Філософські роздуми

Устами немовляти                             Анна Семенюк

Розлучення… Для кожної людини це свої відчуття. Для деяких ―свобода. Багато людей не можуть без того, щоб після розлучення не  запросити в гості  шкідливі звички: паління, алкогольні напої.      І таких людей багато.

Ніколи не  могла збагнути,  чому люди розлучаються?

Я поверталася додому і побачила картину: хлопчик  йшов  поруч із матір’ю і гірко  плакав.

 – Я хочу до тата! – кричав маленький хлопчик. Мати лише розгнівано подивилася на  сина  і сказала:   “Тата   немає! Досить! ”

  Навіщо? Не розумію, що мала на меті матір,  сказавши дитині таке. Хлопчик ще маленький, і він не розуміє, чому мати і батько не разом. Невже не можна взяти себе в руки і пояснити малечі ситуацію. Звичайно ж, дитина не зрозуміє, але , можливо, пізніше вже не буде допитуватися у матері зі сльозами про батька.

  Я   також не розумію, що відчувають люди при розлученні. Але ж я можу запитати, тому я випитала у моєї матусі, яка   знаходиться у такій самій ситуації. 

  Ось що вона мені розповіла:

  “При розлученні   жінка переживає велике розчарування. Вона так довго любила, довіряла, піклувалася про свого чоловіка ― і ось таке нещастя ― розлучення. Це важко  пережити:  виникає велика образа на всіх чоловіків. І довгий час деякі жінки, що  отримали  психологічну травму під назвою “розлучення” , не   в змозі  знову довіряти людям протилежної статі”.

 Я навіть уявити не могла, наскільки це все складно. Мені було шкода хлопчика, і я   не  задумалася  про почуття його матері.

  Маленьким дітям  не просто  це пояснити, але ж так хочеться знати, як це коли твої батьки розлучаються. Так,  я була також маленькою і не все  розуміла. Тому я запитала про відчуття у моєї старшої сестри.

  Ось що вона мені   розповіла :

  “Діти при розлучені батьків відчувають себе покинутими і непотрібними. Бояться, що коли мама і тато розлучаться, тоді їх ніхто любити не буде. І взагалі всі забудуть про наше існування. Це найбільший страх дітей! Також вони відчувають розчарування у житті:  їхній маленький світ гине, і вони бачать усю жорстокість життя”.

   Як це тяжко. Але тепер мені хотілося знати, що відчувають чоловіки під час цього процесу. Може, вони навіть більше страждають, ніж жінки? За відповіддю я навідалася до мого тата і  дізналася його думку:

 “Чоловіки також страждають при розлученні. Особливо тоді, коли вони кохають свою жінку і не хочуть розлучення, але вона наполягає. Деякі  на людях ніби радіють свободі, але   як би вони не називали своїх жінок,  їм також важко”.  

Висновки: кожен винен і кожен страждає. Ніхто не знає, що на душі у рідної  людини. Кожен має шанс на помилку і   ще один шанс… не допустити цієї помилки.    

Ми завжди помиляємось. Помилки навчають нас бути мудрішими в ставленні до найдорожчих людей.

                                                                                               

Просто щастя… Без причини          Олена Савчина

Сьогодні я поверталася зі школи і побачила, що пішов сніг. Хм...,цікаво, а що ж подарує мені ця зима? Радість, втрату, сміх чи сльози? Нещодавно мені виповнилось лише 15 років,  і я навчаюся  у 10 класі Хмельницької гімназії №1. Ви, напевно,  скажете, що я ще зовсім юна, щоб знати,  як правильно жити. І що мої роздуми з цього приводу ― цілковита нісенітниця. А що як ніхто не знає, що таке щастя? А що як у нас є безліч можливостей стати на краплинку теплішими та милосерднішими, а ми їх просто не помічаємо? Що тоді?

        Нас з дитинства вчили: якщо тебе хтось образив, потрібно “дати здачі”. Але з часом ми підросли,  і нам почали казати, що краще не зважати і бути мудрішими. То як чинити ? Чи варто замислюватися над собою, над своїми помилками і переосмислювати кожен крок свого, і без того божевільного, життя? Життя таке коротке,  і кожний період пройденого шляху ― історія. Історія,  яку  ми самі і створюємо. З ранку до вечора. Від сьогодні і  до  завтра. Звичайно, хочеться залишити якийсь слід після себе. Хтось лізе наверх по кар`єрній драбині, хтось вважає, що популярність―це дуже круто. Хтось стає авторитетом серед злочинців,  щось на кшталт “грози району”, хтось прославляється на весь світ,  написавши книгу, у когось голос ― дарунок Божий. Перша тенісна ракетка країни, найсильніший чоловік у світі, наймудріший науковець―всі вони гордість своєї нації. Звичайно, вони йшли до цього довго: скільки не спали, скільки крові пролили, скільки перечитали; скільки втрат, скільки розпачу, скільки розхитаних нервів.

 А я не хочу так. Я не хочу, щоб діти мої жили за якимись правилами. Звичайно,   не йдеться  про загальновстановлені норми  моралі та поведінки. Їх повинен дотримуватися кожний, від  малого до старого. Я не хочу, щоб мої діти рвали волосся на собі для того, щоб вивчитись і вступити в закордонні виші  тому, що там умови кращі. Я не хочу, щоб мої діти збирали мізерні стипендії і спостерігали за тим, як інші їздять в інститут на шикарних авто, хоча мізків зовсім не мають. Не хочу, щоб корупція в країні жила і процвітала. Я хочу людського щастя і чистого неба.  Хочу вдихати свіже повітря та цінувати кожний момент, проведений з рідними. І знати, що я живу у вільній, демократичній країні, у  якій ніхто не стоїть на Майдані й не мерзне до ночі, відстоюючи свої права. Я хочу, щоб у нашому маленькому містечку стало менще жебраків, адже настають морози: їм буде важко вижити без хліба та без чашки гарячого чаю.

Скажіть, чому я, ще зовсім дитина, можу посміхатись, проходячи повз похмурих людей, і знати, що подарувала їм частинку тепла? Можу дивитись на зорі і вірити, що там далеко - далеко мене захищає Бог і що все у мене буде добре. Чому?

 Я знаю точно. Просто я не шукаю щастя, я не влаштовую перегонів з часом, я просто дарую посмішку іншим і впевнено не поспішаю дорослішати. І щастя само вривається в моє життя разом із людьми, які  знаходять мене і не хочуть відпускати. Я бачу їх і знаю, що це щастя. Я можу його обійняти і не відпускати довго - довго. Я ніколи раніше не думала, що щастя―це так просто. Що щастя безпричинне. Що щастя―це життя.

       Я підходила вже до дому і побачила маленьке кошеня,  яке згорнулося у куточку,  і мені стало шкода його. Я би могла,звичайно,забрати його собі, але з моїм домашнім зоопарком це було б просто неможливо. Я зупинилась на хвилину…Підійшла жінка з добрими очима, посміхнулась мені і підібрала котенятко. Я посміхнулась їй у відповідь. Ось це, друзі, щастя. Ось це. Знати, що ти не один. І завжди посміхатись. А все, що було погане, перетвориться у маленьку хмарку, яку здує вітром. Головне ощасливити себе з середини і йти далі. А там ―побачимо. Там буде видно…

Анастасія Бойко

Егоїзм – це негативна риса?

Звідусіль я чую: “Ти маєш…”, “Ти повинна…”, “Для тебе так буде краще…”, “Це єдиний правильний вибір…” Та чи дослухаюся я до себе?

Припустимо, що великий відсоток молоді дослухатиметься до думки своїх батьків, що мають певну “совєтскую” ідеологію. Яку літературу читати, які предмети обрати для здачі ЗНО, куди вступати, як жити…Чи, власне, вони проживуть своє життя, чи виправлятимуть нездійсненні мрії своїх батьків? Чи зможуть такі діти стати самодостатніми? Чи будуть вони егоїстами на рахунок своєї долі?

Я – середньостатистична учениця 11 класу. Відвідую гуртки, займаюся підготовкою до ЗНО, пливу за течією “мейнстриму”. І так, я - егоїстка. Я хочу надати цьому слову нового значення.  Молодь України має відповідати сама за себе. Замислююсь, чи варто дослухатися до внутрішнього голосу, чи може краще піти за настановою батьків та вчителів?

Чи здатні ви самостійно поставити гідну мету? Мету усього свого життя. Скласти власний план до її реалізації. Чи досягли ви, власне, того етапу у житті, коли вже час стати “наставником” своєї долі, а не “прирученим” дитям своїх вчинків. Чи справжні ви егоїсти,чи лише прикидаєтесь, аби не виходити з такої затишної зони комфорту?

То що ж все ж таки важливіше: залишатися чемним “рабом” комфорту, ідеології, думки соціуму чи стати егоїстичним “власником”  своїх переконань, вчинків, життя…

Дар’я Дорогань 

Зробити правильний вибір

 Довіра…Кажуть, її легко втратити, але важко повернути. Який вчинок може зруйнувати довіру?  Що має статися, щоб довіра до людини зникла, розчинилась у повітрі?

 Брехня… Через неї може не тільки зруйнуватися довіра, а й відносини, які будувалися роками. Ось так, за одну мить, втрачається те, що цілими роками формувалося.

То чи варто говорити  неправду, щоб потім  довго  розплачуватися за маленьку, здавалося б, безвинну вигадку ,  вилізти з якої, як з болота,  дуже важко? Чи варто втрачати довіру через брехню? Чи, може, один раз пожертвувати своїми принципами і не  чинити   жахливої помилки? Можливо…Просто для цього треба побороти себе, свою удавану сором’язливість, нерішучість, свій страх.

 Хіба брехня, яка все одно колись відкриється, є кращим виходом із ситуації? Промовчати — найкращий вихід. Отримати догану на роботі, нудну нотацію або  декілька синців від мами чи назавжди втратити довіру?  Виявляється, ти все одно втратиш довіру, у будь-якому випадку. Сказавши правду,  її теж можна втратити…

 Може, просто не потрібно робити хибні вчинки, які можуть призвести до прикрих наслідків? Краще обдумати все,  хоч сто разів, але прийняти єдине правильне рішення.

 Звичайно, усі помиляються. Проте відчувши на власному досвіді ціну кожної помилки, помилитися стане  важче. Щось усередині ніби нагадує тобі про кожну твою хибну дію, відкриває старі рани, ріже по живому. І у тебе немає вибору: ти просто повинен  вчинити  правильно.

 Життя щодня ставить нас перед вибором. І добре, коли він у тебе є. А якщо немає? Що робити тоді? Не треба  обвинувачувати  когось. У всіх своїх проблемах винен ти сам, а тому їсти заварену кашу проблем ти будеш  один. Отже, збрехавши один раз, ти почав невідворотний процес, який обов’язково потягне тебе збрехати ще принаймні  раз. Тож варто задуматись, чи потрібно брехати  і які наслідки понесе за собою ота маленька, звичайна брехня…

    

Анастасія Олексюк

                                  Прогрес чи деградація?

Напевне, ми всі самотні у своєму внутрішньому світі.  Сьогодні дуже важко знайти людину, яка підтримає тебе, зрозуміє і сприйме тебе такою, яка ти є. Дуже важко знайти свою споріднену душу. У  наш час  нанотехнологій людські почуття губляться, відходять на зовсім інший, фоновий, план.
Людство вигадує  нову техніку, запускає нові механізми і створює “комфортний світ”. А що ж натомість нам дасть цей комфорт? Затишок, гармонію із самими собою чи, може, тепло душі? Я можу сказати одне: при вдосконаленні однієї сфери облаштування світу, ми втратимо іншу, набагато важливішу і ціннішу. Зате у нас будуть  гарні й “розумні” будинки, новітня домашня техніка та газон, який не треба косити. То чому ж зараз, коли наука доходить до створення повного комфорту, все більше людей починають відчувати самотність і власну незначущість? Чому суспільство губить себе? Відбувається  повна деградація людства. І навіть  не стільки розумова, а душевна. Ми перестали вірити в дива, в людські чесноти, правду. Наше життя звелося до простої схеми : дім – робота – п’янка – дім. У нас немає часу на підтримання естетичних смаків, на вдосконалення розумових якостей. Ми самі перетворюємося в тих роботів, що їх так палко видумують вчені. Наші почуття та якісь душевні бажання відійшли на останню сходинку наших життєво необхідних потреб. А алкоголь та погані звички лише більше вбивають мозкову діяльність. Нам заливають паливо шкідливе, і від того машини довго не живуть. Механізми іржавіють, а гвинтики розхитуються.  
Книги перестали цінуватися, нормальна музика не існує для сучасної молоді, а природна жага до відкриття світу стала нікому не потрібною. Ми живемо наче в вакуумі, що нам створила керуюча верхівка. Ми палко споживаємо другосортні продукти і пристрасно віримо, що нам хочуть тільки найкращого. Але насправді, нашу планету повільно отруюють. Її вбивають із середини, притуплюють наші емоції, щоб з часом остаточно витіснити людяність із загального вжитку .  Проте, чи влаштує вас жити у світі “живих роботів”?  Жити лише по одній схемі. Не знати радощів кохання, дружби. Не відчувати, що таке проста  людська підтримка. Не відчувати запаху літньої ночі, не радіти  першим білим сніжинкам. Людям – роботам буде просто не до цього.  Вони не звертатимуть увагу на СПРАВЖНІЙ світ, а житимуть  за   певними  програмами. Не існуватиме ні мистецтва, ні насолоди від простих і абсолютно безкоштовних речей, ні самого життя, по суті.
То чи не губимо ми самі себе, коли так стрімко починаємо розвивати нашу планету? Я не кажу жити, як у середньовіччі, але і  задля  розвитку комфорту для тіла не забувати про затишок для нашої душі.  Треба розвиватися духовно, і лише після  цього ми адекватно зможемо оцінити всю раціональність та комфорт нашого прогресивного століття.