Поетична скринька

Анелія Машевська

***

 Хліба й видовищ,

Горілки й морфіну

Ми будемо жить,

Як П'єро і Мальвіна.

Нам трошечки моря потрібно

І щастя.

 Ми граємо в карти,

Не дивлячись масті.

Ми будемо пити

Ігристе шампанське

Й дивитись, як люди

Роззявлюють пащі.

Своїми руками

Затулимо стіни.

Зламаєм на тріски

Старее піаніно.

І ми пофарбуєм

Наш килим в червоне,

Ніби то краплі

Невинної крові.

Ми будем, як Фауст,

Купляти життя,

А наша душа―

Невелика ціна...

***

Нет уж, избавь ,

Избавь от объяснений.

Это не слезы,

Это боль.

В этом ничтожном измеренье,

Я будто бы на ране соль.

Нет здесь ни правды,

Ни свободы.

Здесь лицемерие царит.

И коль не хочешь быть изгоем,

Прими, какой  ИМ нужно вид.

Ты должен замолчать навеки,

Не интересен им твой крик.

До тошноты тупы беседы,

Их фальшь и их ничтожный шик.

У них нет ценностей и жизни

Они живут по списку с книг.

И то не потому, что мыслят,

А потому что это «писк».

Их большинство,

Ты – единица

И должен выжить только ТЫ!

Неси свою идею выше,

Не бойся, друг мой, темноты.

Не бойся лиц с оскалом злобным,

Они не могут ничего,

Лишь ты, как ветер,

Ты свободен!

Не отступай от своего.

Пусть будешь ты на той орбите,

Что все, не все из нас равны.

Ты все же больше их воспитан,

Твои права оправданы!

В конце, когда таки добьёшься,

Того, чего всю жизнь искал,

Скажи “спасибо” тем ребятам,

Которых на пути встречал!

***

У нас ніколи такого не буде…

Ми будемо в різних частинах Землі.

Та ми ніколи цього не забудемо…

Той сон, що ховаємо в серці на дні.

 Ми будемо вчити пісні про кохання,

Ми будем любити одних співаків.

Ми будем ловити у фільмах зітхання,

Ми будем читати одних авторів.

Ми будем дивитись на них з-за екрану,

На тих, ніби, радих й щасливих людей.

Ми будем співати пісні про кохання,

Які зазубрили до цього за день.

Ми будем дивитись на ті самі зорі,

Ми будемо мріять про ту саму ніч.

Ми, дивлячись в небо, з тим самим бажанням

Всміхнемось…―

Ця гра коштувала тих свіч.

У нас у навушниках та сама пісня,

У нас в голові ті самі думки.

І ми, певно, любим,

Та ми не артисти:

Обридли нам фальш і безглузді плітки.

Ми заздримо людям з широких екранів:

У них там кохання, а ми тут одні.

 Та в нас ніколи такого не буде…

Ми будемо в різних частинах Землі…

              ***

Ви хочете меду і яблук,

Ви хочете рому й брехні

І вас не турбує реальність,

А ви в цьому світі самі.

Хотіла б я вас повтішати

Й писати веселі вірші.

Та, власне, для чого чекати?

Ми й так всі у купі іржі.

Ці доторки пальців до тіла,

Слова, полуниці й вершки.

Для більшості це застаріло,

А хтось про це мріє втішки.

Хтось хоче свободи й польоту,

Хтось в офісі тихо сидить.

Хтось носить рожеві панчохи,

А хтось лиш як Книга велить.

Ми різні― це всі, певно, знають,

І різна у нас висота,

Хтось в небі високо літає,

Комусь по плече мілина.

А присмак гіркий шоколаду

Знайомим є кожному з нас.

Не треба ні меду, ні яблук,

Ні рому…

Не втратьте свій шанс!

  Анастасія Бойко               

Ми ставимо на думках своїх ґрати

Підкорюємось суспільним бажанням.

Адже не важливо, що ми хочемо мати,―

Важливо те, що не завадить чужим сподіванням.

Ми залишимось у своєму часі,

Не вийдемо за рамки суспільного простору.

Дехто намагатиметься виділитись у масі

Запропонувавши чогось невідомого, гострого.

Та дарма будуть усі ті старання,
Не оцінять вкладу нового.

Усі сприймають тільки вірші про кохання,

А не філософію з уст якогось малого.

Виснажувати себе одноманітністю,

Використовувати образ цинізму,

Щоб здаватися особистістю,

Прикриватися альтруїзмом.

Намагатися стати кращими,

Щоб довести  якусь нісенітницю.

І крок за кроком ставати пропащими,

Не повертаючись до епохи Просвітництва.

На стовпах не розвішують оголошення «Прагну спілкування»

Нікому вони не потрібні

І лише витрачаються кошти

На якісь там нові мобільні.

У людей іде деградація

Усі застрягли в  очікуванні

Потягу на різних станціях ―

А їм потрібно відпочити.

Відпочивати потрібно від клопоту

Від пилюки маленького міста…

Щоб, побачивши таке оголошення,
Його захотілось осмислити.

Маючи великий годинник,

Не відчуємо часу точного,

Маючи новий мобільник,
Не отримаємо  того, чого хочемо.
Засидівшись у кав’ярні,

Неочікувано підведемося ―

У якомусь безглуздому маренні

З реальністю розійдемося.

Олена Машевська

 У нас ніколи такого не буде…

Ми будемо в різних частинах Землі.

Та ми ніколи цього не забудемо…

Той сон, що ховаємо в серці на дні.

Ми будемо вчити пісні про кохання,

Ми будем любити одних співаків.

Ми будем ловити у фільмах зітхання,

Ми будем читати одних авторів.

Ми будем дивитись на них з-за екрану,

На тих, ніби  радих й щасливих людей.

Ми будем співати пісні про кохання,

Які зазубрили до цього за день.

Ми будем дивитись на ті самі зорі,

Ми будемо мріять про ту саму ніч.

Ми, дивлячись в небо, з тим самим бажанням

Всміхнемось…ця гра коштувала тих свіч.

У нас у навушниках та сама пісня,

У нас в голові ті самі думки.

І ми, певно, любим,

Та ми не артисти

Обридли нам фальш і безглузді плітки.

Ми заздримо людям з широких екранів,

У них там кохання, а ми тут одні.

Та в нас ніколи такого не буде…

Ми будемо в різних частинах Землі…

***

Хліба й видовищ,

Горілки й морфіну

Ми будемо жить,

Як П'єро і Мальвіна.

Нам трошечки моря потрібно

І щастя.

Ми граємо в карти,

Не дивлячись масті.

Ми будемо пити

Ігристе шампанське

Й дивитись, як люди

Роззявлюють пащі.

Своїми руками

Затулимо стіни.

Зламаєм на тріски

Старе піаніно.

І ми пофарбуєм

Наш килим в червоне,

Ніби то краплі

Невинної крові.

Ми будем як Фауст

Купляти життя,

А наша душа -

Невелика ціна...

Ви хочете меду і яблук,

Ви хочете рому й брехні

І вас не турбує реальність,

А ви в цьому світі самі.

Хотіла б я вас повтішати

Й писати веселі вірші.

Та, власне, для чого чекати.

Ми й так всі у купі іржі.

Ці доторки пальців до тіла,

Слова, полуниці й вершки.

Для більшості це застаріло,

А хтось про це мріє втішки.

Хтось хоче свободи й польоту,

Хтось в офісі тихо сидить.

Хтось носить рожеві панчохи,

А хтось лиш, як Книга велить…

Ми різні, це всі, певно, знають,

І різна у нас висота,

Хтось в небі високо літає,

Комусь по плече мілина.

А присмак гіркий шоколаду,

Знайомий є кожному з нас.

 Не треба ні меду ні яблук,

Ні рому…не втратьте свій шанс!

***

Нет уж, избавь,

Избавь от объяснений.

Это не слезы,

Это боль.

В этом ничтожном измеренье,

Я будто бы на ране соль.

Нет здесь ни правды,

Ни свободы.

Здесь лицемерие царит.

И коль не хочешь быть изгоем,

Прими, какой ИМ нужно вид.

Ты должен замолчать навеки,

Не интересен им твой крик.

До тошноты тупы беседы,

Их фальшь, и их ничтожный шик.

У них нет ценностей и жизни

Они живут по списку с книг.

И то не потому, что мыслят,

А потому что это «писк».

Их большинство,

Ты – единица

И должен выжить только ты!

Неси свою идею выше,

Не бойся, друг мой, темноты.

Не бойся лиц с оскалом злобным,

Они не могут ничего,

Лишь ты, как ветер,

Ты свободен!

Не отступай от своего.

Пусть будешь ты на той орбите,

Что все, не все из нас равны.

Ты все же больше их воспитан,

Твои права оправданы!

В конце, когда-таки добьёшься,

Того, что ты всю жизнь искал,

Скажи спасибо тем ребятам,

Которых на пути встречал!

   Яна Сіркова

***

Коли народжується мрія…

Коли народжується мрія,–

То наче мову одніма …

Коли народжується мрія, –

То не потрібні і слова …

Коли народжується мрія, –

То серце, серденько радіє …

Коли народжується мрія, –

Душа  душі пісні співа …

*** 

Я так тебе люблю, бабусенько моя…

Бабусенько, скажи, чому я плачу?

За вікнами пітьма й гроза.

Я більш тебе вже не побачу.

Дощинка -  то твоя сльоза.

Чому пішла із цього світу?

Скажи мені, скажи, куди?

Тут внуки рідні, рідні діти,

Бабусенько, ріднесенька, не йди…

Лиш спогади залишились про тебе,

І плаче небо, з ним і плачу я…

Я знаю: плакати не треба…

Розрадь мене, бабусенько моя...

Солодкий сон

Тендітний яблуневий цвіт

П′янить мене, туманить очі.

Такий чудовий білий світ!

Солодка мить… травневі ночі.

Черемхи білі, мовби наречені,

Красуються у білім цвіті,

І так необережно, так нікчемно,

Зриває пелюсточки вітер.

Кружляє вишня в ніжнім цвіті,

Травневу пору так люблю.

Весна … весняне розмаїття…

Невже це сон, невже я сплю.

***

Мені б тебе побачити,

І не важливо, в сні чи наяву.

Бо так вже долею призначено:

Заради тебе я живу.

Мені би доторкнутися до тебе,

Так ніжно, мов пір′їнка біла,

Що впала із блакиті неба,

І тихо на твою долоню сіла.

Мені би голос твій почути,

Хоч декілька яскравих слів –

Я зможу серденьком відчути

Все те, що ти сказать хотів.

Мені б зустрітись поглядом з тобою,

Ти не дивись, що плачу я,

Ти знай, що це сльоза любові,

Це сльози радості, бо ти − любов моя!

***

Когось чарують зимові забави,

А хтось обожнює осінні квіти,

Її хвилюють весняні октави,

А я кохаю променисте літо.

Кохаю вечір з ароматом м’яти…

Шалено-ніжні поцілунки  тиші

В долоні щастя покладуть багато,

І смуток серце в спокої залишить.

А літні зорі, мов казкові пані,

Що творять безліч найдобріших  справ,

Згорять безслідно промінцем останнім,

Розтануть поміж одиноких  трав.

Ніна Міноцька

Мама…

Багато є людей в житті моїм.

Вони приходять, йдуть, їх можна замінити.

Лише одна, дорожча від усіх.

Лиш моя мама буде в серці жити.

А хто і що потрібні у житті?

Кохання, дружба – все завжди минає.

І тільки мама залишається у нім.

Її любов ніколи не згасає.

                   

Коли я падала, то ще з дитячих літ

Мене матуся з долу піднімала.

Й, ведучи і такий незнаний світ,

Від зла крильми своїми захищала.

І де б я не була, куди не йшла,

У горі, щасті, в радості й печалі,

Завжди зі мною матінка була,

Її любов вела в далекі далі.

Те, що в майбутньому чекає – неважливо.

Важливо те, що я її люблю.

Життя – коротка річ, можливо.

Та ми крізь вічність пронесем  любов свою.

           Карина Козак

***

Без тебе - полум'яна рана в серці.
Відкриті навстіж протягом всі дверці,
що так тримала під замками вічність...

Я просто марю, і пульсує тіло.
Ще мить - я може в хмари полетіла б…
Непрохана прийшла у душу ніч-гість.

В очах розлилася заклята думка.
Мене з'їдає темрява-ласунка―
Чомусь сьогодні я їй до смаку.

А ти сидиш… Холодними очима
В звичайній прозі не знайдеш ти  рими,
Не відшукаєш правду ту гірку...

***

                 

 В твоїх очах таки щось особливе:

 Блакитне небо, зліт, таємний знак.

 І байдуже, що це не мій літак.

Таки він зробить з мене хворобливу.

Замріяна я ходжу повсякчас,

Не сплю у перші фази місяця.

І без початку не знайти кінця.

 Так довго і тривожно плине час.

  Щаслива я чомусь. Чому ― не знаю.

 Напевно, бавлять промені очей

  Твоїх іскристих, барви тих ночей,

 Які у спогадах оберігаю.

 Та вогник несказанної надії

  Згасає мимовільно у пітьмі.

 А нещодавно ми були дітьми.

  Куди зникають безтурботні мрії?!

 А що тепер ми можемо зробити?

  Усе можливе стало неможливим.

 Навіщо ця ілюзія? Тужливо, 

 Коли не можеш чуда ти створити.

  Чомусь так важко просто оглянутись,

  Побачивши, що поряд завжди ти.

 До них можливо серцем доторкнутись.

***

Без тебе - полум'яна рана в серці.
Відкриті навстіж протягом ті дверці,
що так тримала під замками вічність...

Я просто марю, і пульсує тіло.
Ще мить - а, може, б в хмари полетіла.
Непрохана прийшла у душу ніч-гість.

В очах розлилася заклята думка.
Мене з'їдає темрява-ласунка.
Чомусь сьогодні я їй до смаку.

А ти сидиш. Холодними очима
в звичайній прозі не знаходиш рими,

не відшукаєш правду ту гірку...                  

                                                                         

Аліна Грицишина

                                 Хотіла б летіти

Вже вітер понісся далеко-далеко –

За степи, за ліси, за моря і поля,

Хотіла б з тобою летіти, лелеко

І побачити все, що ховає Земля.

Як зірку світанок у небі колише,

Як сонце дощами замріяно дише,

Як вітер у небі хмаринку гойдає,

Як жайвір уранці світанок вітає.

Візьми мене в небо під крила з собою!

Я лиш подивлюся  додолу, і ще

Як сиві тумани пройдуть над рікою,

Я випаду тихим і сірим дощем.

                                                         Дві берізки

На узліссі дві берізки

Розпустили собі кіски.

Позвисали коло стежки

Зелененькі їх сережки.

Тут діброва, там лужок,

В комишах увесь ставок.

Перед лісом, мов зупинка

Зеленіє вдень ялинка.

Під берізками звірятко -

Це маленьке оленятко

Глянуло на дятла-пташку,

Що видзьобує комашку…

Тут, у лісі скрізь краса

Скрізь природи чудеса.

Дарина Ярецька

 Просто я

 Для людей я відкрита й закрита,

    І розвіялись всі почуття,

  Хоч в любові була я сповита,

    Гострим лезом все ріже життя.

   Я буваю жорстока й цинічна,

   Але чесність і совість жива,

  Часом замкнута і нелогічна,

   Я в житті, як у лісі сова.

    Можу плакати гірко й страждати,

  Як  убитая горем вдова,

   Та не буду ніколи згасати,

    Щиро вірю у Божі дива

 Не називайте це коханням

Не називайте це коханням,

Бо все, огорнуте ваганням,

Не зневажайте почуття,

Не змінить вашого життя.

Це лиш оманна, лиш спокуса,

Це пристрасть нинішнього дня.

Ти вчись любові у Ісуса,

А інше, друже, - це брехня.

Не піддавайся тій хвилині,

Що п’янить розум, як дурман.

Довірся Богу - не людині:

Він подарує океан

Тих почуттів, людського щастя,

Солодкої любові плід,

Що весь, без залишку, віддасться

І поступово змінить світ…

Хмельницький мій, ти щастя, диво, сон,

В тобі журби, чи заздрості немає…

Тут квіти розцвітають в унісон,

Південний Буг без сонця засинає.

Я берегтиму кожну світлу мить,

Що нас давно вже встигла пов’язати,

А серце, так від спогадів тремтить…

Повір, я буду завжди пам’ятати,

Як зранку прокидається природа -

ЇЇ огляну поглядом  палким,

Як знайдеться сама нова пригода,

Що робить день цікавим та швидким.

Як кольорами весь майдан заграє,

І люди аплодують , як один…

Як булаву козацькую тримає

Богдан Хмельницький - України син…

Як чутні наші радість і єдинство,

Та іскри щастя , що усім дані.

Ти - місто незабутнього дитинства,

Що нам дарує дивовижні дні!

  

Посміхнись

О, сонце, засяй мені в очі,

Щоб радість життя зрозуміти,

Бо щось мені тихо шепоче:

Не зможу на світі прожити…

Я хочу, мов пташка, летіти,

Як квітка рости й не зів’яти,

Та щось не дає це зробити,

Та щось хоче крила зламати…

Якщо в тебе так - не здавайся!

Це щось уже не повернеться,

Ти просто життю посміхайся

Й воно тобі теж посміхнеться!

Олеся Коваль

Україна

Зелені ліси і родючі поля –

Це все мальовнича країна моя .

І сонце по небу невпинно пливе,

І дерево вітер гойдає мале.

Летять журавлі і всміхається день,

Дівчата співають чудових пісень,

Шепочуть десь тихо про вічність гаї ,

Співають щось ніжно в садах солов’ї.

У цьому прекрасному краї  моїм ,

Де люди веселі і радісний дім ,

Так хочеться з нова почати життя ,

Згадати про вічне,щасливе буття .

Повірити в правду, забути про гнів,

Побачити безліч омріяних снів ,

Наповнити душу весняним теплом ,

І бути завжди під надійним крилом

Літній день

Лагідно співає соловей ,

Весело всміхається природа .

Радісна та сонячна погода

Принесла нам теплий , літній день .

Десь яскраво річечка блищить ,

Верби похилилися додолу .

Хочеться послухати чудову

Пісню , що так трепетно бринить.

Ту , яка кружляє над селом

Нам приносить щастя і везіння.

Хай же буде чисте в нас сумління ,

Доля подарує лиш тепло.

Удача усміхається не всім.

Когось вона минає ненароком,

До інших часто стукає у дім,

Йдучи до них швидким і певним кроком .

Одні стають царями над людьми ,

Знайшовши своє щастя так неждано.

А інші, все шукаючи снаги,

Отримують лиш тугу нездоланну .

У кожного майбутнє є своє,

Та хочеться лиш крапельку удачі .

Невже ми не достойні буть людьми –

Щасливими . Ох¸ серце гірко плаче.

***

Як легко заблукати у собі ,

Повіривши у мрію до нестями .

А очі відкриваються тоді ,

Як правда пробігає поміж нами .

Вмить іскорка згасає у очах .

Природа покривається туманом,

Від радості лишається лиш страх ,

Що вміло так прихований обманом.

***

Чому несправедливе це життя?

Навіщо в ньому болі і тривоги?

Аж хочеться піти у забуття,

Щоб там хоч здобувати перемоги.

Чому ми забуваємо про глузд,

Коли нас переповнюють бажання ?

Зривається нещадна правда з уст,

Що вмить вбиває наші сподівання.

Чому усе збувається не так,

Як хоче наше серце безтурботне.

Чому лише в театрі є антракт?

Навіщо це життя таке холодне? 

Яна Сіркова  

Україні
Як можна, скажіть, не любити,
Бескиди, безмежні долини?
Як можна на світі прожити,
Не чуючи пісні Вкраїни?
Ти − чайка у просторі свіжім;
Народжена сонячним вітром.
Ти чайка тендітна і ніжна,
Надія гріховного світу.

        ***
Тобі лиш вісімнадцятий минав
Ще юний… ще радіти й жити
Ти білий  світ не до кінця
пізнав –
Тепер Афганістан твій вчитель.
Там пекло заховалося в пісках
 Там снайпери, гармати  і гранати
Там ненависть, жорстокість,біль і страх.
Та треба жити, треба виживати.
Синочку, я проситиму у неба…
Господь почує і  благословить.
Хранитель ангел прилетить до тебе
І залікує рану, що болить.
О Господи, та за яку провину
Така на нас звалилася біда,
Що днів тривожних кожную хвилину
Непевний вітер перемін гойда…

Тільки ти

  Мене не було б без землі,

 Не було б сонця без зорі,

 Немає хвилі без води,

  Нема життя − Потрібен ти!

     Мій ніжний янгол,  добрий, милий.

Мій мужній сокіл  сизокрилий,

  Єдиний місяць в небесах,

 Моя любов… моя сльоза.

Вікторія       Макогончук
Літній вечір з присмаком любові

чисте щастя - юне, мовчазне

тепле сонце тихо тоне в морі

свіжий дух із хвилями несе.

Білі чайки ловлять перші зорі

перші сни літають серед нас

із вогнем розноситься по крові

та любов, що ллється перший раз.

Хвилька, мить, рука в твоїй долоні

то не квіти, то вуста твої.

Ніби бриз: терпкі, гіркі, солоні.

В них мій рай, не в небі, на землі.

Світло й час - усе немовби в змові.

Все спливе, та пам`ять не зітре

Літній вечір з присмаком любові.

Чисте щастя - юне, мовчазне.

 

                ***

Паспорт - шифр - код - особа - 
має вартість стадне кредо.
Цю запилену оздобу
ллють що раз гіркішим медом.
Над Содомом тліє небо.
Ця хвороба непомітна.
Зомбування як забава.
Це є я, а це є клітка.
все система вдало склала.
....Голос є― нема розправи.
Над бетоном, під бетоном
простота мого Содому:
тіло - річ, потрібно мати.
Я для тебе , ти для плати.
Обтинаймо всіх крилатих.
Революції не буде.
Еволюція - лиш спроба.
Де моя холодна злоба?
Паспорт, шифр, код, особа.

                ***

Пиши мені з холодної Півночі.
Хай аркуші ці несуть запах гір 
у мої долоні.
Й потьмарений зір проясниться,
вплететься в мелодії.

Пиши мені з вільного Заходу.
Запали мене і його запахом.
Спілим, співним, вітряним,
щоб з німоти голос мій 
пролунав над світом.

Пиши мені з сиплого Сходу,
щоб символіка його влилась в мою воду
й дозволила чути нечуте ніким.
Щоб дим його дав мені Віру.

Пиши мені, Ліро!

Пиши мені з пекучого Півдня.
Хай небо його безслізне, очі гарячі.
Спинять мій плач, розпуття, невдачі.

Пиши, пиши, пиши...
із всієї планети .
Я хочу бачити листи твої,
щоб мати силу до злету.

Пиши мені,Ліро!