайомитись

 з підводним світом. Там дуже близько можна побачити акул, дозволялося занурити

руку в акваріум з дивовижними рибами  і погладити по спині маленьких бархатних

скатів, які навмисне підпливали близько до людей. Ми захопилися настільки,

що самі наполовину  занурилися у воду.

Нам показали замок графа Дракули, що височіє у старовинній  частині міста – Буді.

Бачили старовинний королівський замок, резиденцію президента, де нам навіть відкрили двері. Це нас настільки здивувало, що ми на майданчику перед резиденцією станцювали свою композицію «Мы маленькие дети». Саме тут  ми зняли частинку свого майбутнього кліпу. Взагалі танцювали і знімали всюди, де тільки були.

Нам надзвичайно сподобалося на ланцюговому  мості, а також на площі королів.

А ще у Будапешті  є дуже класні екскурсійні автобуси-амфібії, які спочатку їдуть по дорозі,  а потім зовсім несподівано заїжджають  в річку Дунай. Екскурсанти спочатку  в шоці, а потім у захваті!

 Прогулянка зоопарком стала дуже наглядною. Нам до вподоби були яскраві фламінго, білі вовки, кумедні мавпочки, верблюди, яких ми  годували печивом.

А першого листопада відзначався День усіх святих, тому ми відправились на дискотеку, де надзвичайно приємно провели час.

До Угорщини ми їхали 24 години на автобусі, а назад приблизно годин  20. По дорозі бачили Карпати і «НЛО» (лазерне шоу у Львові). В автобусі співали “Чундру- чучундру”, “Я персона Vip Vip”, “Viva”. Нам дуже сподобалося мандрувати !”

Діти й досі під великим враженням. Після нашого з ними спілкування вони  продемонстрували  нам свою композицію «Мы маленькие дети», яка  принесла колективу перемогу на фестивалі. Танцювали так жваво, що нам теж захотілося встати і танцювати разом з ними.

Хочеться сказати лише одне: ”Ми пишаємося вами, маленькі вихованці ансамблю «Альборадо»,  бажаємо вам наполегливості, старанності та нових перемог!”

Ніна Міноцька, Карина Козак та Інна Горбовцова