Взаєморозуміння та толерантність

17 травня 2013 року

Хмельницька обласна державна телерадіокомпанія "Поділля-Центр": відкриття пересувної виставки дитячого малюнка, присвяченої жертвам нацизму. Почесні гості заходу -  колишні в'язні  фашистських концтаборів "Дахау" і "Бухенвальд" Іван Арсентійович Швед та Панас Іванович Сторожук. Відкривають виставку директор Хмельницького обласного Фонду милосердя і здоров'я Володимир Кухар та генеральний директор ХОДТРК "Поділля -Центр" Олена Павлюк. Ведучий- журналіст Євген Семенюк. Глядачі - учні обласного ліцею-інтернату поглибленої підготовки в галузі науки та вихованці гуртка "Юний журналіст" палацу творчості дітей та юнацтва.

11 квітня 2013 рік

Сьогодні Міжнародний день визволення 

в'язнів фашистських концтаборів

 На території військової частини мікрорайону Ракове, де в роки  війни знаходилася "фабрика смерті"(Шталаг-355), відбувся мітинг-реквієм, присвячений цій 

героїчно-сумній даті. 

Вшанувати пам'ять жертв концтаборів прийшли ветерани Великої Вітчизняної війни, колишні в'язні концтаборів, обласні та міські держпосадовці, військовослужбовці і мешканці міста. Хвилиною мовчання,  покладанням вінків до пам'ятника та салютом присутні відзначили пам'ять про ті страшні роки, а в своїх виступах згадали  людей, які пройшли то пекло. 

 
Не забувайте цей день, це - наша історія і наші люди! Ми пам'ятаємо!
 
 

 

 

Жінка в світ приходить для любові

Записала Інна Горбовцова


Частина ІІІ

“Якщо я вижила в тому пеклі,

то й на своїй рідній землі я повинна знайти

собі місце під сонцем”

До війни я закінчила 9 класів, а в 10 мене не хотіли брати, так як я була у концтаборах в Німеччині, отже ворог народу. Ворог народу ― це клеймо, яке було “подаровано” мені війною, стражданнями, болем та відчаєм. Я ніколи не могла собі навіть уявити, як вороже мене  зустріне  моя рідна земля. Але дякуючи моїй мамі я згадала все, що вчила до війни, адже саме у цей час  стали в  нагоді ті зошити та підручники, які вона закопала для нас з братом. Взяли мене в 10 клас у школу, яка знаходилась аж у Чернігівський області, а сама я з Полтавщини. Уявіть собі: я навчалася у другу зміну, бувало таке, що останній урок  проходив  вже при світлі лампи. Коли йшла додому, я тремтіла, як піскар, бо з однієї сторони було кладовище, а з іншої ―провалля.  Перш ніж наважитися на  такий  шлях, я ставила  перед собою  мету: “Якщо я вижила в тому пеклі, то й на своїй рідній землі я повинна знайти собі місце під сонцем”.  Вчилася я добре та була кращою ученицею у класі. Після закінчення школи вирішила вступати до  Київського медичного інституту. У приймальній комісії сиділа жіночка, вона подивилася мою біографію, оцінки та запитала: “ Нащо ж ти написала, що ти була у Німеччині? Ти ж не вступиш ”. А я їй кажу, що написала тому, що це правда і приховувати я цього не збираюсь…і взагалі, чому це я не вступлю: оцінки в мене хороші, всі екзамени я здам. Як це я не  вступлю? “Ти просто не пройдеш за конкурсом,”- відповіла вона мені. “Не кажи, будь - ласка, нікому про те, що я  тебе попередила, а то мене з роботи виженуть”. Про цю розмову я нікому не говорила аж до розпаду Радянського союзу. Перед екзаменами до мене підійшли дві добре вдягнуті жіночки і попросили здати екзамени за їх доньок, а я була у ситцевому платтячку та вже в добре заношених  черевиках. Я їм сказала, що нічого не буду за них здавати, але якщо вони  бажають, я можу позайматись з дівчатами. Вони почали мене вмовляти, ніби я нужденна і мені добре заплатять, я категорично відмовилась. Я гарно  поздавала всі екзамени, навіть фізик похвалив мене за мої знання,  але  й справді не пройшла за конкурсом. Спочатку мене охопив відчай: чому ті, хто насправді мають знання, повинні так страждати, а потім я подумала: як ви мене не хочете, то й я вас не хочу. А ті дівчатка вступили….і де справедливість? Забравши всі документи, я пішла босоніж через весь Київ вступати до іншого вишу. Йшла я босоніж, тому що не хотіла порвати туфлі, хто його знає вступлю я чи ні, а ходити в чомусь треба…. Я брала з собою хустинку, туфлі під руку, підходила до університету та заходила у найближчий до нього під’їзд, протирала ноги, взувала  туфлі і йшла здавати екзамени. Саме у цей час відбувся зі мною такий комічний випадок… Був такий час, що всі виживали, як могли, і на вулицях стояли будочки, в яких ремонтували взуття, це допомагало людям заробити хоч пару копійок. Я постійно йшла однією дорогою, і раптом мене підізвав один швець: “Дівчино, ану йди сюди!! Звідкіля ти приїхала, ти що не знаєш, що в столиці босоніж не можна ходити? Що ти тут робиш? ” А я йому відповідаю: “З Полтавщини я, приїхала вступати, туфлі трошки порвалися, і я не хочу їх повністю добити”. Він почав мене вмовляти, що безкоштовно відремонтує мені  черевики, але я  відмовилася. Після цього випадку я вже за декілька кілометрів обходила ці будочки. Напевно..на моєму обличчі був якийсь сум, що навіть та жіночка у приймальній комісії вирішила мені підказати,  через що саме я не поступлю. Я пригадала, як  ходила в 9 клас і в нас фізкультуру ввів молодий хлопець, який пройшов Фінську війну, він повернувся поранений і тому дуже с серйозно  нас тренував, а особливо вчив повзати по - пластунські, і, як я вже казала, ці навички дуже знадобилися мені під час війни. Я завжди бачила у нього на обличчі якийсь відбиток смутку, ніби ззовні він був такий, як всі, але цей сум неможливо було приховати. Грошей в мене лишилось лише на   дорогу додому, батьки працювали в колгоспі  через силу, по чотири копійки давали їм на трудодень. Податки, позика..за все треба було платити. Бувало,  до трьох годин ночі тримали у конторі колгоспу, поки не підпишеш, що будеш сплачувати, а не підпишеш ― не випустять до ранку, а ранком треба працювати. А як підпишеш, то кожен день будуть визивати і вимагати платню. А з чого платити? З огороду треба було про годуватися  та вдягнутися самим, наторгувати на базарі за податки, а це треба було йти двадцять кілометрів пішки від села у районний центр. На продаж ми несли все, що було в нас на городі. Як тримали корову, ми ніколи не мали права пити молоко, так як треба було частину здати, а також на базар віднести, а те, що залишилося ―на сметану та на сир. Курок також продавали, бувало поки принесеш її на базар,там можна було продати дорожче, вона вже стане такою слабкою, голівку на  лавку покладе, і ніхто її не хоче брати. Так ми стали брати з собою пляшечку води та кукурудзу, щоб хоч трохи підтримувати  курочок. То коли я поїхала вступати, мені батьки назбирали  ці копійки, щоб період екзаменів прожити та й назад повернутись. Перший  виш, який я побачила після свого провалу в медичному, був Київський гідромеліоративний інститут, в ньому був недобір,  і я вирішила, що туди мене приймуть. Зайшовши до інституту, я обрала для себе факультет торфорозробок,  оскільки  недалеко від мого села як раз були ці торфорозробки, і я подумала, що роботою буду забезпечена. Здала я туди документи, екзаменаційний лист  і стою чекаю на те, що зараз знову мене поженуть звідси, але жіночка детально вивчила всі мої документи і сказала мені прийти через місяць доздати математику. І тут я розумію, що в мене грошей тільки на зворотній квиток,  і кажу :“Я буду зараз здавати, викликайте викладача”. Звичайно, ніхто для мене окремо не буде цього робити. Я вже змирилася з тим, що знову не  вступлю і почала забирати документи, як на моє щастя до приймальні зайшов ректор і бачить, що ми тут, як на базарі, торгуємось, питає: “В чому річ?” Жіночка почала розповідати, що ось абітурієнтка хоче зараз здавати математику, що в неї такі гарні оцінки і ми не можемо просто так її відпустити. А він каже: “Ну,  признайтесь, ви ж не готові до цього екзамену, адже у медичному інституті не треба його здавати”. А я йому відповідаю: “А що я у школі робила? Я там математику вчила, і зараз все можу здати”. Справжньої причини, чому так наполягаю, я йому не хотіла казати, але довелося. Після моїх слів він одразу наказав друкувати наказ про моє зарахування і  велів  мені 31 серпня прибути на навчання і вже тоді доздати математику. Приїхавши на навчання, я одразу пішла до деканату, щоб мені призначили день здачі екзамену. Але пройшло два тижні― ніхто мене не кликав. Тоді я вже набралася хоробрості й пішла до самого ректора, та й  питаюся в  нього, чи пам’ятає він такий випадок. Можливо, потрібно мене відрахувати? Він подивився на мене, посміхнувся: “Якщо ви так наполягаєте, щоб ми у вас прийняли математику, то, напевно, ви її вже добре знаєте.  Ідіть на навчання!”

Ще довго я здригалася уві сні. Прокидаючись,  я не могла зрозуміти, де я, чи  у концтаборі, чи  тікаю з нього. Мама завжди мене заспокоювала, казала, що я вдома, що все закінчилося, що я можу їй повірити, адже ми з нею розмовляємо. Якби вона тільки знала, скільки раз там, у концтаборі, я розмовляла з нею уві сні, а прокидаючись, знову потрапляла у пекло. Днем ще більш― менш я була весела, розмовляла зі студентами, шуткувала, а вночі зі мною траплялось щось жахливе. Бувало, що я можу веселитись, але раптом чи по радіо, чи ще десь почую, як гавкає собака, подібна до тих вівчарок, що були у концтаборах…. Я тремтіла, була змушена куди-небудь тікати та заспокоювати себе, що все закінчилось, що все в минулому. Я жила в кімнаті з дівчинкою Діною, і кожного разу, коли я здригалася вночі, вона розпитувала мене. Я не хотіла казати ні про концтабори, ні про все те, що я пережила, але вона дуже наполягала,  я й розповіла. Перед цим я її попросила нікому про це не розказувати, але вже згодом я дізналась, як вона вміє мовчати: вся моя група, а також  секретар партійної організації  знали мою таємницю. Коли після закінчення вузу  я прийшла на комісію, яка розподіляла по місцях роботи. Там мені сказали, що ще залишились такі міста як Чита та  Чебоксари. Я вже зовсім зневірилася,   сиджу і думаю, що б це мені обрати. Раптом  наш партійний секретар  сказав ректору, що цій студентці потрібно знайти місце на Україні: у неї підірване здоров’я, їй не можна так різко змінювати клімат. Чесно кажучи, я була страшенно здивована і мені дали направлення до главселелектро. Після війни  велику увага приділили відбудові промисловості. Наш факультет торфорозробок перейменували на факультет гідроелектростанцій. Ми були першим випуском,  я потрапила до Хмельницького, ми обслуговували три області( Кам’янець-Подільську, Тернопільську і Чернівецьку) і вже у 1970 році ми закінчили стовідсоткову електрифікацію сільського господарства нашої області. Після цього велику групу енергетиків   представили до  урядових  нагород, в той список включили й мене. Я не працювала на ордена, вони були не потрібні ні мені, ні людям. Всі працювали на совість. Коли відправили реляції на нагороди, їх потрібно було узгодити. У міністерстві у мене була відмінна характеристика, так як я дуже любила свою роботу, виїжджала на будь-які завдання, і мене дуже поважали за це. А ось обком партії та міськом партії залишили мене без нагороди,  оскільки я  була в Німеччині, безпартійна… Мій колектив був обурений тим, що мене не нагородять і вважали це несправедливим. Тоді вже завдяки своїм колегам  я отримала орден “Знак пошани”. Взагалі навіть в профсоюзі я до самої пенсії була замом, ніхто не давав мені великих посад, адже я людина другого сорту, дочка куркуля, потенційний зрадник.

Часто запитую себе: “Чому я так довго живу?”

 “Гадаю, що життя ще не всі борги мені віддало …”

                                                                                                 Частина ІІ

Війна… Ніби просте слово, але в цих п’яти  літерах ховаються мільйони безжалісних смертей, незчисленна кількість страждань. Війна―це не те, що ми звикли читати у книжках з історії. Війна―це безглуздий етап нашого життя, в якому переступалися долі безвинних людей…  

“…Не встигли ми усвідомити, яка біда прийшла у наш дім, як молодь почали вивозити до Німеччини. Мені вдавалось уникати вивозу, але у травні 1943 року відбулась облава. Погрузили нас, молодих дівчаток з Полтавської та Київської областей, у товарний вагон та повезли у вражу країну. Охороняли нас німецькі солдати, які поверталися з фронту додому. Хочу вам сказати, що оберігали нас як зіницю ока: боялись вони через втечу якогось дівчиська потрапити назад на фронт. Як зараз пам’ятаю, що одразу вирішила тікати, не хотілось мені покидати рідню землю та працювати на таких ненависних мені німців. Перша моя спроба втекти відбулась на станції “Дарниця”. Скрізь була така  круговерть, що я скористалася моментом та потихеньку почала повзти по ― пластунські (в той час уроки мого вчителя з фізкультури  стали  мені  в  нагоді). Станція бомбилася не раз, і тому було багато місць, де можна було тихенько пересидіти, але моя сестричка  побачила, як я повзу, і закричала. На це відреагували німецькі солдати і швидко побігли за мною, а як наздогнали, витягли мене з-під кущів та вдарили так, що аж у очах заблищало. Кричать, лаються своєю бридкою мовою (аж гидко) та питають мене: “Будеш ще тікати?”, а я їм так зухвало: “Буду!” Наступна невдала втеча була у Києві, третя в Киверцях, на Волині.  Я вже була під особливим наглядом. Привезли нас у м. Ессен ― там наших дівчат, як рабів, роздавали промисловцям, фабрикантам, а також на  сільськогосподарські  роботи. Багато дівчат з Полтавщини та Київщини потрапили у м. Шверте  як підсобні робочі. З Катьою ми все одно вирішили тікати, але на цей раз було ще тяжче,  оскільки  на роботу ми йшли з поліцією та й вертались разом з нею. Але ми не втрачали надії, планували все якомога точніше, а поки працювали: трохи шкодили на цьому виробництві, браковані деталі кидали до нормальних та навпаки, але дуже обережно. І ось коли ми вже вирішили тікати, моїй двоюрідній сестричці стало погано, пішла кров ротом, були підозри на туберкульоз, її негайно відсторонили від роботи та ізолювали у спеціальний туберкульозний барак. Нам довелось відкласти втечу, тому що я не могла її покинути, так як я добре пам’ятала, як у роки Голодомору вона мені допомагала і їжею, і добрим словом.  Дванадцятигодинний робочий день дуже тяжко мені давався, їсти майже нічого не давали, бувало, що може дадуть кусочок хліба, так з нього доводилось відщипнути сестричці та  ще залишити на сухарі, щоб було що їсти під час втечі,  хоч трохи поїсти самій, так як сил не було  зовсім. Якось ми побачили, що на території табору за колючим дротом росте брюква. Біля паркану був розташований чоловічий табір і видно, що хтось прорізав поперечку між колючим дротом так, що туди можна було пролізти. І ось ми з дівчатами вирішили теж залізти туди і хоч трошки набрати цієї брюкви, щоб підгодуватися. Проблема була в тому, що треба було, щоб одна тримала дріт, а інші мали змогу  пролізти. Коли ми вже назбирали брюкви  і вертались назад, ми побачили, що на нас йде поліцай. Мої ноги затремтіли, серце скажено калатало від страху, я не знала, що буде далі, я знала тільки одне: я маю врятувати дівчат та втекти сама. Крикнувши: “Дівчата, біжіть”, я рвонула за ними, прибігла перша, підняла дріт, щоб дівчата   пролізли, а сама не встигла. Дівчата, перелякавшись, забули за мене, але я не тримаю на них зла. Мені нічого не лишалося,  як повиснути на тому дроті та уявляти, як моє тіло колихається на шибениці. І тут я відчула позаду себе тяжкий погляд поліцая, він різко вдарив мене пару раз дубинкою, я тільки встигла голову сховати під коліна, як страус в землю. Відчепивши від дроту, він  міцно взяв мене з-за рукав та повів до комендатури. Я була в розпачі, але  міркувала, як би мені вирватись та втекти. Раптом я побачила крутий спуск, який вів у глибоку долину, через часті дощі там було повно води. Як я прийшла до такої думки, чесно кажучи,  й дотепер не знаю, але я  раптом  вирвалась, збила  поліцая  з ніг та підштовхнула так, що він покотився у ту саму долину, а сама …чимдужче побігла до бараку. Від страху я не могла вимовити й слова, я тремтіла, як заєць. Дівчата питали щось мене― я не чула. Пам’ятаю тільки одне:  в істериці  просила їх накрити мене якоюсь білою ганчіркою (ніби ми граємось у весілля) та дуже голосно співати та веселитись, в надії на те, що так він мене не впізнає. Раптом двері відчинилися,  поліцай, як чорний ворон, про летів  бараком: очі червоні від злості та від відчаю, що він не може мене знайти. А дівчата кружляють біля нього та приговорюють: “Пане поліцай, дивіться: в нас тут весілля, наречена є, а нареченого  бракує…” Він, злющий, як перемкне їх декілька раз дубинкою, дівчата як запищать, заб’ються у куток. Вибіг ― мене як відпустило…Ще ніколи так моє серце не тремтіло,  ніколи я не відчувала так близько запах смерті. Після цього я вирішила остаточно тікати, але мені треба було вмовити Галю, ніхто ще точно не знав, був в неї туберкульоз чи ні, але в цьому баракові вона точно могла його легко вхопити. Я не обіцяла їй, що ми повернемось додому, але все ж таки в нас був малесенький шанс, а сидячи тут, ми його втрачали. З кожним днем я все більше боялася, що цей поліцай згадає мене, можливо якийсь рух чи погляд нагадає йому мене, адже для нього це була як особиста образа: якесь дівчисько обдурило такого кремезного чоловіка.

Табір оточував лісовий масив, і саме туди я і дівчата вирішили тікати. По темноті ми вибігли з табору, але не знали, в якому саме напрямку йти. Нам пощастило: ми почули дівчину, яка співала журливу українську пісню. Ми попрямували на  голос в надії на те, що вона підкаже, куди йти далі. Вона розповіла, що вона працює в наймитах у німця, але він дуже хороший і зможе допомогти нам втекти. Ми, наївні, повірили, навіть встигли   помолотити снопи господарю. Ми добре попрацювали та очікували, що може він дасть нам якоїсь юшки, але він нічого не дав, подзвонив у поліцію та здав нас. Від відчаю нам хотілось кусати лікті…В поліції нас очікував допит, і від того дня я стала не Крицькою, а Кропивою, і родом не з Полтавщини, а з Київською області, у кожної з дівчат була своя версія, ніби розбилися вагони, а ми заблукали та шукали допомоги. Через день здали нас у ГЕСТАПО, там нас очікував жорсткіший допит, ніж у таборі, а далі ― в’язниця у м.Хаген. Нас попередили, що якщо ми знову захочемо тікати, то звідси дорога тільки у концтабори, але бували випадки, що наших дівчат забирали на роботу до  господарів. Мені одразу прийшла думка, що треба звідси Галю витягати, і я стала просити дівчат, щоб вони допомогли мені. Коли німці приходили на нас дивитися і обирати собі гарних здорових дівчат, я завжди вперед виштовхувала Галю, щоб вона потрапила їм на очі, спеціально натирала їй щоки, щоб вони червоніли для здорового вигляду, бо німці кволих не хотіли. Я дуже переживала за неї, ніяк не могла допустити, щоб вона потрапила у концтабір―там би вона не вижила. І ось одного разу трапився такий випадок: відчинились залізні двері, ми всі стояли такі похнюплені, а Галю випхнули наперед…І, дякувати Богові, її взяли працювати на господаря. Я ніяк не могла отямитися від щастя, але в той же час трохи суму було на серці, я ж зовсім не знала, куди її сплавила, у яку сім’ю, яка доля її там очікує. Через два тижні під підсиленою охороною нас відправили у концтабір Равенсбрюк.  Цей табір побудований за  всіма правилами: обнесений кам’яною стіною, на якій були клуби дроту під напругою, а ззовні ― канава з водою. Нас одразу  обрили  наголо  (це була така міра покарання) одяг полосатий вільного покрою, на якому нашиті номери, а під номером ―  червоний трикутник з німецькою літерою “R” (у всіх в’язнів з Радянського союзу були такі позначки). Так я і стала політичним в’язнем під номером 31848. Розмовляти між собою нам не дозволяли: пам’ятаю, як я щось прошепотіла одній дівчині, ― наглядачка взяла кружку крижаної води і залила мені у вуха. Я інстинктивно протягнули руки до вух, щоб потерти їх, ― вона одразу почала мене бити дубинкою то по одні руці, то по другій. Били  завжди, не можна було зробити зайвого руху. У чотири години ранку в нас був підйом, холодний душ, а потім ― перевірка, ми були під охороною військ “SS”- це кремезні жінки, в яких в одній руці був автомат, у другій ― кнут, а біля ніг сиділа величезна собака―вівчарка. Якось я знайшла невеличкий мотузок і підв’язала собі ним платтячко ― наглядачка як побачила, як рвонула мене, зірвала мотузок з такою силою, що якби він був трошки міцніше, то розрізав би мене навпіл. Знову почали бити мене по голові, по  обличчю. Мені здавалось, що я зараз вчеплюся в неї зубами, нігтями та розірву на шматки …Але варто мені було зробити хоч крок ― вона б витягнула пістолет, пролунало б кілька пострілів… та й все: не було би мене більше серед  живих. Все ж таки пістолет був би кращим варіантом, ніж величезна кількість вівчарок. Колись нам продемонстрували це жахливе видовище. Після холодного душу ми йшли через санітарний блок, і я почула як не своїм голосом кричить жінка. Обернувшись, я побачила, як її шматують вівчарки, а біля неї стоять есесівки та істерично сміються. Здавалося,  кров застила в жилах від жорстокості цих людей. Тоді я змусила себе терпіти, стиснувши зуби. Я не відчувала ніякого болю, моральне приниження   сильніше за біль. Робота в нас була така: ми, слабкі, голодні дівчатка розвантажували каміння: як назбираємо цілу вагонетку, обліпимо її та тягнемо вгору. Бувало, що вагонетка зривалася  (не вистачало сил), і тих дівчат, які не встигали відбігти, накривало  нею.  Слабкими ми були через те, що   недостатньо давали їсти. На ранок нам давали кружку окропу, на обід ― черпак баланди з бруквою чи шпинатом, зимою ― кисла капуста, буряк (бувало, з хробаками), а раз в тиждень додавала лушпиння з картоплі, це вже для нас був делікатес, на вечір―200 грамів хліба. Далі життя мене закинуло у Ляйпціг. Мені здавалось, що пекло воно на тому світі, але тільки зараз я дізналась, що воно є й на  землі і я вже потрапила до нього. Я довго трималася, але стала потроху відчувати, як  сили покидали мене.   Настав час ―  я  зомліла, і мене направили до медичного лазарету. В’язні боялися його, казали, що хто потрапляв туди, назад вже не повертався. Я була обезсилена та й на додачу “відпрацьованим матеріалом”. На повернення я навіть і не розраховувала. Казали, що спочатку над в’язнями проводили медичні дослідження, а згодом підганяли машину, вмикали газ та везли до крематорію. Я не можу сказати, що в мене був розпач, я прийняла це як належне: отже,  судилося мені тут закінчити своє життя. У палаті зі мною лежало багато людей різних національностей, ми не розуміли один одного, але ласкавий погляд чи дотик трохи допомагав, було вже не так важко. Два тижні мені давали цілу жменю пігулок, які змушували випивати, після них я буквально  кудись  провалювалася, не могла ні рукою, ні ногою поворухнути, але була при пам’яті. Коли я відходила від всього, я піднімала руку вгору, дивилася й плакала: це була не рука ― кістка, обтягнута шкірою. Після двохтижневого “лікування”  палатами ходив комендант та дивився картотеки хворих, детально їх вивчав та писав “прибрати” ― ми вже знали, що це означає. Мої дівчата стали за мене просити у лікаря, щоб вона потягнула час, адже ще зовсім трохи і війна скінчиться. Лікар була полька, теж політичний в’язень, і вона перейнялася моєю бідою та погодилася потягнути час. Вона як могла намагалася тримати для мене місце у палаті, змінювала картотеки, переводила з койки на койку, замість   пігулок давала пити вітаміни. Але пройшло декілька тижнів, а війна все  триває… Вона більше не могла мене рятувати, боялася, що разом зі мною потрапить до газової камери. Трапилось  диво: мене направили працювати на завод. Я була безсила і все, що  могла робити  це відставляти ящики від станку. Коли мене побачив німець, з яким я мала працювати, він розширив очі від подиву: я була наче засушена мумія. Есесевці були присутні у цеху, але їм було нудно, і вони ходили з одного кінця кімнати у інший. То поки вони ходили, мій напарник  підставляв мені ящичок ― я сідала, тільки вони направлялись у нашу сторону, я з  останніх  сил намагалася піднятися.   Не могла я підвести такого доброго до мене німця, адже він ризикував своїм життям, і кожен раз коли він сльозно просив мене піднятись, я піднімалася,  хоча сил не було ніяких.

Якось пішли слухи, що нас мають всіх загнати у підвальне приміщення та разом із заводом підірвати. Так і сталося…Стоячи у   підвалі, ми чекали вибуху з секунди на секунду. Раптом я почула, що хтось грає на губній гармошці нашу “Катюшу”. Обернувшись, я побачила двох німців, вони заспокоювали нас і казали, що вибуху не буде, а от їм, німцям, капут!!!! Ми не вірили, думали: навіть якщо й вибуху не буде, то зайдуть есесівці та перестріляють нас, як собак. Відчинились металеві двері, зайшли есесівці, вигнали нас та погнали у табір, в’язнів там майже не було, і це мені здалося дуже дивним. Днів десять нам зовсім не давали ні їсти, ні пити. Люди вмирали від голоду, падали, а за для впевненості  в них ще пару раз  стріляли. Одного разу нас  вишикували  шеренгою та повели на поле.. Земля холодна, стояти було не можливо, хто   слабкіший, не витримував та падав і засинав мертвим сном. Дороги були усіяні людськими трупами, а все це через те, що есесівцям дали наказ вбити якомога більше свідків.  Потім  нас погнали до р.Ельби, нам потрібно було допомогти переправити німецькі війська через міст, щоб їх не постріляли наші. Біля мосту з правої сторони був лісочок, і  ми, навіть не домовляючись, шмигнули у той лісок. Перше, що ми зробили, так це зірвали номери та позаривали в землю, а далі навіть і не знали, що робити. Тремтіли від страху, але знали одне: назад дороги вже немає. Дуже хотілося пити, ми побачили якусь калюжку маленьку, знайшли баночку та дістатися до води, щоб нас не помітили німці, дуже важко. Вирішили, що я поповзу. Ось і знову мені допомогли мої навички повзати по ― пластунськи.  Дісталася я до тої калюжки та спочатку сама напилася досхочу, а потім принесла дівчатам. Німці, коли тікали, кидали   зброю, а німецьким підліткам це ж забава: вони назбирали цієї зброї та й гралися собі. Один з  хлопчаків помітив мене, як я повзла за водою, та погнав всіх до нас розбиратися. Підійшли вони і почали кричати, щоб ми забиралися з лісу. Сперечатися ми з ними не хотіли та й не було вже сил.. Ми вийшли з лісу та побачили  німців  на чолі з офіцером. Я назавжди запам’ятала, як гупають їх чоботи, в мене до цих пір гупає у вухах, коли я розповідаю цю історію. Одразу ми зрозуміли, що зараз нас розстріляють та й  годі. Підлітки підбігли до офіцера та почали на перебій розказувати йому хто ми. Він послухав їх уважно та крикнув, щоб вони забиралися назад до лісу, потім повернувся до нас і крикнув теж саме. Ми спочатку не повірили, думали, що зараз ми будемо йти, а він пройдеться по нас автоматною чергою. Ми йшли та боялись обернутися, але все ж таки прийшлось, я поглянула назад, офіцер ще стояв на тому ж місті і вказував нам на ліс. Ми почали бігти з такою силою, що я не могла собі уявити, звідки вона в нас. Втомившись, ми впали на землю і довго лежали й дивилися вгору. Дерева переплелися між собою і маленькі клаптики неба  ― як символ свободи ― виднілися з-за них. Потім ми прийшли в себе та почали обслідувати лісок: десь недалеко від нього ми побачили будиночок, а біля нього кагати з картоплею. Вирішили ми вночі повернутись сюди та набрати собі трошки картоплі. Набравши  такої бажаної їжі, ми закопали її у землю та накрили листками. Кожна їла лише одну картоплину в день, так як ми ще не знали,  скільки нам треба протриматись у цьому лісі. Але як втриматися, коли дуже хочеться їсти, а пити ще більше. Вирішили, що я,  як сама стримана,  буду охороняти та видавати картоплю. Дівчата благали мене дати їм ще, а я казала їм, що я з’їм тільки одну, а ви собі скільки хочете. Це якось зупиняло їх,  і вони надалі стримувалися. Одного дня ми побачили, як до того будинку, де ми назбирали картоплі, під’їхав вершник у нашій військовій формі, але в нього були погони, і це змусило нас насторожитися. До нього вийшла дівчинка та хлопець.   Із розмови  ми почули, що вона українка, а хлопець поляк, а той офіцер розмовляє російською мовою. Ми вирішили підійти до них,  оскільки  більше не могли терпіти  і не знали,  чого нам очікувати тут, у лісі. Коли він побачив, що з нами зробили німці, він закричав не своїм голосом, наказав тій дівчинці нас помити та нагодувати. Від незвички наші животи повспухали і цілу ніч ми промучилися від болю. На ранок дівчина нам сказала, що її господарі вороже ставляться до нас,  і ми вирішили йти далі, назустріч нашим військам.  Коли ми дійшли  до м. Різа, до нас підійшов офіцер та повів у хату якоїсь німки. Наставивши на неї пістолет, він наказував їй нас прийняти. Жінка вся тремтіла від страху… Коли він пішов, ми їй пояснили, що ми з концтабору, щоб вона не лякалася, ми тільки переночуємо   й далі підемо.

І ось нарешті довгоочікувана Перемога!  9 травня ― це не просто дата, це ніби початок нового життя. Кругом червоноармійці порозвішували червоні прапорці, а німці в знак того, що вони здалися - білі. Це була остаточна перемога, на яку ми так довго чекали, всі ті, хто міг йти, йшли до Польського  кордону, а далі на потяг й нарешті додому. Я не одразу потрапила додому,  оскільки  мене поклали у госпіталь і протримали там аж до липня. Перше, що я зробила по поверненню додому,  побігла до Галі, до дівчини, яку я врятувала від концтабору.   Коли ми обнялися, я зрозуміла, що не дарма витримала всі ці страждання та приниження.  Я допомогла величезній кількості людей врятуватися,  і це до цих пір мені гріє серце…..”

Далі буде… 

     Записала Інна Горбовцова

Жінка в світ приходить для любові

Хмельницький багатий на цікавих людей, і мені  випала чудова нагода зустрітись саме з такою людиною. Історія цієї жінки, про яку я хочу розповісти вам, шановні читачі, змушує багато чого переосмислити у нашому житті. Ми звикли завжди і скрізь скаржитися та створювати собі неіснуючі    проблеми, які порівняно з історією життя цієї людини просто пил, слова на вітер. Коли я переступила поріг невеличкої квартири, я побачила трохи згорблену, але сильну бабусю. Ця сила разом із натхненням і надзвичайною добротою  надавала особливий блиск  її глибоким очам. І навіть милиці, на які вона спиралася, здавались лише  легенькою  підтримкою, настільки  самодостатньою була ця жінка.

У глухому селі на Полтавщині народилася маленька дівчинка, яку згодом назвали Ганнусею. Мати, тримаючи на руках маленьку донечку, співала їй колискових пісень та бажала  щасливої долі своїй кровиночці, але бідна жінка навіть уявити не могла, які страхіття  підготувала доля  її дитині.

Я пропоную вам початок сповіді-розповіді неймовірно мужньої тендітної жінки Ганни Семенівни Крицької, яка прийшла в цей світ, як і всі інші люди, для любові…

Частина І

Дитинства світ

“Моя біографія - це історія тієї країни, в якій я живу... Народилася  я в селі на Полтавщині. Сім’я моя була невелика, всього 5 осіб: бабуся, мати, батько, я та мій старший брат. Відколи себе пам’ятаю, я вчилася рятуватися від голоду, холоду та приниження. Батьки мої були хліборобами, мати походила з роду кріпаків, а батько ― з козаків. Батько розповідав мені, як він  воював в Першу Світову війну, був в партизанах. Мені було дуже цікаво слухати, і я частенько його розпитувала: “А що ви там робили, тату?”, а він мені відповідав: “Ох, доню, що наказували, те й робив”. Мої батьки мали невеличке господарство: такий собі клаптик землі, який вони  дбайливо обробляли.  Була в нас кобила  та корівка-годувальниця. Це давало нам змогу якось виживати, ми могли віддавати частину хліба державі, частину залишати собі, а також, як - то кажуть, приховати  про  чорний день. Згодом відбулась колективізація:  добре пам’ятаю, як в нас почали відбирати все майно, яке нажили мої батьки своєю тяжкою працею. А все через те, що батько  відмовився  вступити до колгоспу ― отже, ворог народу, куркуль, несвідомий елемент. А тато  просто не розумів, чому він повинен віддати все те, що  заробив своїми руками. Коли вже нас повністю розкуркулили, батька заарештували, а  мамі повідомили, що сім’ю  висилають на Урал. І ми ніяк не могли зрозуміти, ну чому в нас така доля, чому стільки жахіття нам випало пережити, чого ми маємо їхати на чужину? Як виявилося, нашу родину  обвинувачували в тому, що ми тримали в наймах пастушка, і називали нас експлуататорами. На щастя, тоді з Полтави приїхало обласне керівництво, яке й постановило відхилити наш від’їзд, пояснивши це тим, що немає жодних підстав виселяти нас з села. Таким способом ми і залишилися на рідній землі, а пізніше дізналися, що  майже всі  чоловіки, хто тоді був відправлений на Урал, були одразу розстріляні…

 А з нас, несвідомих  селян,  почали здирати величезний податок, спочатку трикратний, а потім п’ятикратний або, як його ще називали, твердий податок. Відбирали фактично все, лишилися лише голі стіни та піч. Були випадки, коли ходили по селянських подвір’ях і металевими штирями протикали землю, сподіваючись відшукати те їстівне, що хтось закопав: може, якихось пару колосочків чи бурячків. І якщо знаходили, то на помилування вже ніхто навіть і не розраховував ― розстрілювали всіх.

 Грабували нас, починаючи з 1929 по 1932 рік, а потім настав страшний смертоносний ГОЛОДОМОР. Це був жахливий, штучно створений голод. На селі відігравались як могли, з колгоспів  повигрібали все зерно. Навесні  ми їли бур’ян, лободу, пасльон, цвіт акації, листя липи, взимку ж цього не було, так ми з горища діставали стебла та качани кукурудзи, в стеблах є така м’якоть, яку ще більш - менш можна їсти, а ось качани ми дробили, варили і потім сьорбали цю юшку. Качани від кукурудзи були призначені для свиней, від безвиході довелось і нам таке скуштувати. Звичайно, дитячі шлунки не могли це перетравити, наші животи роздувало та боліли вони так, що ми аж по полу каталися від  болі. А їсти хотілося…. Пам’ятаю, як на Великдень мати знайшла десь три маленькі бурячки. Ми спекли їх у печі, розділили на п’ять душ. Сидіти  в нас не було на чому: всі меблі позабирали, лишилася тільки одна маленька бочечка, ми її рушничком накрили, у куточку поставили, під іконою, та й сіли святкувати. На Великдень прийнято було їсти яєчка, ковбаску, сало, а ми  ласували  бурячками, от такий був голод. Настав і для нашої родини   такий день, що закінчилось все їстівне, ми буквально пухли від голоду, наші ручки, ніжки були, як очеретинки, очі аж у потилицю провалилися, а в батьків моїх ноги були, як биті валянки, шкіра полопалася, обличчя попухли.

 Людей не встигали ховати, вимирали цілими сім’ями, і щоб кожного не ховати окремо, скидали у спільну яму один на одного, а коли вже яма заповнювалася, копали нову…От такі були страхіття…. Спасіння не було ніякого…Тоді й почали люди масово підкидати дітей у притулки, в надії на те, що хоч там вони виживуть. А перед цим дітям наказували ні в якому разі не казати їх прізвищ та імен та  з якого вони села: дуже боялися, що їх  повернуть назад у сім’ ї, де  вони будуть приречені на голодну смерть. Ось і наші батьки вирішили підкинути нас до притулку. Я ще маленька була, але я дуже добре пам’ятаю, як питала в мами, чи буде у юшці картопелька, чи будуть давати хоч кусочок хліба? Мати кивала головою і тихенько плакала. За день до того, як нас мали підкинути, мій брат підійшов до матері, а вона сидить плаче і світа не бачить― так їй тяжко нас віддавати. А він її просить: “Мамо, будь-ласка, не віддавайте нас до притулку, скоро в колгоспі будуть жито  жати! Ми з Ганнусею підемо колосочки збирати…”, а мати йому відповідає: “Дітки, так вас  на полі будуть нагайками бити по спині, ви не витримаєте такого болю”. У цей час зайшов батько і мама йому каже, що, може, ми не будемо віддавати дітей, татко гірко заплакав і промовив: “Не будемо віддавати. Як Бог дасть, так і буде”. Я знала,багато родин, які віддали своїх дітей, а потім не могли їх знайти. Була одна жіночка, якій таки вдалося відшукати дітей, але вони  не  спромоглися  зрозуміти, чому вона їх лишила, не змогли їй простити… От таке було моє дитинство. Я навіть уявити не могла тоді,  скільки ще доведеться  всього пережити,  видно, моє босоноге й голодне дитинство  загартувало мене та надало ще більше сил, щоб боротися.

Але це вже інша історія….”

 

                                                               

Становище населення Поділля за часів німецької окупації

 Анастасія Валькова, онука остарбайтера

 Коли почалася Велика Вітчизняна війна, тисячі жителів мого рідного міста стали на боротьбу з ворогом. Званням Героя Радянського Союзу у 1944 році був посмертно удостоєний колишній житель Проскурова, офіцер-танкист Володимир Вайсер. 8 липня 1941 року місто зайняв противник; під час окупації тисячі проскурівців були примусово вивезені на роботу до фашистського рейху. Окупанти знищили у місті понад 16 тисяч його мешканців, а в таборі для військовополонених у Ракове замучили 65 тисяч чоловік. Та місто ворогу не корилося. Вже восені 1941 року в місті виникли підпільні групи опору. В вересні з ініціативи Миколи Храновського вони були об'єднані в окружну підпільно-партизанську організацію, котра діяла 2,5 року. У 1943 році значна кількість підпільників пішла до лісу і створила партизанський загін "Народний месник". В травні того ж року Проскурівське підпілля зазнало відчутних втрат: загинули його керівники М. Храновський, П. Семенюк, були схоплені і розстріляні Марія Трембовецька, Ольга Кшевінська та інші підпільники. Але на місце загиблих ставали нові бійці, і підпільна організація продовжувала діяти - під керівництвом Федора Назарова.

Німецькі війська здійснювали масові розстріли мешканців міста, однак з перших днів окупації і до останніх у місті активно діяли антифашистські підпільники.

Однією з ланок нацистської програми економічного закабалення захоплених територій було  пограбування поневолених народів.

Для узаконення мародерських дій вермахту, фашистське командування підготувало наказ про виховання у офіцерського та рядового складу військ почуття особистої матеріальної зацікавленості у війні. Він дозволяв військовим забирати силою, грабувати у цивільного населення все що їм приглянеться. Пограбування з часом набуло систематичного характеру і тривало аж до визволення території від ворога.

Впевнені у неможливості покарання, гітлерівці в серпні 1941 р. пограбували мешканців населених пунктів Орининського, Чемеровецького, Миньковецького, Дунаєвецького та Новоушицького районів Кам'янець-Подільської області. „Фашисти забрали у населення не тільки продовольство, худобу, овочі, одежу, а також настінні та ручні годинники, велосипеди…,- повідомило Радінформбюро 20 серпня 1941р. населенню Радянського Союзу". Очевидець гітлерівської вакханалії І.Вайсер розповідав: "29 червня 1941р. в мою квартиру вдерлись два німці, відкрили шафи і почали забирати звідти речі: матеріал на пальто, портфель, піжаму, шкарпетки і навіть носові хусточки"

До пограбування і так небагатих статків населення влада долучала також місцевих фольксдойче. Так, 16 грудня 1943 р. солдати вермахту та фольксдойче вчинили черговий економічний злочин над жителями с. Серединці, що на Шепетівщині. „…Солдати та їхні прислужники - фольксдойче, коли люди повиходили з будівель, розбрелися малими групами по хатах, вибиваючи у них замкнені двері та вікна. При обшуку ними були забрані різні цінні речі"

Ведення бойових дій та окупація спричинили різке скорочення житлового фонду у містах і селах України. Вцілілі будинки у містах нагадували незакінчені будівельні майданчики, а ніж придатні для житла квартири. „В будинках внаслідок вибухів та влучень снарядів,- зазначалося в одному із звітів, - утворилися щілини, вікна без занавісок, парадні без вхідних дверей" .

Мешканка м.Хмельницького, що пережила окупацію згадує: „…найкращу вулицю міста гітлерівці перетворили у руїни. Будинки розбиті, вікна та двері вибиті "Уцілілі будинки та квартири забирала під помешкання німецька адміністрація, виганяючи на вулиці їх мешканців. Особливо катастрофічною була ситуація з житлом у м. Кам'янці-Подільському, де житлові будинки у Старому місті окупантами розбиралися на будівельний матеріал, а у Новому місті створювався район для проживання німецької адміністрації та фольксдойче. Міське населення виселялося на окраїни міста в аварійні будинки. Площа на одного мешканця-переселенця складала 6 м.

Житлову кризу, спричинену руйнацією будинків, влада частково вирішувала шляхом переселення громадян у звільнені єврейські квартири та будинки.

Цивільна влада Кам'янця-Подільського та Проскурова дозволила мешканцям проводити торговельні операції з житлом, що дало змогу частині населення вирішити житлове питання. Так, у м. Проскурові ціна на будинок сягала від 1 до 20 тис. крб. На ціну приватного житла впливав район, де знаходився будинок, його площа та наявність зручностей.

Різке зменшення придатного для проживання житла призвело до його подорожчання та зростання комунальних послуг. Так, у м. Проскурові зростання квартплати відбулося в жовтні 1941р., внаслідок комунальної реформи. Весь наявний житловий фонд місцева влада інвентаризувала та поділила на три категорії. Власники квартир, що належали до першої категорії сплачували за користування житлом в місяць 1крб. 50 коп. за м, другої - 1 крб., третьої - 50 коп. За несвоєчасно внесену плату боржників виселяли з квартир.

Керівництво Кам'янець-Подільської міської управи  для інвалідів війни, праці, осіб, репресованих органами радянської влади та старших 60 років, з листопада 1941р. запровадило знижки на квартплату до 50% .

Важливим для населення було питання визнання окупаційною владою приватної власності на квартири та будинки, що дало б змогу захистити їх оселі від нечистих на руку працівників місцевих органів влади та виставити їх на продаж. Однак, цивільна влада лише частково задовольнила побажання місцевих мешканців. Його власниками вважалися тільки ті особи, що володіли ним до 22.06.1941р., при умові, якщо воно було зареєстроване у міському житловому відділі, а його домовласники отримали підтверджуючі документи. У разі відсутності паспорта будинок переходив у власність держави і складав житловий фонд міста.

Руйнація комунального господарства міст призвела до перебоїв постачання водою. Так, у м. Проскурові вона стала доступною для пересічних громадян з лютого 1942 р., з введенням в дію відремонтованого водогону. Міська влада ввела зразу ж нові тарифи на воду. За користування водою з водогону власники квартир та приватних будинків сплачували в місяць по 2 крб. з особи, по 1 крб. за корову та по 3 крб. за коня . Населення міста безкоштовно могло брати воду лише з колонок та водозабірних будок.

В інших містах округи за воду та електроенергію населення сплачувало наступні тарифи: у м. Шепетівці вартість одного кубометра води складала 1крб.50 коп. (до початку війни 1 кубометр коштував 80 коп.), вартість одної кіловат-години 1крб. 75 коп. (до війни 1крб.); у м. Полонне до війни кіловат година коштувала 50 коп. в роки окупації ціна зросла до 1крб. 50коп.; Славутська електростанція мешканцям міста електроенергію продавала по ціні 1крб.50 коп. Для мешканців м. Кам'янця-Подільського з квітня 1942р. кіловат-година коштувала 80 коп., кубометр води 1крб.70 коп., вивіз сміття - 9крб.50 коп.

Не кращою була ситуація з житловим фондом та благоустроєм у сільській місцевості. Через масову бідність, убогість та війну охайні селянські хати перетворилися у напівзруйновані халупи. Тини та забори, що відмежовували селянські двори один від одного через відсутність палива були розібрані їх господарями та спалені. „Селянські будинки проглядаються не більше як на п'ять метрів, оскільки посіви кукурудзи, хмелю та різних трав підходять до самих вікон", - зазначали в аналітичних звітах нацистські чиновники.

На території Кам'янець-Подільської області нацисти зруйнували 960 житлових будинків, спалили 33 подільських села.

Матеріальні збитки завдані жителям регіону обраховувалися у сотні мільйонів рублів. Для прикладу, жителям Орининського району гітлерівці завдали збитків на суму понад 105 млн. крб., Ярмолинецькому 6,6 млн. крб., а Волочиському 107 млн. крб.

1.     Матеріально-побутові негаразди супроводжувалися свідомо спланованою нацистами продовольчою кризою. В програмних документах нацистів („Зелена тека") з самого початку була спланована голодна смерть мільйонів радянських громадян. Підтверджують зловісні наміри висловлювання Гітлера: „Необхідно здійснити напад на Росію, захопити її ресурси, не рахуючись з можливістю смерті мільйонів людей в цій країні. Нам потрібно взяти в Росії все, що нам потрібно. Нехай гинуть мільйони…". Зібраний на окупованій території України продовольчий запас, гітлерівцями розподілявся в такій послідовності: в першу чергу забезпечувалася діюча армія, потім війська в Німеччині та населення рейху. Місцевому населенню місця в списку не було: „Ми не беремо на себе жодного зобов'язання стосовно того, щоб годувати народ з цих областей у достатку", - ця теза стала ключовою у продовольчій політиці нацистів. Незначна частина продуктів та товарів, які залишалися розподілялася між працівниками цивільних установ та місцевою поліцією. У нацистів єдиної системи продовольчого постачання населення України не було. Забезпечувати населення продовольством повинні були господарські інспекції через мережу магазинів. Але інспекції з цим завданням не справилися. Населення назвало

свідомо сплановану продовольчу політику нацистів "голодними звірствами". Голод посилювався з кожним днем окупації. В 1942 р. за даними окупаційної влади населенню рейхскомісаріату „Україна" для прохарчування вже не вистачало 4-5 млн. тонн зерна при запланованій урожайності 7-8 млн. т.

Частковим порятунком від голоду для працюючого населення були продуктові картки. Міське населення, що працювало на владу, забезпечувалося продуктами харчування за чотирма категоріями: до першої належали керівники установ та підприємств, до другої - робітники, що пройшли перевірку; до третьої - працівники фінансових установ та військових підрозділів, що дислокувалися у містах; до четвертої - ремісники та окремі групи непрацездатного населення .

Особи, що були зараховані до першої та другої категорій отримували максимально в тиждень: 100 гр м'яса, 1,500 гр хліба, 2 тис. гр картоплі. В третій - 200 гр м'яса, 2 тис. гр хліба, та 2,500 гр картоплі. До четвертої категорії були зараховані працівники, що працювали на роботах небезпечних для здоров'я. Їх працю влада оцінила в 300 гр м'яса, 2,500 гр хліба та 3,500 гр. картоплі в тиждень.

На один продуктовий талон у м.Шепетівці громадяни отримували 5 кг крупи та 750 гр. солі. Діти задіяні на виробництві отримували половину норми дорослого працівника.

В м. Кам'янці-Подільському продуктові картки отримали 11891 дорослих та 2865 дітей. Їх отоварювали 14 магазинів, які щоденно видавали 7200 кг хліба. В м. Шепетівці в реєстрі на отримання хліба та продуктів перебувало 1639 працівників, яким в червні 1943р. по продуктовим карткам видано 7978 кг хліба та продуктів.

Вкрай урізані норми продуктового постачання постійно змінювалися окупантами вбік зменшення чи заміни одного виду продуктів харчування на інші. Так, робітникам не видавалися на пайки м'ясо, м'ясопродукти, масло. Крім того влада диференційно підходила до видачі хліба та муки. Хліб отримували лише працівники та їх сім'ї, що проживали у містах. Працівники, що проживали у селі, одержували хлібний пайок, а його сім'я - муку. Пайком з муки забезпечувалися лише діти віком до 15 років .

З метою унеможливлення маніпуляцій населення продуктовими талонами (дописування зайвих їдців, відсутніх, померлих) чиновники цивільної адміністрації ввели штрафні санкції в розмірі 1тис. крб.  та обмежили реєстрацію та видачу талонів певними днями місяця. Так, реєстрація та видача продуктових карток у м. Проскурові тривала з 23 по останнє число місяця.

Окрім хліба населення гостро потребувало інших продуктів харчування. На Хмельниччині понад чотирьох тисяч чоловік не мали для їжі картоплі. Для забезпечення нею, владі потрібно було доставити споживачу 730 т картоплі.

Кореспондент шведської газети „Стокгольме тіндінген", що відвідав Україну наприкінці 1941 р. ситуацію з продуктовим забезпеченням описує так: „В окупованих німцями районах відсутні продовольчі картки, позаяк за ними немає чого давати. Населення знаходить продовольство, як знає і як вміє".

Найефективнішою формою пограбування матеріальних статків населення було обкладання його різними видами податків.

Податки, запроваджені гітлерівським урядом в окупованих областях, були двох видів: натуральні та грошові. Що стосується перших, тобто натуральних поставок, які в німецьких документах отримали назву контингенту або данини, то сталих норм не існувало, але згідно з розпорядженням Е. Коха відхилення в контингентах допускалися лише в сторону збільшення.

Гітлерівські загарбники залишили відповідно до наказу рейхскомісара Е.Коха всі закони, постанови та розпорядження радянської влади, що стосувалися збирання податків. Населення та підприємства з 22 червня продовжували сплачувати „новій владі" податки радянського часу. Виплата селянами грошових податків проходила по детально розробленій схемі. Ключову роль у ній відігравали сільські управи, які через торгових агентів збирали податки. Зібрані суми передавалися до районних кас, а звідти до урядових, що працювали при гебітскомісаріатах.

На території генеральної округи населення сіл платило окупаційній владі до десятка різноманітних грошових податків: податок з господарства - 400 крб., на рік, подушний податок - 100 крб., податок з корови - 150 крб., податок "за звільнення" - 50 крб. одноразовий податок. Подушним податком обкладалися мешканці сіл у віці від 18 до 60 років. Від цього виду податку звільнялися фольксдойче, інваліди, що мали відповідні посвідчення медичної комісії та біженці.

Нацистська політика колонізації окупованої території України не передбачала гідної оплати праці робітників, селян та службовці. Першу спробу впорядкування заробітної плати було зроблено в кінці вересня 1941 р. постановою Е.Коха „Про врегулювання умов праці та заробітної плати". Відповідно до неї встановлювалося шість категорій робітничих посад. Зарплата робітникам нараховувалась погодинно. До першої (найвищої) категорії належали учні, які за одну годину роботи отримували платню у розмірі 0,75 коп. Кваліфіковані робітники - 1,70 крб. Найвище у робітничій ієрархії оцінювалася робота майстра. Вони за годину роботи отримували 2,50 крб.

У кращому матеріальному стані перебувала категорія службовців, інженерно-технічних працівників та керівників підприємств. Заробітна плата їм нараховувалася по п'яти категоріям. Службовцям першої категорії гітлерівці платили від 130 до 220 крб., по другій - 220-350 крб., по третій - 290-450 крб., по четвертій -400-600 крб., по п'ятій - (директори фабрик) до 800 крб.

Розмір заробітної плати робітників також залежав від їх національності та статі. По найвищих тарифах оплачувалася робота місцевих фольксдойче. Вони отримували 50% надбавки до зарплати. Євреї та жінки отримували на 20% менше від чоловіків, які працювали на аналогічних посадах .

25 березня 1944 р. війска 1-го Українского фронту під командуванням маршала Жукова звільнили місто від німців. Швидко була відновлена робота промислових підприємств, і вони почали працювати на Велику Перемогу. Очевидцем визволення міста став англійський письменник Джеймс Олдрідж, який того часу був закордонним військовим кореспондентом, у в своєму репортажі він передав враження від боїв за місто.

Використана література:

2.     Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945     (1-3 том)

Київ “Наукова думка” 1985 рік;

3.     Мачківський М. “Пароль “Проскурів” Хмельницький “Поділля” 1997 рік;

4.     Карась П. “Буремний Буг” Хмельницький “Поділля” 2001 рік;

                                  

Вони наближали Велику Перемогу

Валерія Бартун

 ВСТУП 

Дослідження  тем, присвячених Другій світовій війні, є актуальними завжди, а особливо в період, коли ми прямуємо до 70-річчя  Великої Перемоги. Війна принесла  великі страждання людству, стала  жахливою катастрофою ХХ століття, і  вона  не повинна більше повторитись.

Не дивлячись на те, що трагічні  події  давно відійшли в минуле, є ряд питань, що викликають постійний інтерес, потребують більш глибокого вивчення. Мене як патріота своєї Батьківщини, свого рідного краю, зацікавила тема жінок – учасниць Проскурівського підпілля. Метою даної роботи була спроба вивчити реальні події та факти періоду  Другої світової війни на Хмельниччині. За допомогою архівних джерел, спогадів учасників, членів їх родини, монографій я ще раз оцінила подвиг мужніх учасників підпільної боротьби.

Найбільш важливим та цікавим   матеріалом є щоденники, спогади підпільників – учасників тих далеких подій. Тим цікавіше, оскільки  з часом  живих свідків історії стає менше й менше. 

 Друга світова війна ще й досі залишається одним з визначальних факторів розвитку  суспільних процесів. Саме від неї відходять коренями багато сучасних проблем людства, залишки тоталітаризму, існування багатьох «білих плям» в історії. Безліч проблем, що мають свої витоки у тому  лихолітті, ще чекають додаткових досліджень.

Партизанська боротьба на території Кам’янець –Подільської області.

 Народна партизансько-підпільна боротьба проти німецько-фашистських окупантів розпочалася з перших днів окупації і охопила зайняту ворогом територію України. Її розмах не мав аналогів у світовій історії.

Неймовірних масштабів вона  набрала на Подільських землях.  Для боротьби з ворогом на окупованій території органи радянської влади в спішному порядку розпочали заново відновлювати партизанську структуру, яка була ліквідована в 30-х рр. XX ст.

Для організації підпілля в тилу окупантів Кам’янець-Подільський КП(б)У підібрав і залишив: Лаврова М.Л – першим і Маркелова Ф.Л. – другим секретарями ОК КП(б)У, які до війни працювали першими секретарями Михампільського і Красилівського РК КП(б)У та Холодюка І.Н. Також було організовано 9 підпільних РК КП(б)У з числа керівників цих же або сусідніх районів. Всього на підпільну роботу було залишено більше 20 чоловік, більшість з яких загинули, або пропали безвісті.

 Залишений для підпільної роботи обком КП(б)У загалом свого завдання не виконав. Головною причиною краху антифашистського підпілля став низький рівень підготовки радянських підпільників. Сформовані загони та підпільні організації очолювали особи, які уявлення не мали про ведення роботи в умовах окупації. Люди, на яких покладався підбір кадрів, нерідко проявляли необізнаність, формалізм, інструктуючи бійців загонів. На всі запитання: де і чим озброюватися, вони відповідали нерідко наступне: «Переховуватися потрібно в кущах. Не будуть же німці перевіряти кожен кущ. А озброюватися слід сокирами, тому що сокира також зброя». Більшість новопризначених командирів не мали уяви про справу, якою їм прийдеться займатися. Всі ці прорахунки та недоліки призвели до того, що зіткнувшись з ворогом і відчувши труднощі воєнного життя, партизанські загони та підпільні організації швидко розпадалися. Провал значної кількості підпільних формувань відклав на невизначений час створення масового партизанського руху на території області. Така ситуація із створенням партизанського та підпільного руху була типовою в усіх областях України.

 В липні – серпні 1941 р. виникла Славутсько – Шепетівська партизансько-підпільна організація під керівництвом Ф.М Михайлова. Після його загибелі, в кінці 1942 р., підпілля очолив вчитель з с. Стригани Славутського району А.З. Одуха. В створеному партизанському загоні було

понад 80, а потім 160 чол., в основному колишні в’язні «Гросс-лазарету» та місцеві патріоти.

  Ведучи жорстокі бої та здійснюючи диверсійні операції на Славутчині, а потім на Житомирщині у складі з’єднання І.І Шипова, загін А.З Одухи  17 – 18 вересня 1943 р. формується у Кам’янець-Подільське партизанське з’єднання ім. Ф.М. Михайлова зі зростаючим бойовим складом від 430 до 2642 бійців.

 Вже в 1941 р. у смт. Ляхівцях, смт. Ямполі, с. В’язнівці, с. Семенові виникли підпільні патріотичні організації. Їх роботою керував Павло Федотович Скалозуб, Микола Ілліч Вощило. Озвірілі гітлерівці розпочали проти патріотів кривавий терор. Але це не зламало опору. Підпільники Ляховеччини роздобули невеликий друкарський верстат і випускали листівки. В одній із них, зокрема, патріоти закликали: «Всі, хто може тримати зброю , – до нас, у партизанські загони. До зброї, дорогі товариші, до зброї! Смерть кривавому фашизму!»

 У жовтні 1941 р. виникають антифашистські підпільні організації в смт. Летичеві ти Меджибожі. Їх організаторами були в смт. Летичеві В. Зубенко і О. Матвєєва, а в Меджибожі – капітан Червоної армії М. Замрій.

 Ус. Трубкові підпільну групу організував довоєнний начальник меджибіжського районного відділу міліції Г. Чорний. Наприкінці вересня 1941 р. група готувалася до виходу в ліс для виконання бойового завдання. Але водій райвідділу міліції, який разом з Г. Чорним возив зброю до партизанського загону, виявився зрадником і видав таємницю фашистам. 2 жовтня 1941 р. керівника групи Г. Нестеренка, членів групи Г. Нестеренка та В. Логвина фашисти заарештували у маджибізькій фортеці, а 5 жовтня розстріляли.

Підпільно - партизанські групи повідомляли правду про події на фронті, громили поштові пункти, псували телефонний зв’язок, відбивали у фашистів і роздавали людям хліб і худобу, зібрані для відправки до Німеччини, знищували німецьких вояків та поліцаїв. Жителі сіл саботували фашистські заходи, не виходили на польові роботи.

Агентура партизан існувала у великих установах і військових частинах ворога: Кам’янецькій, Славутській, Ляховецькій, Шепетівскій, Дунаєвецькій, Проскурівській, Меджибізькій, Михампільській поліції, 

Шепетівському козачому полку, на ст. Гречани, багатьох підприємствах і окупаційних установах.

 Народні месники Кам’янець-Подільської області знищили 613 ешелонів та 539 партизанів.  

З перших днів війни німецькі літаки кожного дня кружляли над містом. Бомбардували вокзал, залізничний вузол станції Гречани, нафтосклади, аеродром та інші об'єкти. Залишатися в цей момент на вулиці було небезпечно. Захопивши місто окупанти шляхом масових розстрілів встановлювали "новий порядок" майже щоденно розклеювалися по місту оголошення, яке закінчувалося однією і тією ж фразою: "Винного буде покарано смертю".

 Територія міста була перетворена на величезний концтабір. В місті почалися масові пограбування. Окупанти, захопивши Проскурів, насамперед стали розстрілювати партійних; радянських працівників, активістів, розраховуючи таким чином залякати всіх жителів і запобігти їх антифашистським виступам.

Закривали школи, нищили підручники, грабували бібліотеки, забороняли жителям міста ловити в річці рибу, відвідувати бані, ресторани, кіно і інші місця, де бувають німці. Проводився постійний контроль продукції на базарі і, якщо заборонені продукти були виставлені на продаж, то вони конфісковувались, а продавця карали. Мешканці Проскурова, одними з перших відчули на собі страшний тягар німецько-фашистської окупації, не могли сидіти  «склавши руки».

  Населення міста розгорнуло потужний рух опору німецьким загарбникам.

 Уже в перші дні після окупації міста серед молоді Проскурова на підприємствах, в організаціях створювалися групи людей, незадоволених "новим порядком", які пізніше переросли в підпільно-партизанські групи.  Так у липні 1941 року в місті виникла і розгорнула свою діяльність молодіжна група, яку очолив випускник Проскурівської середньої школи №3 Петро Михайлович Семенюк. Спочатку до складу групи увійшли колишні випускники 3-ї школи: Марія Ченаш, Марія Трембовецька, Федір Назаров, Ольга Кшевінська та інші. До кінця липня в рядах організації уже були представники майже усіх шкіл і багатьох підприємств міста. Активно включилися в роботу підпільні групи створені П.А. Вітановим.    Вже на початку вересня 1941 року в місті діяло 9 підпільних організацій, а в грудні їх стало 29. Члени організацій проводили усну агітацію, розповсюджували листівки, готували активні диверсії, збирали зброю,  Найактивнішою групою Проскурівського підпілля була група залізничників станції Гречани. Згуртував підпільників Л.А. Пірковський, який згодом встановив контакти з партизанами Шепетівського і Славутського лісів, куди відправляли людей забраних у німецьку неволю.  За завданням підпільного обкому Кудряшовим була створена підпільна диверсійна група на проскурівському аеродромі. Підпільники, ремонтуючи німецькі літаки, надпилювали троси регулювання, внаслідок чого літаки зазнавали аварій, виводили з ладу машини, що стояли на ремонт в ангарах, закидали в циліндри моторів пісок та металеву стружку. На початку 1942 року розгорнули роботу підпільні групи на торфопідприємстві, птахокомбінаті, банно-пральному комбінаті, пожежному, депо, хлібозаводі та лікарні 

 Проскурівське антифашистське підпілля об'єднало патріотів дев'яти районів і розповсюдило свій вплив на Красилівський, Городоцький, Чорноострівський, Михайлівський, Ярмолинецький, Меджибіжський, Сатанівський, Волочиський, Фельштинський райони, утворює там підпільні групи і організовує партизанські загони. Підпільні організації працювали на протязі трьох років.

Жінки—учасниці підпільних організацій

В той незабутній день 22 червня 1941 року випускники шкіл всю ніч гуляли  вулицями рідного міста Проскурова, зустрічали схід сонця в парку. Ранком  розійшлись по домівкам відпочивати. Але відпочити не вдалось, уже рано – вранці  її розбудили жахливими словами: «Прокидайся, війна!». Як згадувала Марія Миколаївна Ченаш : «Ми всю ніч бачили патрульних. Тільки  не могли збагнути, у чому справа. Хлопці і дівчата  вирішили піти до воєнкомата з проханням  взяти  на фронт. Але нас залишили в місті.» Минув тиждень, другий. Німці взяли Проскурів. Вперше Марія Ченаш зустрілась з фашистами біля воріт власного будинку. Чорноволоса кучерява дівчина привертала до себе увагу. «Вона єврейка!» - крикнув на ломаній польський німець. «Тоді батько заступився за мене, - згадувала Марія Ченаш, - Він сказав, що я його дочка і зовсім не єврейка. Німці засміялись і наказали мені перехреститись. Я перехрестилась, винесла з дому і показала їм свій хрестик. (у євреїв інші звичаї). «Носи його постійно і не знімай, а то вб’ють», - пояснив німець. Так всю війну і пройшла із своїм хрестиком. Здається він оберігав мене…»

  Одного разу у магазині Марія зустрілась з Петром Семенюком. «Як гадаєш, ми зможемо відкрити тут свій  інститут?» - багатозначно запитав колишній комсорг школи. «Можливо  й зможемо» - відповіла дівчина, не розуміючи про що йде мова. Але ті  слова  запам’ятались назавжди.

 Згодом  однокласники зустрічались все частіше. На квартирі у Семенюка був влаштований у кухонній плиті перший радіоприймач. Повідомлення про бойові дії записували, розповсюджували. Після об’єднання, у вересну 1941 року,  підпільних груп, за завданням підпільного комітету Марія влаштувалась у німецьку друкарню. На  протязі трьох місяців  1941 року винесла у власній зачісці з друкарні з ризиком для життя  8 кілограм шрифту, два кілограма типографської фарби, біля чотирьох кілограмів паперу для облаштування підпільної типографії. Набрала в німецькій типографії  і передала комітету два штампа – печатки  гебітскомісаріата та поліції, достала біля 50 бланків паспортів, ордерів для  вивозу лісоматеріалів, ці ордери підпільники використовували для перевезення у ліс зброї та для  зв’язків з партизанами.

«Виносила по одній літері, - розповідає Марія Миколаївна, -  У пальто в мене був спеціальний потаємна кишенька. Літом у взутті робила подвійну  підошву. Щоб легше було видобувати все необхідне, я «вибила» у німців цілодобову перепустку. Не раз засиджувалась до ночі, аби винести хоча б одну літеру. Якось німці перехопили нашу листівку і почали перевіряти шрифт. Підходили до кожного і обшукували. Саме на той час я приготувала до виносу літеру: завернула її у папірець і сховала у кармані пальто. Німці підходили до кожного одягу, вивертали кармани. І ось  настала черга мого пальто… Я дуже любила вишивати, в'язати. Брала шматок  гарненької матерії і обв’язувала його гачком. Такі носовички  клала  у кармані  одежі і виставляла кінчик…Німець підійшов до мого  пальто, уважно його розглянув і побачив носовичок. Моє творіння йому дуже сподобалось, він посміхнувся і

припинив обшук, носовичок звичайно, залишив собі. Ось так несподівано небезпека минула.»

 « Багато довелось пережити. І все ж мій хрестик зберіг мене», - згадувала Марія Миколаївна Ченаш. Однією з активних учасниць підпільної організації міста Проскурова була  Марія Іванівна Трембовецька. В серпні 1941 року вступила в ряди підпільників і за завданням підпільного комітету  також  поступила  на роботу в німецьку типографію. Протягом чотирьох місяців 1941 року Трембовецька виносила з типографії шрифт, папір і типографську фарбу. Там, в німецький типографії, з ризиком для життя,  вона набрала листівку, згодом по частинам винесла і сховала у дворі типографії. Вночі, разом з іншими підпільниками забрала набір. Листівка готувалась до 24-річниці Жовтневої революції. Вона здійснювала також набір текстів в підпільній типографії, виносила  з німецької типографії різноманітні  бланки, карточки, перепустки, довідки і багато іншого не дивлячись на постійні обшуки і контроль. У себе на квартирі, у обладнаній її батьком схованці, переховувала біля восьми поранених офіцерів Червоної армії. Згодом вони увійшли до складу підпільної організації. Марія Трембовецька була зв’язковою між трьома  підпільними групами і комітетом. Біля двох місяців переховувала у себе члена комітету Петра Семенюка, якого  розшукувало гестапо. В квітні  1943 року була арештована гестапо. З 15 квітня по 15 травня 1943 року – цілий місяць тривали тортури в гестапо. Трембовецька знайшла в собі сили передати записку написану кров’ю: «Товариші, не здавайтеся, продовжуйте боротьбу. Ми помираємо, але знаємо за що помираємо. Помстіться за нас». 15 травня 1943 року гестапівці розстріляли Марію Трембовкецьку, але не змогли від неї нічого добитись.

 В музеї Проскурівського підпілля  на окремому стенді експонуються  фото юнаків і дівчат – учасників окружної підпільно-партизанської організації. Серед них миловидна дівчина з українським віночком, коралями на шиї. Це – Аня Хотовицька, як її тоді називали соратники по боротьбі. Ганна Костянтинівна Васильєва (Хотовицька) народилась в передмісті Гречани, там розпочала навчання в школі. В жовтні 1941 року стала членом підпільної організації. Ганна Костянтинівна за дорученням окружного комітету збирала розвіддані  про кількість техніки ворога, пересування фашистських військ та інше. В своїх кишенях вона постійно носила квасолю, зерно, насіння гарбуза, різні кісточки. Це були придумані умовні позначки  німецьких ешелонів, танків, машин. Потім  дані передавались підпільникам, партизанам. В  замаскованому кошику чи відрі, вона часто переносила до 7-8 кілограмів толу, необхідного для підривання німецьких ешелонів в станції Гречани. Добре усвідомлювала Ганна Костянтинівна, що у випадку арешту її чекає така ж доля як і багатьох товаришів, які не змогли вирватись з гітлерівських  кігтів. Тому завжди носила із собою гранату. Але через багато років, відповідаючи на запитання: «Чому вона брала участь в підпільній боротьбі?», - вона відповідала, що «… совість, бажання внести свій вклад в справу перемоги, виховання  привели … до підпільної організації.»

 Багато жінок – учасниць  підпільних груп були дружинами підпільників, прагнули допомогти, бути поряд з коханими. Серед них дружина керівника підпільної  групи  птахокомбінату  І.Андрющенко – Ольга Василівна Лисичкіна -  Андрущенко. За активну підпільну діяльність  вона була розстріляна  15 травня 1943 року і похована на міському кладовищі міста Проскурова. В цій же підпільній групі героїчно боролась з фашистським окупантами Ольга Кшевінська – зв’язкова підпільних груп. Розстріляна фашистами  в травні 1943 року.

Тяжку  долю свого чоловіка – підпільника Волкотруба Федора Олексійовича розділила  його дружина  Главацька Марія Яківна, а також їх шестирічна донечка Алла Волкотруб. Квартира подружжя була конспіративно-явочною, тут проходили  засідання підпільного комітету, зустрічі членів комітету з командирами партизанських, підпільних груп. На квартирі зберігалась зброя, продукти харчування, медикаменти.

Висновки

У житті країн і народів є події історичне значення яких дуже важливе. Саме до таких  належить Велика Вітчизняна війна. Вона назавжди залишиться  особливим періодом у житті нашого народу. Вже далека ця подія  продовжує жити в серцях багатьох людей. Підпільний партизанський рух в часи війни в нашому місті  був одним із найяскравіших та глибоких проявів героїчного характеру Другої Світової війни.

 Проведене дослідження діяльності  підпільних та партизанських організацій нашого краю, ознайомлення з героїчною діяльністю жінок – учасниць підпільної боротьби свідчить про визначний внесок наших земляків в  рух опору проти фашистського режиму, в справу Великої Перемоги.

25 березня 1944 року місто Проскурів було звільнено під час Проскурівсько-Чернівецької операції, в якій активну участь брали

підпільники і партизани. Вони надавали інформацію про дислокацію фашистських військ, кількісний склад військової техніки та боєприпасів.

Дивно, але лише з часом, у 1965 році, після чималої боротьби підпільників за визнання їх владою, вони були нагороджені орденами та медалями.

 Подвиг підпільників, партизан нашого краю навічно в народній пам’яті, увінчаний в граніті та бронзі. Життю та подвигу наших земляків  присвячені музеї, названі на їх честь вулиці. В наших серцях ніколи не згасне почуття поваги, гордості, скорботи за людьми, які забезпечили нам  мирне сьогодення.

Бібліографія:

1.     Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945     (1-3 том)

Київ “Наукова думка” 1985 рік;

2.     Мачківський М. “Пароль “Проскурів” Хмельницький “Поділля” 1997 рік;

3.     Карась П. “Буремний Буг” Хмельницький “Поділля” 2001 рік;

Німецькі катувальні

Анастасія Олексюк

     

    На території Кам’янець - Подільської області у період від 1941 року, німецькі окупанти створювали велику кількість таборів для військовополонених радянської армії. Одними із найбільшими та найжорстокішими  були Шталаг № 355, який знаходився у м. Проскурів  та “Гросс – лазарет” – м. Славута.

Вже з перших днів перебування в таборі військовополонені відчували всі жахи свого нового статусу. Здійснювалась фільтрація: гітлерівці виявляли комісарів, комуністів та євреїв, яких очікувало негайне знищення. Згодом військово полонених шикували в колони та направляли до місця їх утримання, заставляючи долати за добу 50 - 60 кілометрів. Зрозуміло, що не всі могли витримати подібні переходи: серед полонених знаходилось багато поранених, хворих і просто виснажених голодом і спрагою людей. Інструкція для конвою передбачала вбивати кожного, хто безсилий та не може рухатись далі. Нацистська каторжна система на території Кам’янець – Подільської області широко використовувала військовополонених на важких роботах в сільському господарстві, заводах, видобувних кар’єрах під наглядом місцевої поліції.

  Жили полонені в клубах, школах та господарствах селян під постійним наглядом поліцаїв. Виснажені хворобами, голодом та важкими роботами близько 500 полонених померло, а біля 2 тис. втекли. На початку 1942 року тих, хто залишився, направили до табору військовополонених у Проскурів .

  Під стаціонарні табори для військовополонених використовували будь які приміщення, найчастіше напівзруйновані будівлі чи просто ділянку землі під відкритим небом, обнесену кількома рядами колючого дроту.

   У створеному в Проскурові таборі для військовополонених, який проіснував з 1941 по 1943 роки, утримувалось близько 60 тисяч осіб. В архівних матеріалах цей табір значиться, як шталаг № 355. Він ділився на декілька відділень. Центральне відділення шталагу розміщувалося в передмісті Хмельницького, у районі Раково, у колишніх військових казармах. Друге відділення знаходилося поряд із залізничною станцією с. Гречани, ще одне по вулиці Кам’янецькій на території колишнього військкомату, де під табір було відведено одноповерховий цегляний будинок та збудовані полоненими бараки (сучасна територія Філармонії, магазину “Оптика”, КЕЧ). У відділенні по вул. Кам’янецькій одночасно утримувалось 2 - 2,5 тисячі полонених, у с. Гречани – від 5 до 8 тисяч, у Раково полонених розміщували за національністю. Інколи у зв’язку з переміщенням полонених з табору в табір або відправки до Німеччини в центральному відділенні знаходилось від 15 до 20 тис. рядових і сержантів. 

На території табору підтримувався суворий режим, харчування було обмеженим –полонені отримували 300 грамів хліба та дві тарілки баланди на добу. Від виснаження та хвороб гинули тисячі людей. Так, з грудня 1942 по лютий 1943 років під час епідемії сипного тифу померло до 5-ти тис. полонених. За будь-які проступки військовополонених розстрілювали.

 Із полонених  добровольців у шталазі було створено табірну поліцію, яка забезпечувала внутрішній режим табору. Новоприбулих полонених допитували працівники підрозділу “Абвер 1-Ц”, приділяючи особливу увагу інформації військового, економічного та політичного характеру. При цьому намагалися виявити осіб, що мали наміри здійснити втечу, встановити зв’язок з партизанами тощо. Таких осіб, як і виявлених політпрацівників, євреїв, колишніх офіцерів, направляли до “СД” і тих, хто не погоджувався на співпрацю, розстрілювали. Всього з табору до “СД” було передано близько 40 тис. полонених.

   У грудні 1943 року всіх військовополонених Проскурівського табору було відправлено до Німеччини. Після визволення області від німецьких загарбників була здійснена судово – медична експертиза з розслідування злодіянь німецько – фашистських окупантів. На території Шталагу №355 у Раково виявлено поховання радянських військовополонених – до 20 тис. трупів у братських могилах та 45 тис. у траншеях.

   За часи німецької окупації 65 тисяч військовополонених, знищених гітлерівцями у концтаборі Ракове; 16 тисяч мирних громадян, закатованих та розстріляних в окупованому місті Проскурові; більше 1300 молодих проскурівчан, вивезених на примусові роботи до Німеччини.

    Але існували ще жахливіші табори. У м. Славута був створений табір під назвою “Гросс – лазарет. Жахливі злодіяння, скоєні гітлерівцями в цьому таборі, увійшли в список злочинів німецького фашизму як найбільш страшні.

   Багаточисельні матеріали свідчать, що “Гросс – лазарет”займав 10 триповерхових кам’яних будівель. Всі вони були обнесені густою сіткою дротяних огорож і через кожні 10 метрів стояла вишка, на якій знаходився вартовий з кулеметом та прожектором. 

      Адміністрація та лікарі табору шляхом голоду, великої концентрації людей, жахливої антисанітарії, застосування тортур та дослідів масово винищували хворих і поранених радянських військовополонених. У “Гросс – лазареті ” постійно утримувався контингент хворих і поранених 15 -18 тис. На зміну померлим безперервно поступали нові партії поранених, яких чекала та ж участь. На шляху до Славути із загальної кількості полонених щоразу гинуло 800-900 чоловік.

     У “Гросс – лазареті” німецькі лікарі навмисно створювали неймовірну скупченість. Люди стояли в тісних приміщеннях, притиснувшись один до одного і, не витримуючи задухи та тісноти,падали й вмирали. Поранені та хворі розміщувались на дощаних дво - і триповерхових нарах. Більшість з полонених були голі або в літньому обмундируванні. Приміщення не опалювались навіть у сильні морози.

    Німецькі лікарі навмисно розповсюджували інфекційні хвороби. В одному приміщенні поряд з поранними знаходились хворі на висипний тиф, туберкульоз, дизентерію та інші захворювання.

    Харчування поранених і хворих складалось із 250 грамів хлібана день і 2 – х тарілок баланди. Хліб випікався із спеціально надісланого з Німеччини борошна з домішками крохмалю. “Баланду” варили з лузги проса, нечищеної і гнилої картоплі та падалі. Вживання такої їжі призводило до неминучої смерті.

    У лазареті була відсутня вода не тільки для умивання, але й часто навіть для пиття.

За свідченнями колишніх військовополонених І.П.Іноземцева, В.Н.Чигирина і П.Н.Жданова у лазареті періодично виникала хвороба, яку німецькі лікарі називали парахолерою. Це був

варварський експеримент німецьких лікарів. Хворі парахолерою не видужували . Щодня в лазареті гинуло більше 300 чоловік, а за 2 роки його існування за участю німецьких лікарів було знищено

до 150 тисяч військовополонених.

    Незважаючи на суворий режим та жорстокі покарання, полонені здійснювали втечі із таборів. Поліція повсюдно розшукувала зниклих, затриманих передавала німцям, а ті, в свою чергу, розстрілювали втікачів. Про ці факти свідчать матеріали близько 200 кримінальних справ по кожному району Кам’янець―Подільської області.

  Всього за підрахунками українських вчених на території нашої області загинуло близько 255 тис. військовополонених. Зрозуміло, що ці цифри не точні, і потребують більш детальних підрахунків.

  Та такі муки нашим військовополоненим довелося терпіти 4 роки. Визволення  нашої області розпочалося з початку проведення  Проскурівсько – Чернівецької операції – 4 березня 1944 року силами І Українського Фронту (Командуючий маршал Жуков) у взаємодії з військами ІІ  Українського Фронту (командуючий генерал Конєв).

     З  9 березня зав’язалися бої на підступах до Проскурова, де ворог зосередив 4 танкові дивізії. Фашисти були налякані успіхами І Українського фронту. Гітлер дав наказ перетворити міста Проскурів та Кам’янець – Подільський на фортеці, а сільську місцевість в пустелю.

    Розпочалися жорстокі бої. Наземні війська підтримувала авіація 2-ої Повітряної армії. Оборона противника була прорвана на ділянці 40 км. У битві з обох сторін брали участь 1600 танків і більше 10000 гармат і мінометів. Дії військ проходили у занадто важких умовах весняного бездоріжжя. Майже всі дороги виявилися непрохідними, непролазна грязюка затримувала маневри військ і особливо забезпечення частин боєприпасами та пальним. Тисячі місцевих жителів звільнених міст і сіл кинулись на допомогу  визволителям.

    Проскурів лежав в руїнах. В результаті звільнення було знищено біля 2000 солдат та офіцерів противника. 1000 полонених, захоплені трофеї: кулемети, гармати, машини, мотоцикли, боєприпаси.  За роки окупації гітлерівці розстріляли й замордували 81600 громадян.

    Після очищення Проскурова від фашистських окупантів в березні 1944 року область була цілковито звільнена, і на нашій території війна була завершена. Фронти пішли на Захід Європи.

 

Місце  знаходження концтабору «Шталаг―355» в м.Хмельницькому

  Використана література:

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945     (1-3 том)

Київ “Наукова думка” 1985 рік;

Мачківський М. “Пароль “Проскурів” Хмельницький “Поділля” 1997 рік;

Карась П. “Буремний Буг” Хмельницький “Поділля” 2001 рік;

Сторінками історії: Хмельницький музей Голокосту

Поліна Тітарчук

1933-1945-і роки… Загибель значної частини єврейського населення внаслідок організованого знищення євреїв нацистами під час Другої світової війни. Планомірна політика переслідування та знищення за ознакою національної приналежності. Розквіт нацистських теорій та знецінення людського життя. Неприпустимий поділ, який полягає у тому, що хтось є людиною, а хтось – ні, хтось вартий життя, а хтось – ні. Це трагічне явище в історії людства отримало назву Голокост.

Голокост – ще один іспит історії, ще один привід для роздумів, привід для пошуків відповідей на запитання, які є надзвичайно важливими для розуміння багатьох подій минулого, що дають можливість аналізувати ті страшні історичні події, шукати причини. 

Саме ці запитання розглядає музей пам’яті жертв Голокосту в Хмельницькій області, що розташований у приміщенні Общинного Центру «Тхія». Варто лише переглянути колекцію музейних фотографій, щоб побачити, як унікальні історії життя кожної людини, так і загальну історію Голокосту у контексті складних історичних процесів.

Багато нового з історії рідного міста дізналися ми, вихованці гуртка  “Юний журналіст”, відвідавши цей надзвичайно цікавий музей, у стінах якого історія оживає в ретроспективах минулого.  Історія, яку слід пам’ятати…

Тема геноциду єврейського народу, який у часи Другої світової війни платив життям за свою національну приналежність, політичні, етнічні, морально-етичні наслідки політики нацистів щодо єврейського населення України та Поділля є актуальними та малодослідженими.  Проблематика Голокосту тісно пов'язана із науковими дослідженнями наслідків німецько-фашистської окупації України. В історіографії радянського періоду ця тема недостатньо висвітлена, фактично не було глибоких історичних досліджень та фундаментальних наукових праць. Саме тому на сучасному етапі розвитку наукової історичної думки є дуже важливою робота по встановленню повної та об'єктивної картини історичних подій та аналізу злодіянь нацизму проти як єврейського, так і іншого населення окупованих територій.

Під час нацистського Холокосту були знищені, досить часто планомірно, мільйони людей на великому географічному просторі. З цією метою будувалися табори смерті в багатьох країнах Європи, де запроваджувалася система винищення людей. Для здійснення Голокосту використовувалися ефективні та нові на той час методи знищення людей. Так, вживалися нові види хімічних та механічних засобів вбивства людей, будувалися крематорії, використовувалися обчислювальні машини з перфокартами для контролю над кількістю знищених.

  Нацистський Голокост вирізняється своєю жорстокістю. Існують численні приклади використання полонених для медичних експериментів, тортур. Характерною рисою Голокосту є намагання підтримувати «чистоту раси», знищуючи представників усіх верств мирного населення, включаючи дітей. 

Наприклад, напередодні війни у Полонському районі Хмельницької області проживало майже 10 тис. євреїв. 1 вересня 1941 р. в привокзальному лісі фашисти розстріляли 4 тис. євреїв. Восени 1941 р. біля містечка Понінки вбили 2400 євреїв, 25 червня 1943 р. було страчено 1270 заручників єврейського гетто. У двох могилах в лісі поховано розстріляних фашистами євреїв із с. Новолабунь .

Жахливі події відбувалися 1941 р. в Дунаєвецькому районі Хмельницької області: 31 серпня в Миньківцях фашисти розстріляли 1840 євреїв, 1 вересня під Сокільцем було розстріляно 1224 євреїв, у Смотричі - 1441, в Балині – 264, у Шатаві і Макові - 1218, на залізничній станції Дунаївці - 117 осіб (26 сімей) єврейського населення .

У грудні 1941 р. за відмову вантажити зерно в Дунаївцях на телефонних стовпах німці повісили 20 євреїв-юнаків, а потім ще 200 євреїв. Згодом фашисти замурували понад 2,3 тис. євреїв у Дем'янковецьких фосфоритних шахтах, понад тисячу розстріляли під Чаньківським лісом, більш як 600 чоловік заживо засипали землею в льосі. Неподалік колишнього єврейського колгоспу "Педекс" окупанти розстріляли 17 сімей змішаної з євреями крові (68 чол.). Майже 1,6 тис. євреїв розстріляно у Віньківцях, 30 тис. євреїв Поділля, Угорщини, Чехословаччини розстріляні у Кам'янці-Подільському. Наприкінці 1942 р. на єврейське кладовище в м. Кам'янці-Подільському фашисти звезли єврейських дітей віком 4-8 років і, розстрілявши, поховали їх у спільній могилі, що налічує понад 500 дитячих трупів.

Понад 20 тис. невинних мирних громадян, серед яких була велика кількість євреїв, розстріляні і закатовані у м. Старокостянтинові. Великі єврейські могили жертв фашизму є також у Чорткові, Ізяславі, Меджибожі, Сатанові, Деражні, Хмельницькому та на околицях багатьох інших міст і сіл Поділля, де встановлені пам'ятники жертвам фашизму. За роки окупації фашисти та їх спільники тільки на території Кам'янець-Подільської області вбили і закатували 477698 мирних громадян, близько 256 тисяч військово-полонених. Окупанти вивезли із області понад 117 тисяч юнаків та дівчат.

Українці , співчуваючи, допомагали євреям у важку фашистську годину. Недаремно нині у єврейському світі серед тих, хто рятував євреїв під час війни, чи не найбільше українців удостоєно почесної відзнаки "Праведник народів світу" .

Багато українських сімей, ризукуючи власним життям, рятували від фашистської розправи приречених на смерть, передавали їжу і одяг до гетто, надавали євреям притулок. Такі приклади відомі по всій Україні, зокрема у селах Віньковецького, Летичівського, Ізяславського, Полонського районів, містах Хмельницькому і Кам'янці-Подільському.

Так, єврейських дітей переховували мешканці Кам'янця-Подільського Ганя Скібіцька та Юрко Мозольський. Нотаріус Кам'янець-Подільської нотаріальної контори Кіммель підробляв євреям фальшиві документи про те, що вони – українці.

Вчителька Настя Борискіна в Полонному врятувала доньку знайомих євреїв – студентку Марію Шафранську. Микола та Марія Рибчаки, їх діти Степан та Настя майже два роки ховали у своїй оселі в Полінці єврея Якова Багулу. Селяни с. Котелянка Полонського району Родіон та Євдокія Янюки, їх сини Григорій та Микола зберегли життя дівчатам Євгенії і Марії Трибун, які втекли з гетто. Свою жінку-єврейку Євгену і доньку Галину 22 місяці переховував у Понінці поляк Антон Богінський.

Софія Маєрзон з с. Воробіївка і Ганна Кабіна з с. Новолобунь – втікачі із гетто – врятувалися, назвавшись українками. Кац Мойсей Меєрович, його дружина Зарецька Бетя Піневна і двоє дітей утекли з Красилівського гетто і переховувалися у Мацюк Наталії Ільківни в с. Щиборівка Красилівського району. Таких прикладів безліч.

Здійснювати свій страхітливий план знищення мирного еврейського населення гітлерівці розпочали в м. Міньківці з серпня 1941 року і с. В. Жванчик і Соколець), де  за три було знищено 3092 жителя. Подробиці того, як це відбувалося в м. Міньківці виклала свідок Терк Етя:

"31 августа 1941 года рано утром все местечко Миньковцы было оцеплено усиленным отрядом полицейских м. Миньковцы, Дунаевцы и Каменец-Подольского, а также немецкими частями гестапо. Население из домов было собрано на площадь, а оттуда под усиленным конвоем гнали около 1800 чел. в направлении  восточной окраины м. Миньковцы, по дороге,  идущей в с. Глубочек.  За селом на расстоянии около 400-500 метров все находились  в долине и оттуда группами по 100 человек сопровождались к месту расстрела на гору, где были для этого приготовлены ямы. Когда людей подвели к яме, их раздели, т. е. заставили снять  обувь и головные уборы, а также отдельную нательную одежду, подводили их к яме, клали лицом вниз и расстреливали."

Свідок Палка Андрій Іванович розповідав:

"31 августа 1941 года меня совместно с другими направили на восточную окраину м. Миньковцы. Куда и для чего нас ведут - мы не знали. Когда нас привели к месту расстрела, я увидел, что там уже были готовы две ямы размером 8 метров длины, 4 метра ширины и 3 метра глубины, а третья яма была не готова.

Когда начался расстрел, я с другими лицами находился в 10-40 метрах от места расстрела. Людей подводили к яме, снимали  с них головные уборы, обувь, верхнюю одежду и приказывали  им ложиться лицом вниз. По лежащим гитлеровцы стреляли из пистолетов, потом на трупы расстрелянных таким же образом клали второй слой людей и умерщвляли их, затем третий, до тех пор, пока яма не наполнилась. Когда были заполнены обе ямы, живых людей  разделили на группы: часть заставили зарывать трупы, а остальных - копать третью яму".

Відповідальними за масове знищення радянських громадян  в Міньковецькому районі були безпосередні представники гітлерівської Германії – окружний комендант Кульман і помічники Гегельман і Кельн, начальник Міньковецької жандармерії Шрам та його помічник Альфатер.

При розстрілах були допущені знущання, добивали прикладами, були випадки, коли засипали землею живих людей. Так наприклад, за свідченням очевидців з м. Старої Синяви їм відомий громадянин Рутберг Іцко, який був засипаний живцем.

При окупації м. Деражні та району з липня 1941 р. за  вказівкою  начальника жандармерії Паульески було взято на облік все єврейське населення і в першу чергу майстрів-спеціалістів: шевців, годинникових майстрів, перукарів, хлібопекарів, палітурників та інших. Окупаційна влада по м. Деражня спочатку взяла на облік 1848 чоловік, з них по віку від 1 місяця до 14 років – 579 чоловік, працездатного населення - 715 чоловік, непрацездатних – 554 чоловіки.  Після цього все єврейське населення було зібране в одне місце, у так зване гетто. Ці місця, будинки кругом були обнесені колючим дротом висотою 3-3,5 метри декілька разів. Навкруги була виставлена озброєна охорона німецької поліції. При виході за огорожу людей били та розстрілювали. Під час Другої світової війни гетто являли собою міські квартали (як правило, огороджені), куди гітлерівці зганяли єврейське населення, яке існувало там у жебрацьких умовах. Таким чином гетто призначалися для ізоляції євреїв.

Свідок Шпільберг Михайло з м. Деражня розповідав: «Циприс Іссак из гетто пробрался через проволоку для того, чтобы проверить, действительно ли приготовлена яма для расстрела мирного населения. В это время его задержали полицейские, отвели в определенное место и расстреляли возле кирпичного завода».

Згадує Будусь Степан Антонович, житель м. Городка, яким працював при німецькій окупації їздовим:

«В грудні 1942 року мені був даний наказ комендантом Вілінгом, щоб я годував коней, а потім сів на бричку і наказав везти в  напрямку до греблі цукрового заводу. В той день там було страшне видовище. Залишивши мене, Вілінг сам пішов ближче до маси народу, а мені наказав не відходити від коней. Я стояв і спостерігав моторошну картину: 76 роздягнутих людей, в тому числі  маленькі діти, підлітки, жінки, яким  подавалася команда живими заходити у могилу  ― там  в них стріляв перекладач жандармерії. Чути було плач та крики жінок і малих дітей, а також чув голоси чоловіків з проханням добити їх, бо тяжко битися в передсмертних муках. Серед розстріляних, тобто коли вони були ще живими, я впізнав Седлера Іцка, Нута з жінкою, Дуарейзя з жінкою і трьома дітьми»...

Вайсберг Євгенія Володимирівна, жителька села Кузьмин Городоцького району, згадує:

«...в конце 1942 гола все местечковое население перевезли к Городок, где мы работали под конвоем немецкой жандармерии. В октябре 1942 года, проснувшись, мы услышали, что нас окружили шуцманы и приказали выходить, затем погрузили на подводы и повезли в Ярмолинцы, где был маленький барак, ― в него загнали 3000 человек. От  страха, жажды, голода и переутомления невинные мученики кончали жизнь самоубийством, а также друг друга убивали члены одной семьи, например: председатель Гелер убил свою дочь, жену, затем сам себя. В казарме выискивали для расстрела данных жителей, заставляли живыми ложиться в могилы, затем расстреливали их, а детей зарывали живыми.

Некоторым удавалось убегать от такой смерти, и они кончали жизнь самоубийством как, например, Фогельман и его жена Сара, выбежав из казармы, не пошли к могиле, а ударились об гору и убились, а также и моя сестра Рива Вайсберг, двадцяти пяти  лет, выбежав из казармы, залезла на двухэтажный дом, воскликнула: «Да здравствует товарищ Сталин», а сама бросилась вниз и убилась, мать в то время расстреляли, а мне удалось спастись, так как я убежала».

Ось такі моторошні свідчення очевидців занесені в акти, складені комісією з розслідування злодіянь фашистських загарбників та їх посібників на Хмельниччині.

Розглядаючи історичний матеріал Хмельницького музею Голокосту, перегортаючи тисячі сторінок багатогранної Історії, бачимо, до чого призводила злочинна політика гітлерівців щодо підкорення та знищення єврейського населення: спустошені вулиці, схожі на примари, руїни, грабування, розстріли, концтабори, гетто. Загибелі, трагічні долі, сповнені страждань та болю. Опір. Порятунок. Втрати. Це тисячі подій у спалахах Часу. Це те, що не може підлягати забуттю.

    Фонд Хмельницького музею Голокосту складають  унікальні експонати – особисті речі євреїв, які трагічно загинули на наших землях під час Другої світової війни. Значна роль у роботі музею відводиться меморіальний діяльності, пошуку інформації про події Голокосту саме на території Хмельницької області, про жертв цього страшного явища, які були розстріляні у період поширення нацистських ідей, про Праведників народів світу…

Історія Голокосту ставить перед нами чимало запитань, на які важливо знайти відповіді. Саме цим і займається музей Голокосту у Хмельницькому, діяльність якого спрямована на те, щоб бачити історію такою, якою вона є насправді, не уникати її трагічних сторінок і пам’ятати, що кожний народ – особливий зі своїм неповторним минулим, зі своїми звичаями, традиціями, мріями…

Використана література:

Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-1945     (1-3 том)

Київ “Наукова думка” 1985 рік;

Мачківський М. “Пароль “Проскурів” Хмельницький “Поділля” 1997 рік;

Карась П. “Буремний Буг” Хмельницький “Поділля” 2001 рік;

Поезії справжнього Чоловіка

                                                                                   Ти осінь, осінь золотава,

                                                                                 Зажди ще трішки, забарись.

                                                                                    Нехай та літняя заграва

                                                                                 Ще грає в небі, як колись.

Саме ці рядки дали назву четвертій  збірці поезій Олександра Греха, людини з великої літери, яка попри нелегку долю не втратила смаку до життя, яке автор чудових віршів бачить у всьому його різнобарв’ї. Доля поета була щедрою на неволю: три роки примусових робіт у третьому Рейху, 10 років позбавлення волі і 5 років поразки в правах за ст.58 “За зраду Батьківщині”

 ( ГУЛАГ, РИБЛАГ, ГОРЛАГ)

Презентація книги “Ти осінь, осінь” відбулася за сприяння фонду милосердя і здоров’я в день, коли Олександр Васильович приймав вітання на честь свого 89 Дня народження.

Мені випала честь поспілкуватися з автором чудових поезій, в яких саме життя.

—Олександре Васильовичу, коли ви почали писати вірші?

—    Я писав ще в дитинстві, років з 12—15, але то були дитячі вірші: перші вірші  дитячого кохання, про рідних, про природу, вони були такого домашнього характеру, і я їх нікому ніколи не показував і не читав, хіба що дарував дівчатам, які подобалися. Потім, коли я перейшов у самостійне життя, особливо тоді, коли був у неволі, багато подумки писав. Записувати римовані рядки було дуже складно, адже не було паперу, та й часу завжди було обмаль. В німецьких концтаборах писати взагалі було неможливо, а після повернення на батьківщину мене позбавили не тільки можливості писати вірші— я не мав права листуватися  з рідними. То були найстрашніші роки : ГУЛАГ, ГОРЛАГ, РИБЛАГ.

—    Кому або чому були присвячені попередні збірки ваших поезій?

—    Першу збірку, яка  називалася “Пам’ятаймо про них”, допомогло  видати товариство “Просвіта”, друга —“Душа болить” і третя, найбільша, — “Людська доля” —побачили світ завдяки меценатам, і ось четверта “Ти осінь, осінь…” вийшла за сприяння фонду милосердя і здоров’я. У моїх віршах — життя: люди, які були поруч зі мною, мої думки, мої  надії і сподівання, мій рідний край і ті місця, куди закинула мене доля.  Я хотів залишити пам'ять своїм дітям  і онукам, а можливо, і тим людям, які будуть  читати  ці книжки.  

—    Що є джерелом Вашого натхнення?

—    Я не рахую себе поетом. Вірші приходять самі по собі, звідкись зверху, відчуваю їх всіма фібрами своєї душі. Я— сова,  пишу вночі: коли все затихає — чую вірші. Перші слухачі — мої діти і онуки, вони завжди із задоволенням слухають мене. Нову збірку  читав рідним буквально вчора.

—    Олександре Васильовичу, сьогодні вам 89 років. Це, погодьтеся, поважний вік. Озираючись назад, Ви можете сказати, що таке життя?

—    Життя—це, перш за все, природне явище, яке має свій початок, розвиток і закінчення. Життя насичене тим, що людина бачить, що вона відчуває, з ким живе, з ким ділиться своїми мріями, кого любить, кого ненавидить. Та основне, щоб в житті була віра. Навіть коли я, тридцятирічний чоловік, важив  37 кілограмів, тобто  був дистрофіком, я вірив в те, що виживу і  буду жити. І дуже  хотів, якщо виживу, залишити щось людям, своїм дітям, онукам — саме тому і став писати. Зараз, в моєму віці, це  вже не так легко робити, але я відважуюся.

—    Як Ви вважаєте, чого не вистачає сучасним  молодим людям, адже дехто вже в свої двадцять відчуває старість ?

—    Не вистачає Божої допомоги. По-перше, кожна людина має своє покликання  і саме воно веде людину по житті, змушує її використовувати всі свої можливості. А хто не хоче цього робити, пливе за течією і дуже швидко старіє.

—    Пане Олександре, у Вас є діти, онуки. Як Ви вважаєте, треба дітей спрямовувати чи просто спостерігати за їх розвитком?

—    Всякому городу нрав і права,

—    Всяка імєєт свой ум голова,—  говорив колись Сковорода. Одна людина пише музику, друга виконує її, третя малює— кожному відведено певне місце у цьому світі. І треба шукати себе, свою справу на цій землі. Теперішній вік техніки трохи призупиняє розвиток індивідуальності в плані літератури, адже мої ровесники багато читали, ми виховувалися на класичній літературі: російській, українській, світовій. Зараз вік електроніки: інша музика, інші потреби, погляди  — це і розділяє покоління.

Проте сучасні діти швидше розвиваються. Вони мають можливість   вивчати не тільки  батьківську літературу і мистецтво, але й доторкнутися до кращих зразків світової культури. Тому й розвиток  наших онуків і правнуків  іде в зовсім іншому напрямку, ніж мій і моїх ровесників.

—Що Ви можете побажати поетам — початківцям, які вважають, що в них є поетичний дар?

—    Перш за все, бути серйозними і працьовитими, адже талант розвивається тільки тоді, коли він має міцне підґрунтя. Найголовніше— шукати ті струни  душі, які  реагують на найменші коливання людських відносин, почуттів.

—    Дякую, Олександре Васильовичу! Здоров’я Вам на довгі роки та Божої допомоги!

Розмовляла Галина Сокологорська

Зустріч поколінь

Війна - це завжди лише негативні емоції. Війна - це смерть, каліцтво, вдови, сироти, втрата близьких людей.

І тому заради вшанування тих,  хто віддав  війні всі свої сили і  здоров'я, у всьому світі 1 жовтня відзначають Міжнародний день людей похилого віку, а в Україні це також і день ветерана. Цей день - не лише можливість нагадати всім про людський обов'язок бути турботливими і милосердними. Це і привід для роздумів про подальшу долю людства з урахуванням помилок минулого.

Завдяки обласному Фонду милосердя і здоров’я вихованці гуртка "Юний журналіст" отримали унікальну можливість познайомитись і поспілкуватися  із справжніми чоловіками, які попри страшний життєвий досвід  не втратили відчуття гідності та почуття патріотизму. Зустріч поколінь, досвіду і юності, відбулася у конференц-залі газети Хмельницької міської ради «Проскурів». Олександр Грех, Швед, Сторожук

В них різні долі, кожний з них  прожив довге і надзвичайно складне  життя  і має  що розповісти, але  об'єднує їх війна.

Слухаючи цих людей, вдивляючись в  наповнені болем очі, ніби поринаєш в ті жахливі часи, коли німці  вивезли їх, ще зовсім юних хлопчаків, в вагонах для худоби до Німеччини. В кожного були свої плани на майбутнє, кожен хотів вчитися, мати сім'ю, дітей — війна вщент розтрощила всі мрії. Всі вони побували у німецькому полоні і завдяки "вельмишановному Сталіну" на них викарбувалося тавро "зрадник Батьківщини"

Вражає те, що за весь свій біль і рани, як і фізичні так і душевні, вони отримали "путівку" у радянські концтабори. Наскільки це жахливо: повернутися на рідну землю після років справжнього ворожого пекла і потрапити в таке ж пекло, чорти в якому говорять знайомою мовою.

Та вони витримали все: відстраждали і повернулися  до мирного життя. Попри все здобули освіту, виростили гідну зміну, діляться життєвим досвідом з нами, юними.

Це люди з великої літери, саме завдяки їм ми і живемо на цьому світі, вони як ніхто інший заслуговують на повагу і нехай вони ще довгі роки з гордістю носять такі відзнаки, як "Орден за відзнаку", та "Орден за заслуги перед Україною"

Бажаємо всім людям похилого віку міцного здоров'я, добра та довголіття. Ми вдячні вам за ваш безцінний досвід!

Інна Горбовцова

та вихованці гуртка «Юний журналіст»