Літературна сторінка

Анастасія Бойко

Якими страшними бувають викривлені дзеркала

З одного боку “Фріци”, з іншого – “Івани”. У безперервній метушні вони йдуть до якоїсь мети. Наприкінці війни вже ніхто не усвідомлює, заради чого усе це було. Немає натхнення. Все осточортіло.

Чомусь сьогоднішнє громадянське протистояння в моїй країні невідворотно нагадує мені події Другої світової війни. Тільки листів з фронту не буде – усі спілкуються за допомогою мобільних телефонів…

Я тримаю в руках два документи. Обидва вони зігнуті, затерті, дещо пошкоджені. Але їх авторів об’єднує одне – почуття огиди до війни. Проте, є і різниця. Вона в тому, що ці листи написані ворогами. Між ними – зачароване дзеркало, в якому розглядають себе двійко Людей: з одного боку Фріц, з іншого – Іван. А їх листи віддзеркалюються один в одному.

Хто поставив це дзеркало? Задля чого?

Після роботи у Хмельницькому обласному архіві переглядаю меню свого телефону. У повідомленнях декілька слів та смайлик. Порівнюю з листом, що декілька хвилин тому тримала у руках. Неймовірна різниця. Але чому? Я ж теж пишу, що в мене все добре, щоб в батьки не хвилювались, що скоро буду…

Майже вловлюю примарну ниточку, що поєднує непоєднуване. Та усвідомлено її відпускаю.

Дві долі, українська і німецька, перетнулись-перегукнулись у листах, написаних з одного фронту й адресованих у різні країни. А третя доля – моя. Для порівняння?

Отже, листи солдат Другої світової. Вони пишуть рідним, кожен у своєму окопі, про те, що хочуть повернутись, що безмежно сумують за домівкою, що стомилися від постійної воєнної напруги. Німецькі офіцери відверто описують свої почуття, своє ставлення до війни, реальність в цілому. У радянських документах бачимо “темний бік місяця”. Речення обірвані, деколи просто викреслені цензурою, апріорі не можуть містити якогось детального опису реальності.

“Живий, здоровий. Усім привіт”. Це лейтмотив більшості листів з обох сторін. Проте, у  нашому проекті виявилась інша точка дотику. Листи з фронту радянських солдат та вісточки на фронт з німецьких родин. Перші з них написані у формі запитань, другі ж, в свою чергу, мало не дають відповіді на ці запитання.

Мені забракло повітря. Ось моє відкриття: листи написані абсолютно схожими людьми. Так, їх писали люди різних національностей зі своїми амбіціями, турботами, принципами, планами… Але я свідчу: ці різні люди написали однакові листи. Про життя без війни.

Тож постає питання, хто тоді змусив їх повірити у безмежну різницю між народами? Хто зібрав викривлені дзеркала і утворив з них кімнату страху? 

І чи не хочете ви подумати про тих, кому так важливо сьогодні знову викривити наше життя?

Як у сюрреалістичному світі, по обидва боки від дзеркала в цю хвилину знімають хлопці одночасно чорний шолом і зелену саморобну каску, щоби зателефонувати додому: “Я живий, здоровий. Усім привіт”…

                                                                                 

  Вероніка Ревер

  Щастя в дрібничках

Все, що нам потрібне, коштує дуже мало, або не коштує зовсім нічого…

Мені здається, останнім часом люди схиблені  на одному понятті – “щастя”. Воно стало для нас настільки недосяжним, незрозумілим, майже віртуальним, відчуттям, що   ніхто насправді й не знає, що це таке.

І як би це  банально не звучало, але у своїй денній метушні  ми звикли залишати щастя на завтра. Воно стало для нас метою, до якої треба йти, така собі недосяжна мрія. Ми  розділили життя на поняття, щоб все було чітко і доволі зрозуміло…Але чогось самі і плутаємось.

Відчуваючи втому,   ми прагнемо лягти, закутатись у теплу ковдру і подрімати. Не спати, а саме дрімати. У цей невеликий проміжок часу, коли ти все чуєш, розумієш, ― відчуваєш найбільше блаженство. Ти ж щасливий насправді…

Щастя близько, настільки близько, що ми навіть його не помічаємо. Здається, це улюблена кава вранці або порожній автобус. Коли прикрашають  передсвяткове  місто,  виникає  якесь палке відчуття казки, хіба це не щастя?

А може, це старі-старі фотографії, що дивом збереглися або пожовклі листи у скриньці,  гортаючи які  ввечері можна   впадати у приємну ностальгію. А може,   нижня полиця в плацкарті?

Щастя ― закрити очі і загадати бажання, коли на небі всього одна зірка… Коли однокласник тремтячими від почуттів руками  подарував  шоколадку.   Коли весна прийшла вже в березні,  і ти  отримав листівку, написану від руки.

Або коли вночі ти прокидаєшся від скаженого звуку сигналізації, який так чітко б’є по вухах. Проходить  хвилина, друга... І здається, що це не скінчиться ніколи. Але господар зловіщої автівки нарешті вимикає   сирену, і що тоді? Відчуття, що   знов почуєш цей звук через секунди, не покидає, але зараз тихо і можна цим насолодитись. Саме оце відчуття “секунди”, мені здається і є щастям.

Так що ж нам заважає насолоджуватися ось так цілим життям? Може, нам і справді варто прокинутись однієї  ночі від пронизуючого все тіло звуку?

Щастя не триває вічність. Це не день,  не година, не хвилина…Це ти сам з твоїми маленькими дрібничками на столі, у душі, у русі, у погляді, у оточенні, та навіть у сірому буденному дні… Знаходьте щастя в дрібничках!

                                                          

Невидимая связь

   Аннетта Чеговец

Был обычный летний день. Она, как всегда,была дома. Ей некуда было идти. Она стояла возле окна и смотрела за тем, что творилось на улицах. За окном шел дождь. На улицах практически не было людей. Все прятались от дождя, никто не хотел промокнуть. Вдруг среди серых теней, которые сновали по опустевшим улицам, она увидела знакомый силуэт. Да, без всяких сомнений, это был он. На её лице заиграла улыбка. Наконец -то дождалась, наконец вернулся домой. Такой трудяга, все время на работе. Но сегодня у него радостные новости. Он бежал скорее домой, чтобы сообщить их. Ему дали отпуск, на целый месяц. Его счастью не было предела! Весь месяц он проведет со своей семьей, со своим любимым сынишкой…

Звонок в дверь. Из соседней комнаты, с радостными криками: «Папа! Наконец -то, папа пришел!»,  выбежал мальчик, лет 6-7. Он побежал к входной двери. Дверь открылась, и на пороге стоял радостный мужчина. «Папочка!» - закричал мальчик и бросился в объятья мужчины. Мужчина крепко-крепко обнял мальчика:
 - «Здравствуй, сыночек! А у меня для тебя хорошие новости»,- с широкой улыбкой на лице сказал он.
- «Правда? Какие же?» – стал выпытывать у отца мальчишка. Ему явно не терпелось узнать эти новости.
- «На работе мне дали отпуск на целый месяц, и это значит, что весь месяц я проведу с тобой! Правда  хорошо?» - ответил отец, надеясь обрадовать сына.
- «Это…это же… Здорово!» - прокричал мальчик и снова бросился обнимать папу.

Отец схватил мальчугана, посадил его к себе на шею и стал катать по всей квартире. Мальчик смеялся, с ним смеялся и отец. Им было хорошо, весело. У мальчика был папа, у мужчины― сын, и, казалось, все им нипочем, пока они вместе. За этим весельем тихо в сторонке у окна наблюдала мама. В комнате играли и резвились двое её любимых мужчин:  муж и сын. О, как же она любила их, как же она хотела присоединиться к их играм, как раньше… Схватить сына, повалить на диван и щекотать, слушать его прекрасный смех. Она безумно хотела просто подойти к ним и обнять, поцеловать, но не могла… Она знала и прекрасно это понимала. Она уже никогда не сможет обнять своих близких и родных  людей. Незаметно по её щеке скользнула слеза. Дождь за окном усилился.

- «Папа…», - тихонько произнес мальчик.
- «Что, сынок?» - переспросил отец.
- «А мама на небе?», - спокойным голосом спросил малыш.
Отец остановился, снял ребенка с плеч. Легонько погладил по голове. А затем ответил:
- «Конечно, сынок. Мама уже давно на небе. Смотрит на нас с облаков и шлет нам воздушные поцелуи».
- «А дождь идет, потому что мама плачет?», - снова поинтересовался малыш.
Мужчина встал перед мальчиком на колени, снова погладил его по голове и сказал:
- «Ну что ты! Конечно же нет! Мама не станет плакать, потому что она смотрит на нас с небес, видит как нам весело, и ей от этого тоже весело. Она не будет грустить, если тебе хорошо». Вдруг мужчина сжал кулак, едва заметно стиснул зубы и отвернулся. По его щеке скатилась одинокая слеза. Большего он не мог себе позволить в присутствии ребенка. Мальчуган посмотрел на папу, погладил его, и заругался:
- «Ты что? Хочешь, чтобы мама грустила?» ―  недовольно  сказал малыш.
Мужчина опомнился, вытер слезу, улыбнулся. «Спасибо, малыш. Ты мне подсказывай, если что, ладно?» - с улыбкой сказал мужчина.

- «Конечно, папочка. Я всегда буду рядом и не дам грустить ни тебе, ни маме», - с гордостью произнес мальчик.

Отец прижал к себе ребенка и крепко обнял, после чего встал и со словами: «Надо приготовить что-нибудь на ужин»,  удалился на кухню.
Девушка все так же стояла возле окна и тихонько плакала. Она и сама того не хотела, но слезы текли сами по себе. То ли от радости за своих мужчин, то ли от грусти, что никогда не сможет больше к ним прикоснуться…
Мальчик  по-прежнему стоял посреди  комнаты. Вдруг он повернулся в сторону окна. Он смотрел прямо на неё. Удивлению девушки не было предела: «Неужели увидел?», - затаила она в сердце надежду. А мальчик все стоял и смотрел в её сторону. Девушка тихо так позвала его: «Сынок…».
И вдруг он сдвинулся с места. Он пошел к ней навстречу. «Но как? Неужели видит? Неужели слышит?», - все не могла прийти в себя девушка. Мальчишка же продолжал уверенно двигаться ей навстречу. И вот  он почти дошел до неё, каких- то пару шагов разделяли мать и сына. Мальчик остановился. Как раз напротив неё. Девушке безумно захотелось его обнять, но она знала, что нельзя. Но мальчишка даже не взглянул на неё. Он прошел мимо. Подошел к окну, встал на колени и… стал молиться. Девушка стояла в недоумении. А мальчик молился. Затем неожиданно открыл глаза и поднял свой взор к небу. На улице начался самый настоящий ливень. «Мамочка, родная, если ты меня слышишь, пожалуйста, не грусти. У нас с папой все хорошо. Хоть мы очень по тебе скучаем, мы стараемся не унывать. И сейчас мне бы очень хотелось обнять тебя. Но ты все равно не грусти! Я же не плачу, вот и ты не плачь! Я не хочу, чтобы ты плакала и поэтому сам никогда не буду грустить. Я очень люблю тебя, моя любимая, родная и единственная мамочка! И шлю тебе воздушный поцелуй». С этими словами мальчик приставил к своим губам руки и отправил в небо воздушный поцелуй. Затем снова сложил их, закрыл глаза и помолился. А когда он открыл свои глаза, то увидел, что дождь на улице прекратился, сквозь серые тучи начали пробираться теплые солнечные лучи. С радостной улыбкой мальчуган встал и побежал на кухню к папе.

- «Папа, посмотри, дождь прекратился!», - радостно прокричал малыш.
- «Хм… и правда»,- с недоумением сказал отец.
- «Теперь я знаю точно, что мама не грустит. Я послал ей воздушный поцелуй!», - с гордостью сказал маленький мальчик.
Отец улыбнулся: «Молодец, сынок. Отправь ещё и за меня мамуле поцелуй». 
- «Конечно, папочка»,-―засмеялся мальчик, а с ним и отец.

Теперь комната была пустая. Девушка уже не стояла возле окна и не плакала. Она сделала самое главное, она попрощалась со своими родными и близкими ей людьми и ушла. Ушла навсегда. Ушла туда, где её больше ничто не будет тревожить, где нет никаких забот.

С тех пор прошло много времени. Все вернулось на круги своя. Маленький мальчик вырос  и окреп, стал взрослым мужчиной. Он закончил школу на отлично, потом  университет, нашел  хорошую работу, создал  свою собственную семью. Каждый день после работы парень с радостью бежал домой, потому что знал, что дома его ждут две его любимые женщины: жена и дочка. Приходя с работы, он играл с дочуркой так, как в детстве играл с ним его отец.  И все уже давно забылось. А может и не все…

Будучи взрослым, парень никогда не забывал о своем отце. Ежедневно он звонил ему,  по  выходным навещал. Всегда поддерживал, заботился о нем и ни на секунду не забывал о своем обещании. Он не давал своему отцу грустить и унывать. А по вечерам этот парень тихонько подходил к окну, молился, а потом передавал воздушные поцелуи маме. Он знал, что мама всегда была рядом с ним, тихонько стояла у окна и наблюдала, а в трудные минуты помогала, так как и всегда. И в то же время, на небесах, одна девушка стояла и наблюдала за своим сыном с облаков, и в ответ слала ему воздушные поцелуи. Они никогда не забывали друг о друге и были связаны между собой тонкой, но прочной нитью. Настолько прочной, что её невозможно было ничем разорвать. Такова  связь между мамой и ребенком. Нет ничего дороже в жизни, чем родители. Берегите их, пока не стало слишком поздно. Звоните им, интересуйтесь их жизнью, навещайте их, будьте терпеливы к ним, слушайте их, и никогда не забывайте. И если они сейчас где- то рядом с вами, просто подойдите и обнимите их, без всякой причины. И делайте это как можно чаще. Ведь возможно завтра у вас уже не будет этой возможности, и вы будете  очень  сожалеть об этом.

 Аннетта Чеговец

Чувство вины

Был вечер. На улице шел непрерывный дождь вот уже четыре часа. Из-за туч нельзя было разглядеть ни звезд, ни луны. Улицы казались мрачными, серыми, безжизненными. Все вокруг устало от ливня.  Сегодня все было не так, как прежде. Весь мир перевернулся. А что произошло? Что так резко все изменило? Разве кому-то есть до этого дело? Нет… Деревья стали расти в другую сторону? Или люди стали ходить по небу? Может, все дело в этих странных и загадочных фонарях на аллее в парке? Тоже нет… Все на своих местах. Так в чем же дело? Почему небо плачет горькими слезами? Почему плачу в унисон с ним я? Почему в глазах мутнеет? Почему дышать тяжело? От чего ком в горле и голова кругом? Может, просто усталость? Да, точно, всего лишь переутомление. Да кого я обманываю… Дело вовсе не в этом. Все дело в другом, совершенно в другом, а это… всего лишь отговорки, жалкие попытки успокоить себя. О, как же ненавижу я себя в подобные моменты, когда сам себя жалеешь. Если бы все можно было исправить…
Что для вас является самым страшным? Некоторые ответят темнота, другие скажут одиночество, еще приведут примеры разных  страшных и нелепых историй. Матери ответят: «Пережить своих детей», дети скажут: «Потерять родителей», влюбленные крикнут: «Остаться одному, без своей половинки». Это все, безусловно, страшно, при одной только мысли слезы наворачиваются на глаза и мурашки бегут по коже. А бывало ли у вас в жизни так, что вы чувствовали за собой вину? За вас отвечу я: конечно. А бывало, что это чувство вины не проходило? Вот вроде бы вы ничего такого и не сделали, а все равно камень на груди и кошки скребут на душе, хочется выть одиноким волком на звездное небо, будто обвинить именно его во всех бедах и несчастьях, чтобы стало хоть немного легче… Бывало, правда? А теперь закройте глаза, вообразите себе   самую жуткую вину, какая только есть на свете, для каждого она, разумеется, своя, и только на секунду, всего лишь на долю секунды представьте, что с этим чувством вы будете жить до конца дней своих. Страшно, не так ли? Холодным потом покрывается тело. А это было всего лишь ваше воображение. Я бы все на свете отдала за то, чтобы это оказалось всего лишь воображением. Вот оно есть, а через миг исчезло. Но в жизни часто случается не так, как хочется. Все мечты, начинания и просто надежды могут разбиться в одно мгновение, как огромный корабль, столкнувшийся с айсбергом, и стремительно пойти на дно океана «Разбитых надежд», где его больше никто и ничто не найдет, не вспомнит, не потревожит. Утонуть бы вместе с ним. Жаль, что так нельзя.
Кап, кап… кажется дождь прекращается. Может, сегодня еще увижу звезды. Мне бы этого хотелось. Кто знает, ведь это могут быть мои последние звезды. Я их люблю. Такие маленькие космические лампочки, освещающие небо в ночи. На самом деле огромные, на расстоянии миллиардов тысяч лет от нас, а кажется, что такие малышки. Вот бы посмотреть на них поближе. Так хочется к ним. Глупые тучи закрыли все небо. К чему они? Кто их придумал? Из-за дождя не могу уснуть. Хотя и не только из-за него. Не сплю уже… не помню, как долго это продолжается. Скоро полночь. Снова все начнется. Ну почему все повторяется снова и снова? Я так больше не могу. Не осталось больше никаких сил. Я чувствую, что сегодня что-то произойдет, что-то значительное. Не глобальное, конечно. Шестое чувство мне подсказывает: что-то должно случиться. Как жаль, что не могу узнать, что именно. Несомненно, узнаю, но боюсь, что будет поздно. Такое странное чувство: сковывает все тело, мурашки по коже, а в голове поселился животный страх. Точно что-то произойдет. Надеюсь не то, что раньше. Мне страшно. Чувствую себя маленьким ребенком, который ночью забился в темный угол возле кровати, накрывшись одеялом с головой, и тихонько, но безнадежно зовущим свою маму. Так странно: в детстве это маленькое одеяло могло спасти меня от ужасных монстров, вечно прятавшихся в таком большом, бездонном и страшном шкафу. Интересно, смогло бы и сейчас оно меня уберечь? Вряд ли… В детстве была вера в то, что это не просто одеяло, а  большая  монолитная стена. Сейчас такого нет. Но в детстве не всегда спасало одеяло, была еще мама. Стоило тихонько позвать её на помощь, и она примчалась бы из любой комнаты  в доме на выручку, чтобы спасти свое дитя. Жаль, что сейчас нельзя так сделать. Как бы ни старалась её позвать, она уже никогда не придет на помощь. Разве только во сне прилетит на легких и прозрачных крыльях проверить, все ли в порядке у её маленькой девочки. Проверит и улетит обратно в замечательную страну, о которой все говорят, но ничего толком о ней не знают. О такой стране можно только мечтать, та страна, которую в детстве мы воображали, а с возрастом забывали. Как хочется и мне в эту страну.
За окном совсем прекратился дождь. Но остались тучи. Поскорее бы рассеялись. Не люблю дождь. Есть люди, которые просто в восторге от дождя, могут часами сидеть на балконе и наблюдать за ним, могут сутками гулять под дождем. Никогда не понимала таких людей. Странные. Зачем же любить дождь? Он мокрый, грязный, холодный и неприятный. Как вообще его можно любить? Олег тоже был таким, странным в моем понятии. Он любил дождь. В этом мы были разными. Но только в этом. Во всем остальном души друг в друге не чаяли. Он был идеальным. Я любила его, всем сердце и душой. И надо же мне было с ним поссориться в тот злосчастный вечер. Ничего ведь не предвещало беды. И из-за чего? Из-за мелочи! Ну и что, что задержался? Мало ли, много бывает причин и разного рода обстоятельств. Зачем, спрашивается, устроила скандал и выгнала его из дома? Ведь можно было всего этого избежать. Сама себя накрутила, так еще и мой вспыльчивый характер…Мне всегда говорили, что он меня до добра не доведет. Вот и не довел. Так еще в тот вечер, как назло, шел дождь, проклятый дождь. Ненавижу дождь. Если бы не он, все было бы в порядке. Тогда водитель хорошо бы видел дорогу, не  попал бы  яму, не потерял бы контроль, вовремя затормозил и не сбил бы несчастного пешехода. Эх… нет, дождь не виноват вовсе, виновата я и только я одна. Ведь, если бы не выгнала его, он не оказался бы на дороге, прямо напротив той машины, был бы жив…
Почему время нельзя вернуть назад? Просто взять и прокрутить, как стрелочку на циферблате, а вместе с ней и все вокруг? Почему прошлое нельзя изменить? А может быть,  можно? Просто мы пока не знаем как. Ведь можно найти способ! Нет? Эх… Как же жалею о том, что произошло в тот вечер. Жалею обо всем: о том, что накричала, что выгнала, что не была рядом в последние минуты его жизни. Это мучает, гложет меня изнутри. Все время я думаю только об этом. И ведь знала, что виновата. Так почему не побежала в ту минуту за ним, не остановила его в подъезде, не извинилась и не повела домой? Почему? Гордость! Глупая девичья гордость не позволяла сделать этого, не пускала и упустила… милого упустила, не уберегла.
Грохот на крыше. Неужели снова дождь? Он, похоже, никогда не прекратится. Как проклятье: я вечно буду слушать этот ужасный звук проливного дождя. Он будет мне всегда напоминать только об одном, чего я и так не забываю ни на минуту. Стереть бы все воспоминания. И это возможно, правда возможно. Я знаю способ. Ведь после смерти остается только голое, непорочное сознание. Мы ничего не помним после смерти. Это и вправду хороший способ. Смерть – это, пожалуй, лучшее, что может со мной случиться.
Что за звук? Неужели бой курантов? Да, точно. Уже полночь. Сейчас начнется… Он преследует меня давно. Это началось сразу после происшествия. Он ходил за мной по пятам. В каждом прохожем я видела его. Может, здесь он меня не найдет?...

                                                      ***
Неожиданно распахнулись двери. Комнату залил белый свет. По стене, с правой стороны от кровати, ползла, на первый взгляд, безобидная тень. Проползла немного, оглядела комнату и остановилась возле кровати, где сидела она. В дверном проеме возник человеческий силуэт. Его было сложно разглядеть из-за режущего глаза света. Можно было разглядеть только два глаза, которые пристально смотрели в одну точку на кровати. «Это снова он», - подумала девушка, поджимая ноги под себя. «Я так больше не могу. Зачем ты приходишь? Почему мучаешь? Ты думаешь, что мне легко? Думаешь, что смогу себя когда-нибудь простить за это?», - по щеке скользнула слеза, - «Я бы все на свете отдала за то, чтобы все изменить. Я ведь так люблю тебя». Силуэт дрогнул, помимо глаз теперь можно было разглядеть звериный оскал, появившийся после произнесенных слов девушки. Будто он ждал именно их. Момент - и силуэт исчез из дверного проема. Теперь он стоял возле кровати. Белый свет прекрасно его освещал. Можно было разглядеть все: растрепанные каштановые волосы, хищный взгляд, звериный оскал, огромную рану на голове, шрамы на шее, подранную одежду, зияющие раны, отсутствующую кисть правой руки, серый цвет кожи. Девушка зажмурилась и задрожала. Животный страх  овладел  ею. Посидев так минуту, она поняла, что он просто так не уйдет, и открыла глаза. Это был он. Конечно, не такой, каким видела его в последний раз, но все же его можно было узнать. Черты лица не изменились. «Чего ты хочешь?», - тихо, из последних сил, произнесла девушка. Парень же безмолвно стоял и смотрел на неё. Все тот же жуткий звериный оскал. Девушка смотрела на него. Так продолжалось несколько минут. Страх уже прошел. Осталось непонимание и не способность осознать все происходящее. В комнате заметно похолодало. Она видела свое дыхание. Руки и ноги озябли. Деваться было некуда. «Если бы все можно было изменить…», - чуть дыша, проговорила она, села и заплакала горькими слезами. Не от страха, нет, а от горького сожаления о содеянном. Парень изменился в лице и убрал оскал. «Жалеешь?», - металлическим голосом спросил он. Девушка ничего не ответила. Лишь подняла глаза на него, глаза,  полные слез. «Ничего не поделаешь. Ты во всем виновата и только ты. Ты убила меня. Ты можешь себя простить за это? Ты можешь жить с этим?», - продолжал говорить страшным, до глубины души пронизывающим голосом. Девушка опустила глаза. Последняя слеза скатилась с её подбородка. Еле заметно она покачала головой из стороны в сторону. Язвительная ухмылка проскочила  по лицу  парня. Последний вздох, последний  взгляд на небо. А толку? Тучи же закрыли звезды. Эх… так и не увидела их. Одно мгновение - и свет погас во всем помещении. Лампочки все перегорели, стены вздрогнули. Из трещин, что образовались в полу, горел огненный свет, были слышны душераздирающие крики. Парень протянул руку девушке. «Пошли со мной. Это единственный способ». С этими словами девушка, ни на секунду не задумавшись, схватила призрака за руку и вместе они вмиг исчезли. Все прекратилось. Лампочка зажглась, полы выровнялись. Даже проклятый дождь перестал идти за окнами. Ну вот, теперь, казалось, все на своих местах. Так нормально, так должно быть.

***

«Бедная девочка», - твердили наутро все. И медсестры, и врачи местной психбольницы говорили целый день только об этом. «Довела себя», - сказала старая уборщица. «Да… от разрыва сердца умерла», - подтвердил молодой, но опытный врач, который занимался историей её болезни. Она была его пациенткой. Странно, ведь все же было нормально. Лекарства действовали, приступы прекращались. Пациентка явно шла на поправку. Что же пошло не так?

«22 апреля поступила пациентка, не помнящая своего имени  и не знающая,  кто она. Отмечается дезорганизация мышления и речи, их необычность, слуховые галлюцинации, бредовые идеи и расстройство мышления — все эти проявления обычно свидетельствующие о наличии психоза. Доктор Круженский осмотрел её и поставил диагноз:  шизофреноформное расстройство, сопровождающееся маниакально-депрессивным психозом. В тот же день было назначено лечение. Пациентку поместили  в отдельную палату №8.

25 апреля. Значительных улучшений нет. Приступы и галлюцинации участились. Было принято решение изменить лечение.

26 апреля. Пациентка находится в стабильном состоянии. Галлюцинации не прекратились. В течение 5 дней к ней никто не приходил, поставили в известность милицию с просьбой установить личность пациентки и помочь найти её родственников.

28 апреля. Состояние все так же стабильное. Пациентка все время произносит имя «Олег». Одержима идеей, что он её преследует и хочет её смерти. О родственниках ничего не известно.

29 апреля. Сегодня удалось узнать кое-что об этом загадочном Олеге. Некогда он был её парнем. Попал в автокатастрофу, от чего  скончался. Похоже, именно на этой почве у неё все и началось. Говорит, что она виновата в его смерти. Медсестры дали ей имя – Маша. Пока что не откликается на  него.

2 мая. Состояние немного улучшилось. Лечение  наконец  начало действовать. Маша понемногу приходит в себя. Стала более общительной. Откликается на Машу. Надеюсь, что она пойдет на поправку.

5 мая. Сегодня в больницу пришел молодой человек, представился Олегом и сказал, что здесь должна быть его девушка. В больнице у нас была только одна беспризорная девушка – Маша. Так как состояние её оставляло желать лучшего,  мы не  пустили его к ней. От него мы кое-что разузнали: её зовут Вика, ей 22 года. Родителей у неё нет. Отец умер еще до её рождения, а мать она потеряла в возрасте 16 лет. О других родственниках ничего не известно. Узнали адрес её проживания. Попросили в следующий раз принести её документы.

7 мая. Состояние стало немного улучшаться. На имя «Вика» не реагирует никак, откликается только на Машу. Мы проверили её документы, это и вправду была она. Её парень каждый день ходит в больницу, как на работу. Сегодня мы пропустили Олега к Маше-Вике. Какую же мы сделали ошибку, я осознаю только сейчас. Увидев Олега,  Маши  перенесла  очередной приступ. Нам удалось огромными  усилиями успокоить её.

8 мая. Сегодня разговаривал с Олегом и узнал все подробности того вечера, когда произошла авария. Они поссорились, и  Вика выгнала его из дома. Был сильный дождь, и водитель плохо видел дорогу, не успел затормозить и сбил Олега. Парень попал в больницу в тяжелом состоянии. Несколько дней пролежал в коме. Состояние было тяжелым, и надежды на его выздоровление были с каждым днем все меньше и меньше. Но случилось чудо. Несколько месяцев Олег приходил в себя после аварии, но выкарабкался. Когда его выписали, сразу помчался домой. Там соседки ему рассказали страшные вещи: как только его отвезли в больницу, об этом узнала Маша. Но случайные очевидцы поведали ей все не так, как было на самом деле. Девушке сказали, что парень  погиб на месте. После этого с девушкой стали твориться необъяснимые вещи. Соседи рассказывали, что сутками не выходила из дома, кричала по ночам, кидалась на прохожих, рассказывала, что за ней следят и хотят убить. Эти соседи и отправили её в больницу, для её же блага. Как только Олег узнал обо всем этом, мигом примчался к нам.

10 мая. Состояние стабильно плохое. Сегодня была попытка самоубийства. Разбила окно в палате и осколком пыталась перерезать себе вены. Медсестры вовремя увидели и остановили. Беды удалось избежать. Из палаты №8 мы перевели её в изолятор для её же безопасности. Олег по-прежнему ходит в больницу каждый день. К ней мы его не подпускаем.

13 мая. Понемногу начала приходить в себя. Бред и галлюцинации не проходят. Бедная девушка, мне сложно даже представить, в каком состоянии страха она постоянно находится. Мне искренне её жаль. Очень хочу ей помочь и надеюсь, что у меня это получится.

24 мая. Не делал записей уже 11 дней из-за большой занятости. Пациентка на данный момент чувствует себя хорошо. Приступы прекратились. Галлюцинации все еще присутствуют. Но Маша-Вика явно идет на поправку. Всей больницей уже привыкли к ней. Но из изолятора пока не торопимся её переводить. Она говорит, что ей там хорошо, и что «он» там её не найдет.

30 мая. Приступов нет совсем уже несколько дней. Состояние стабилизируется. Еще примерно полмесяца такого лечения, и она выздоровеет.

10 июня. Приступы возобновились. Я не понимаю, что я делаю не так. Все ведь было в порядке. Олег не отчаивается и верит в свою девушку, верит в её выздоровление. Говорит, что она сильная и со всем справится. Как же он её любит. Мне их жаль, ведь ей, похоже, уже ничего не поможет.

21 июня. Записи стал делать реже, ведь просто нечего писать. Каждый день  одно и то же. Все повторяется: днем все нормально, она абсолютно адекватная, но ночью, ровно после полуночи, начинается приступ, и с этим мы ничего не можем поделать. Её состояние ухудшается с каждым днем.

28 июня. Сегодня говорил с Олегом. Пришлось сказать, что её состояние ухудшается, и что мы уже ничем не можем помочь. Он и  слушать меня не захотел. Стал кричать, что найдет других специалистов, более компетентных, которые смогут её вылечить. Ну разве он сам не понимает, что ей уже ничто не поможет?

20 июля. Почти 3 месяца прошло с того дня, как к нам поступила Маша-Вика. Пациентка в ужасном состоянии. Она не спит уже 5 дней. Мы пробовали давать ей снотворное, но тщетно. На неё уже без слез не взглянешь. Организм полностью истощен. Мы перевели её в обычную отдельную палату. Может там ей станет лучше.

23 июля. Лечение вновь действует. Пациентка приходит в себя. За три дня она почти пришла в норму. Сон восстановился, но организм по-прежнему истощен. Думаю, что скоро все наладится. Олег нарадоваться не может состоянием  любимой. В палату его не пускаем, боюсь, что снова что-то может пойти не так.

26 июля. Сегодня произошло что-то невероятное. Около 1 ночи Маши не стало. У неё, видимо, снова начался приступ, и её сердце не выдержало. С диагнозом «разрыв сердца» её увезли в морг. Что же пошло не так? Ведь все было так хорошо. Сообщил об этом Олегу. Когда он слушал меня, на нем лица не было, но он молчал. Спокойно выслушал, молча встал и ушел. О его дальнейшей судьбе мне неизвестно. Надеюсь, с ним все будет в порядке.

27 июля. Заканчиваю свои записи и сдаю их в архив вместе с историей болезни. Как жаль, что все так вышло. Надеюсь, что Маше там  будет хорошо, и что она уже не будет мучиться, как здесь. Я переживаю за Олега. Не натворил бы он каких-нибудь глупостей. Только бы с ним ничего не случилось. Ну вот, теперь все. Эта история отправится в долгий ящик где-то в подвале и будет пылиться там, как и многие другие похожие истории. На этом заканчиваю свой дневник - отчет.

27 июля.                                                 Подпись: Доктор Малышев.

Анастасія Бойко

Бажання залишатися собою

Бажання залишатися собою. Вічно пишатися своєю вродою та характером. Змінюватись лише завдяки новим правилам суспільства. У цьому є щось дивне. Чи не так? Спілкуючись з людьми, відстоювати свою точку зору, і не важливо, чи хибна вона, а чи вірна. У мені такого немає. Мої морфологічні процеси по-новому реагують на будь-яку, навіть критично маленьку, зміну явищ.

Привіт. Я-Хамелеон.

Моє життя складається з історій. Майже не пов’язаних між собою.  Лише плавним переходом подій вони зустрічаються одна з одною.  Наче вчора і сьогодні, наче сьогодні і завтра.

Моє життя складається з світів. Світів, що вдало поєднує такий своєрідний постмодернізм, з усіма його принципами, особливостями, дивацтвами.

Усе розпочинається з двадцятирічної Неї…

Огидна весна охоплює все місто. Бруд доріг, лайка водіїв у адресу сонних пішоходів. Усе це вдало відображало Її внутрішній світ. Вона просто собі йшла на екзамен. Екзамен з філософії. Її погляди на життя цілком збігалися з думками Ніцше. “Що таке, власне, людські істини? – ЦЕ  безпосередні людські помилки”.

Так дивно, ніякими іншими філософами Вона не захоплювалася. Важко сказати, що Вона їх взагалі знала. Просто у колі Її нових знайомих досить часто лунало це прізвище.

-         Обережно! Ти сліпа, чи що? – досить грубо крикнув їй водій автобуса.

-         Ти вартий більшого, аніж ганебні  окрики  у сторону будь-кого. З часом ти перетворюєш себе на піщинку з берега Тихого океану, руйнуєш власну свідомість, – досить спокійно відповіла Вона, залишивши усіх оточуючих у легкому шоці.

Водій був дуже далекий від роздумів, що були настільки наповнені філософією, тому покрутивши пальцем коло скроні та оминувши “навіжену”, поїхав за своїм маршрутом.

Уся аудиторія була в очікування на Неї. Коли, нарешті, зайде Та, що вступить у дискусію з педагогом? Коли Вона, використавши метафори і алегорії, на рахунок “раз” доведе свою думку, а на рахунок  “два” переконає у ній усіх навколо.

Ще однією Її особливістю був тон, що своїм ритмом більше нагадував колискову..

Усе це у Ній було після спонтанної зустрічі з вуличною співачкою.

Вона йшла у переході метро, коли почула далекий голос. Такий врівноважений, спокійний. Він розливався мармуровими коридорами, заповнював майже увесь простір. Слова з пісні були не знайомі. Мабуть, авторські. Мадонна вуличної сцени співала про свободу. Ту свободу, що не тримає в полоні твій розум, що звільняє від кайданів твою душу. Тоді ще бунтарка, Вона зупинилась.  Підійшла ближче. Стала вслухатись. Зрозуміла, що їй подобається. Вона сіла коло співачки і протягом двох чи може трьох годин жадібно вдихала дим її слів, що несли у собі правду. Вона забула про потяг, на який запізнювалася, про вечірку з друзями, про алкоголь, що  мав наповнити пробіли  у її мозку. Їй захотілося стати цією співачкою. Поринути у її світ. Пірнути туди з головою.

-         Гей! Мишо. Вставай, - дзвінко пролунало у Її вухах.

Це була та сама співачка. Її голос вже не розливався так мелодійно, не заспокоював невгамовні розумові потоки. Він лунав енергійно, голосно.

-         Мишо?  Не поняла. Чому миша? – трохи оговтавшись відповіла Вона.

-         Фу. Суржик. Та зараз не про це. Миша тому, що сіра.

-         Та де ж я сіра? – оглянувши свій різнобарвний одяг та велику кількість кольорових браслетів, сказала Вона, ще досі не розуміючи суті розмови.

-         Тому, що в середині ти сіра, – досить спокійно поснувала вулична артистка. 

-         Брєд. Звідки ти знаєш, яка я? – вже трохи озлоблено відповідала Вона.

-         Фу. Знов суржик. Я знаю. Я відчуваю твій внутрішній світ. Я осягнула тонку матерію твого буття.  Так грається з тобою час, – наче професор, пояснювала музикантка.

-         Ее-е-е. Ну типу добре. А хто ти? – знову перебуваючи у подиві, питала Вона.

-         Я просто собі поет, музикант, майбутній археолог людських душ.

-         Археолог…Що?

-         Хай для тебе зараз це залишиться загадкою, – посміхаючись, сказала артистка. - З часом зрозумієш.  Усюди головний час. Запам’ятай на майбутнє.

-         Ну, добре.

-         Розслабся трохи до нашої наступної зустрічі.

-         Наступної?

-         Так, ми ще зустрінемось.

-         Звідки ти знаєш?

-         Я знаю. Я осягнула тонку матерію твого буття. 

Вулична співачка натягнула ремінь від футляру на плече і пішла собі, залишивши Її на самоті з собою, зі своїми думками, що були повні незрозумілих запитань та відповідей.

Забувши про вечірку, Вона попрямувала додому, перебуваючи в очікуванні нової зустрічі з “археологом людської душі”.

Минав час, і Їй все більше кортіло відвідати лаштунки слів вуличної співачки. Кожного дня вона ходила повз місце, де вони вперше зустрілись. Та дарма. Вона зрозуміла, що співачка, як вітер. Вона розпорошує свою музику на поля міста, сіє свої слова у засухах багатоповерхівок. 

“Сіра в середині”. Її лякало те, що артистка мала рацію. Як це часто буває, за своєю нестандартно яскравою зовнішністю, Вона ховала пустку в середині. Тобто там, у районі душі, не було нічого. Можете уявити собі Сахару вночі. Отак виглядав її внутрішній світ.  Чому так сталося? Невідомо. Навіть Їй невідомо…

Минали хвилини, години, дні з тієї зустрічі. Жодних новин. Їй набридло постійно знаходитись в очікуванні.  Вона постійно намагалася знайти той голос, що досі енергійним звуком лунав у її підсвідомості. Їй набридло перебувати у стані невідомості.  Їй набридло шукати вихід з неіснуючої ситуації.

Кожен день їй здавався роком. І ніби існували у її житті й інші люди, проте ніщо та ніхто не цікавили Її так, як вулична артистка. Їй здавалося, що Вона почала  втрачати  розум. У натовпі Вона намагалася знайти риси знайомого обличчя, серед своїх думок намагалася віднайти цільний образ артистки.

І от, зовсім зневірившись у своїх сподіваннях на зустріч, Вона знов почала жити старим життям.  Вона не хотіла до нього повертатись, хоча вибору у Неї не було. Їй не хотілося перебувати у самотності.

Та в останні дні Її осінньої самотності зустріч все ж  відбулася. Співачка з’явилася раптово, наче примарою пройшла повз Неї. Побачивши свою довгоочікувану знайому, Вона не розіграла давно створений сценарій їх майбутньої зустрічі. Вона просто пішла поряд з нею. Разом вони пройшли досить довго, проте у тиші. Не вимовивши ні звуку, вони вийшли за терени шумного центру  міста.

Дійшовши до затишного куточку пустої галявини, вони зупинились. Це місце було особливим. Наче пейзаж з американського фільму. Де посеред розлогої території стоїть густе дерево, що надає відпочинок подорожуючому.

-         Я знаю, що ти боїшся самотності, – таким жаданим голосом сказала артистка.

-         Так. Я навіть не питатиму, звідки ти знаєш. Я просто слухатиму.

-         Коли живуть у самотності, не говорять занадто голосно, бо бояться пустого відлуння – критики німфи Ехо.  І усі голоси звучать по-іншому у самотності, – цитувала співачка Ніцше.

А Вона лише вдивлялася у далечінь, та попри те уважно вслухалася у кожне сказане слово.

-         Я надам тобі емоційного притулку.

-         Лише б це не перетворювалось у рутину.

Вона готова була довіритись, аби вибратись з апатійного стану, що вже занадто довго жив у її власному світі.

Кожного дня вони приходили у це місце. У місце, де Вона зустрічалася поглядом з небом.

У місце, де вітер цілував Її волосся.

Так минали хвилини, години, дні… Ці розмови наповнювали Її внутрішній світ насолодою. Божественною насолодою. Відчуттям розвитку. Із маленької піщинки на березі Тихого океану Вона, власне, перетворювалась у особистість.  Вона не надягала на себе одяг примари. Вона не підкорювалась суспільним канонам. Вона не намагалася приховати себе. А все це завдяки розмовам, що  живили  її розум.

Розумієте, є такі люди, що надихають. Саме такою була співачка. Вона, певно, одна із тих, що лише одним своїм єством змушує Всесвіт існувати.  Вона не стала такою. Вона такою народилася. Із повним комплектом філософських енциклопедій у картотеці свого мозку. Вона не намагалася показати всім, що вона мудра. Не вихвалялась своїми знаннями. Артистка просто з’являлася там, де потрібно. Вона вільно віддавалася польоту своїх думок, що наче несли її над хмарами до конкретної особи чи особистості.

Вони ніколи не називали одна одну на ім’я. Це була наче їх особливість. Ні. Це було їх ритуалом.

Чому так сталося? Коли люди поринають одне у одного, їх не цікавить обгортка. Ім’я – це обгортка. Звуки, що асоціюються у кожного з різними речам, складаються у слова. Слова – це імена.   Їм лише потрібен був внутрішній Всесвіт один одного. Вони прагнули відкривати планети думок та сузір’я почуттів.

АнастасіяОлексюк

                               Дружба і міцний союз

Про що  ми думаємо, коли мова йде про українську історію, її витоки та притоки, про її коріння та  гілля, вкрите зеленим листям. Нам у голову одразу приходять яскраві картинки із войовничими козаками, кароокими українками, білими глиняними хатками та безмежними полями, вкритими пшеницею та житом.
          Але  що ж насправді уявляє собою Україна сучасна? Яке її міжнародне положення в світі, чим вона живе і дихає? Якщо говорити у загальному, то наша маленька незалежна країна тільки розпочинає свій великий життєвий шлях, але кожного року ми все більше спостерігаємо, як вона стрімко, проте не дуже впевнено робить крок вперед. Ще зовсім недавно ми тільки отримали цю бажану Незалежність, але виникає питання: що ж нам із нею робити далі? Звичайно, є безліч аспектів, питань, які треба безумовно вирішити. Проте, гуртом вирішувати ці питання простіше.

У нашої держави є багато міжнародних друзів. Вона вийшла на новий рівень, новий щабель розвитку. Відтепер наша держава розширює державні обійми: співпрацює з країнами ЄС та СНГ.   Активно відбувається встановлення дружби та співробітництва з країнами Прибалтики, а точніше з Литвою.

Моє рідне місто є побратимом м. Шяуляй, що в Литві. Цього літа мені пощастило побувати у Фінляндії. Дорога до місця призначення була довгою і надзвичайно цікавою(їхали автомобілем) . Я вперше побувала не тільки за кордоном, але й в Прибалтиці. Особливо мене вразив Вільнюс, хоч і  були  ми в ньому транзитом, але місто це неймовірно величне і зачаровуюче, обов’язково хочу  поїхати  туди знову

Делегації з  Шяуляю – часті і бажані гості нашого Хмельницького. Вони завітали до нас на День народження Хмельницького, аби розділити радість свята. І це дуже вірно, адже справжні друзі пізнаються не тільки в горі, а особливо  в радості.
          Хмельницький надзвичайно багатий на мистецькі колективи. Творча дружба українських танцюристів з литовським, участь українських колективів у різноманітних конкурсах і фестивалях в Литві ―  лише частка культурної програми “Україна – Литва”. Після повернення з  таких творчих подорожей учасники фестивалів розповідають нам, журналістам, про свої враження від побаченого і почутого. Як правило, це щасливі й довгі розповіді,  наповнені ейфорією та задоволенням від насиченої емоціями поїздки.
           Україна завжди була багата на творчих та креативних особистостей. Як у музиці, так і у живопису, літературі. Саме в області  культури наша держава ніколи не пасла задніх на фоні інших Європейських країн. І я думаю, що  саме у цьому напрямку потрібно розвивати нашу міждержавну дружбу. Не тільки на політичному рівні відшукувати регіональні схожості, а на мистецькому безмежному просторі йти нога в ногу та створювати світові шедеври.
           Коли ми проводимо паралелі Україна – Литва, то у першу чергу хочеться, щоб наші взаємовідносини прямували до широких глибин музики і літератури.  І коли ми думаємо  про Європу, то випливають, як не дивно, роздуми про творчість молодих митців. Саме  заради їх майбутнього необхідно  розвивати  цей  зв’язок.

            Отже, Україна – Литва ― це не тільки дві дружні європейські держави, а особливе родюче підґрунтя для вдосконалення та зародження власних культурних та політичних відносин. Таким чином ми отримаємо абсолютно новий мікс,  реалізацію цікавих  ідей  і зрештою вдосконалені країни.

            Я сподіваюся, що з часом наші українсько – литовські відносини тільки потеплішають, а країни розвиватимуться і процвітатимуть у злагоді, союзі та гармонії…

                                                             Катерина Уманець

                         І мчить життєвий потяг…

Як багато чудового трапляється влітку! Саме у цю теплу, сонячну та щасливу пору року розпочалося моє знайомство з Європою. Ні, я не вирушила у тур європейськими країнами і не перечитала масу літератури про Євросоюз. Я просто придбала путівку. Путівку до табору і водночас путівку у подорож чарівними стежками, що привели мене до пізнання Європи.

Коли я вирушала до Міжнародного літнього табору в Болгарію, ще не знала, що потяг, яким я їду, має подвійне сполучення. Звичайний маршрут “Москва-Софія” став одночасно маршрутом “Хмельницький – Європа” особисто для мене. Як же це було неймовірно їхати у потязі і під рівний стукіт коліс роздумувати про майбутні пригоди, уявляти цікавинки, що чекають на мене у таборі. Це приємне хвилювання, передчуття чогось нового, такого довгоочікуваного і бажаного не дає заснути, а думки, змінюючи одна одну, все надходять і надходять… Провідник приносить чай. Бовтаючи металевою ложечкою у прозорому стакані, дивлюся вдалечінь. Мої думки вже не тут, у темному затишному купе, а далеко за вікном, блукають у безкрайньому соняшниковому полі (зараз проїжджаємо саме його – таке безмежно широке і до неможливості жовте).  Яким буде моє знайомство з Європою? – зачарована власними думками, засинаю.

Болгарія зустрічає мене вранішніми вогнями столичного вокзалу. Софія – столиця європейської держави. Така привітна, гарно прибрана і гостинна. Вже з перших кроків по болгарській землі я зрозуміла: ось вона, Європа, навколо мене. Як не дивно, це відчуття не залишило мене навіть після повернення на Україну, але про це пізніше..

Знаєте, насправді Європа знаходиться не на карті, глобусі чи в атласі, вона – у звичайних людях, у наших серцях, думках і діях. У цьому я переконалась, поспілкувавшись із однолітками з десяти європейських країн. Кожен із них -  завжди усміхнена Павлена з Болгарії, непосидючий Тоні з Франції, весела Харітіні з Греції, дружелюбний Велько  з Чорногорії, балакуча Бальма з Іспанії, скромна Магда з Литви – відкрили для мене частину Європи. І я, в свою чергу, відкрила для них Україну. Досить відповідально, чи не так?

Саме тут, у таборі, я дійсно відчула себе європейкою! Та єдність, справжня європейська єдність, особливо проявлялася у наших спільних вечорах, сумісних спортивних іграх, дружелюбних посмішках та щирих розмовах. Для мене Європа була усюди: в грайливих очах моєї сусідки по кімнаті болгарки Нії, у дотепних жартах француженки Терези, у запальних піснях албанця Деніона, у відвертих розмовах з моєю новою подругою Магдою з Вільнюса. Мандруючи горами, сидячи на зеленій м’якій траві, п’ючи ароматну каву на диванчику в холі, ми завжди знаходили  цікаві теми для розмови, слухали однакову музику, сміялися над спільними жартами. Усіх нас об’єднує розуміння того, що майбутнє наших держав залежить від нашої активної життєвої позиції і рішучих дій. І згодом дружба юних європейців переросте у дружбу країн, поєднає народи і культури. 

Нічний вокзал. Потяг стишує ходу перед довгоочікуваною станцією. Пасажирів вітають великі горді літери “ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ”. Ура, я вдома! Три тижні – це достатньо, аби повністю змінити світогляд людини? Цілком! Перебування у європейському суспільстві допомогло мені подивитися на життя по-іншому. Знаєте, що я побачила, коли вийшла з потягу вже вдома, у рідному Хмельницькому? Я побачила Європу. Пройшла через такий знайомий вокзал. Ось на тому ж місці пам’ятник Богданові Хмельницькому. Як і раніше покірно несе свою службу великий годинник на будівлі Головпоштампту. А де ж власне Європа? Вона у мені. А значить і у всьому, що мене оточує. У тому ж пам’ятникові, старенькій будівлі вокзалу і велетенському годиннику. Європа на моїй вулиці, у парку біля моєї школи, за моїм обіднім столом. Усюди, де я її хочу бачити.

Зараз я Президент школи, а в майбутньому мрію стати мером свого міста. Бачу Хмельницький найгостиннішим і найзатишнішим містом, куди хочеться повертатися знову і знову. Хочу, аби він став Містом квітів, Містом дитинства, Містом дружби. Мрію, аби у Хмельницького було багато міст-побратимів у Європі, щоб ділитися досвідом, знайомитися з культурою одне одного, реалізовувати програми обміну і покращувати світ разом.

Знаю, що в Литовській Республіці у Хмельницького є місто-побратим Шяуляй. Та, на жаль, співпраця налагоджена не так активно, як би хотілося. Я гадаю, можна запровадити більше спільних культурних програм, зокрема, дружбу між школами. Учням моєї школи, наприклад, було б дуже цікаво потоваришувати з однолітками з Литви, підтримувати спілкування, обмінюватися досвідом роботи учнівського самоврядування та волонтерства, а в перспективі – їздити одне до одного у гості, як ми домовилися з Магдою.

Як багато чудового трапляється влітку! З того літа розпочалося моє відкриття Європи. Я впевнена, що ця європейська сторінка мого життя принесе нові досягнення, відкриє раніше недосяжні горизонти.

 От би знову опинитися у затишному купе потягу, бовтати металевою ложечкою у прозорому стакані з чаєм і дивитися вдалечінь, назустріч Європі. Назустріч Литовській Республіці – новій, ще непрочитаній, але такій манливій, сторінці мого життя. 

Хочу, аби мій життєвий потяг мчав мене через різні країни і міста, де я вчилася б чогось нового, знайомилася з новими для мене культурами і цікавими людьми, але завжди повертав назад на Україну. До рідного Хмельницького вокзалу, пам’ятника величному гетьманові і безупинного годинника на будівлі Головпоштампту. Так хочеться повертатися сюди знову і знову, але вже з європейським досвідом за спиною і самою Європою у серці.  

Валерія Бартун

 Вічне питання української молоді 

 Вже два роки поспіль деякі українські школи скаржаться на недобір учнів. Це пов’язано з демографічною ситуацією у нашій країні, а також міграцією українських підлітків до інших країн Європи. Українські мігранти дедалі частіше забирають своїх дітей з території України, мотивуючи це низькими перспективами у реалізації  професії, недостатнім прожитковим мінімумом, соціальною незахищеністю, масштабними економічними проблемами, а також і екологічними чинниками. А й справді, умови, які створює наша держава для нас, кого вона називає майбутнім, не є придатними для повноцінного життя, про що “кричить” наша заробітна плата, через яку пересічний українець, не маючи додаткових доходів, змушений в усьому обмежувати себе. Таким чином, більшість молодих людей, які не змогли реалізувати себе на Батьківщині, мігрували до таких країн як Італія, Чехія, Польща, Греція, Іспанія, Португалія.     Це саме стосується і вищих навчальних закладів, після закінчення яких виникають проблеми із працевлаштуванням. Випускники навіть найпрестижних навчальних вузів стикаються із проблемою: «Без досвіду не беремо». А де ж взяти цей досвід? З цього виникає і ще одна проблема: працевлаштування не за фахом. В нашій державі є безліч людей, які були змушені “наплювати” на свій диплом і працевлаштовуватись туди, де є можливість, а не туди, куди хотілося б. На сьогоднішній день диплом вже не забезпечує фінансової незалежності, престижної і високооплачуваної роботи, кар’єрного росту, а говорить про товщину гаманця ваших батьків. Складається враження, що державі байдуже на відплив кваліфікованих кадрів за кордон.  А країни, до яких мігрують українці,  користуються цим, адже наша держава перетворилася на донора високоінтелектуальної та водночас  дешевої робочої сили.

Деградація сучасної молоді

Молодь – підростаюче покоління, яке, здається, повинно бути надією та опорою для більш старших та людей похилого віку. Але ж чи так це насправді?   Світовий та технічний прогрес  дуже щільно пов’язаний із вихованням дітей батьками. Бабусі, дідусі, матері та тата вирішили, що якщо їхній улюблений промінчик сонця навчився користуватися всілякими новітніми гаджетами, то йому можна надати повну самостійність та свободу. На жаль, батьки у цьому дуже помиляються.  Деградація суспільства є однією з головних проблем. Цікаво дізнатися, чому батьки перестали цікавитися у дітей, як справи у школі, чим вони займалися у вільний час, які у них інтереси? Як кажуть: “Аби не потрапив до міліції, лікарні, моргу…” А те, що їхнім нащадкам щастить і вони не потрапляють на очі службовцям правоохоронних органів із цигаркою, пляшкою алкогольного напою, ― то батьки про це не замислюються.   Не буду сперечатися, що досить велика кількість підлітків замислюється про майбутнє, має мудрість, розвинену не за роками. Але юнаки та дівчата не знайомі з життям. Ще зовсім не мають уявлення про жорстоку реальність сучасного світу. Вони не в змозі ще визначитися з головними пріоритетами, цінностями, переконаннями. Кожен люблячий батько чи мати впевнені у своїй дитині й не можуть навіть і близько допустити думки про недолугість свого чада.   Проте звідки батькам дізнатися про життя, яким живуть їхні діти? Якщо вони вимушені працювати майже цілодобово, аби забезпечити усім необхідним  свою родину. До речі, немало дітей до театральних студій можна зараховувати без іспитів: удавати тверезого перед батьками – це ціле мистецтво. А позбавлятися  тютюнового  запаху деяким дорослим ще треба повчитися  у своїх дітей.  Тож можна ще довго розмірковувати на дану тему, а наведені приклади є тільки маленьким відсотком від того, що коїться навкруги. Однак молодь деградує,  і з цим не посперечаєшся, як би прикро не було це усвідомлювати. І батькам потрібно більше часу приділяти своїм улюбленим дітям, щоб хоч трохи уникнути можливих проблем. 

Солодких всім  миттєвостей спілкування !

  Чи є у вас справжній друг?

Надійна людина, якій ви відкриєте найпотаємніші думки, яка без слів зрозуміє, що вам  погано, буде поруч і підбадьорить в момент найбільшого розчарування. Справжній друг, який ніколи не зрадить, не заздритиме, не намагатиметься поставити вас в дурне положення, завжди скаже  відверту правду, не буде байдужим, зрозуміє, підтримає, вислухає,  допоможе. Він знає всі подробиці вашого життя, розуміючи вас краще, ніж ви самі.  Він  завжди поруч,  не планує провести свята без вас, ви перший,  про кого він подумає.Справжні друзі вирішують проблеми відразу, пробачають один одному образи і більше не згадують про них ніколи.  Маючи безліч знайомих, з якими весело проводити час, можна не мати справжнього друга. За святковим столом може сидіти багато гостей, але серед них може не бути щирих друзів, що й найчастіше трапляється. Говорять, дружба не вічна, але це залежить від людини: якщо вам справжній друг цінніший за десять псевдодрузів, з якими в даний період життя ви проводите час, то ваша дружба ніколи не мине. Деякі вважають, що дружба триває, допоки існують спільні інтереси, котрі згодом  минають, з’являються нові захоплення, знайомства, нові життєві радощі, перепони і негаразди. Із зміною інтересів людина може змінювати друзів, забуваючи про справжніх. Хтось скаже, що дружби не існує, ―значить йому не пощастило, він не мав справжніх друзів. Чи бувало таке, що ви посеред ночі бігли виручати друга? Чи, незважаючи на погане самопочуття, допомагали йому, нічого не просячи  взамін? Задумайтесь, чи є ви для когось справжнім другом? Чи, може, з часом ваша дружба змінилась? Ви можете цього не помічати або закривати на це очі, а в цей час віддалятись, змінювати коло знайомих, місця відпочинку, заглиблюючись у власні проблеми. Дуже важко знайти справжнього друга, але знайшовши, не втратьте! Адже з ним ви пережили найщасливіші дні свого дитинства, йому розповідали про перші закохані погляди і поцілунки, спирались на його плече, коли з вами траплялася біда. Все змінюється, тече невпинно час, але не минає справжня дружба, вона з роками стає ще міцнішою. Розповідаючи щось про свого друга, ви з гордістю і впевненістю скажете:  “Він - мій справжній кращий друг!”

 Причини радіти   життю

                                                                                                                             

1. Існування. Можна  вже починати радіти життю з усвідомленням власного існування. Ти прокидаєшся вранці, пізнаєш світ, мислиш, мрієш, усміхаєшся, долаєш незгоди та зустрічаєш радості. Адже це прекрасно бути частинкою світу, мати можливість змінювати, творити, дарувати та отримувати! Дихати на повні груди, відчувати подих вітру, ходити босоніж по траві, поринати в солодкий сон, сидіти без думок, дивлячись на вогонь, загадувати бажання на падаючу зірку, занурюватись в прохолодну воду. Відчувати і жити!

2. Батьківська любов. Згадай про своїх рідних і близьких людей. Чудово, коли ти їх маєш! Коли в мить відчаю ти побачиш руку допомоги, відчуєш підтримку і розуміння, почуєш гарну пораду і заспокійливі слова. Коли за святковим столом збирається вся сім’я, в домі виникає атмосфера батьківської любові та родинного тепла, коли зникають тривоги в обіймах батька та на душі стає легко від поцілунку матері, коли без вагань допомагаєш  найближчим, беручись за будь-яку роботу. Не всім пощастило мати родину, цінуйте рідних!

3. Кохання… Це найголовніша складова нашого життя! Для деяких кохання перетворюється в сенс життя, в настирливу ідею знайти свою половинку, адже це важка життєва задача: кохати і відчувати себе коханим. Мати вдачу знайти єдине кохання нічим не легше, ніж зробити кар’єру чи розбагатіти. З коханням ми крокуємо по життю, продовжуємо свій рід, через нього ми страждаємо, радіємо і, найголовніше, відчуваємо себе потрібними і живими. З кохання створюється родина, до якої хочеться повертатися після робочого дня, з якою хочеться відпочивати і проводити уїк-енд. Кохання – це наша душа.

4. Подорожі!  Знайомство зі світом, пізнання культур, релігій, історії. Кожен по-своєму ставиться до подорожей, де фактором впливу може бути статок, здоров’я чи завантажений справами спосіб життя, але ж все-таки знаходиться час на відпочинок і найкраще його провести подорожуючи. Не важливо, будете ви ніжитися на прогрітому сонцем піску, слухаючи шум моря, чи насолоджуватися морозним повітрям у засніжених горах чи слухати історії про  визначні битви незвіданих країн, знаходитесь ви  на Батьківщині чи за сім морів― важливо, щоб відпочивали душею та тілом, насолоджувалися кожною миттю, пізнали нові емоції, відчуття, завели знайомства з новими людьми. Розширюючи свій простір, ви збагачуєтесь, зростаєте культурно, замислюєтесь над багатьма речами, яких раніше не помічали, прагнете кращого. Для когось подорожі – це невід’ємна частина їхнього існування, натхнення для праці та зародження ідей. Подібно пташці в клітці, яка в заточенні  проводить свої дні, спостерігаючи у вікно, людина сидить безпечно на одному місці, не знаючи що там на неї чекає весь світ. Впустіть ще одну радість в своє життя, подорожуйте! І куди б ви не подалися, насолоджуйтеся життям!

5.Діти. Говорять, що діти – квіти життя. Скільки радості вони вселяють в наші серця! Прогулюючись по парку, я мимоволі спостерігаю за безтурботною грою дітей, вони посміхаючись біжать до гойдалки, стрибають, падають, підіймаються і знов вперед на пошуки пригод. Щаслива атмосфера навколо них окутує і мене, мій настрій поліпшується і приходить думка, що життя прекрасне. Це справжнє щастя мати малечу! Виростити, виховати, віддати частинку себе, радіти першим  крокам малюка, першій п’ятірці, давати поради і вислуховувати. Також говорять, що маленькі діти –малі проблеми, великі діти – великі проблеми.  В якійсь мірі  це правда, але дивись на це позитивно, не можна застерегтись від проблем та невдач,  і своє чадо не закриєш спиною від реалій нашого світу. Дитина сама повинна подолати і хвороби, і прикрості, і розчарування, і печалі, а поруч з нею завжди будуть люблячі батьки. Коли ти опинишся в обіймах своєї кровинки і почуєш: “Дякую за все!”, то відчуєш себе неймовірно  щасливим!

6. Природа. Вона  надзвичайно  сильно впливає на наше життя. Прокидаючись вранці під променями сонця, ми радіємо ясному дню; спостерігаючи за дощем,  господині радіють майбутньому щедрому врожаю; діти радіють першому снігу, а особливо першому літньому дню. Якщо вам сумно та самотньо, поспішайте на свіже повітря, прогуляйтесь околицями міста, а ще кращою буде прогулянка в лісі чи в гаю. Послухайте  спокійне щебетання пташок ― на душі вмить покращає, а взимку від морозного свіжого повітря з’явиться рум’янець. Прогулянки не тільки підіймуть настрій, а й залишать гарний слід на вашому здоров’ї: краще можна обміркувати проблеми і прийняти вірні рішення, ніж вдома, ліниво прикипівши до телевізора чи комп’ютера. Хто з нетерпінням не чекав травневих свят? Коли можна залишити турботи буденного життя вдома і разом з друзями влаштувати пікнік серед весняного лісу! З щасливою посмішкою влягтися на ковдру і насолоджуватись видом танцюючих сосен. Хто із захватом не спостерігав захід рожевого сонця над морем, веселку в небі, танення сніжинок на теплій руці? Ми також творіння природи, а тому логічно буде проводити більше часу  в гармонії з нею.

7. Домашні улюбленці. Маєте ви домашню тваринку? Якщо ні, то обов’язково заведіть. Будьте впевнені: радості від її існування ви отримаєте максимум, а ще у вас з’явиться новий вірний друг. У кожного з друзів родина, справи, а ваш улюбленець завжди буде тільки з вами і ніколи не відмовиться побавитись. Увечері він покірно чекатиме свого господаря, його радість від вашої появи  передасться  і вам. Відповідальність за інше життя відкриє очі на безліч речей, і нехай ваш улюбленець іноді бруднить дім, гризе меблі, обдирає шпалери, заважає спати  ― це дрібниці, які стають веселими епізодами вашого сумісного життя.

8.Робота. Багато хто з нас присвячує роботі величезну частину свого життя, тому важливо, щоб ми були забезпечені не тільки фінансово, а й задоволені морально. Приємно займатися улюбленою справою і отримувати разом з оплатою задоволення. Якщо ваша робота вам не тільки не подобається, а й пригнічує, це сигнал змінити її, не буває безвихідних ситуацій і невирішених проблем. Життя коротке, і проживати свої будні в пригніченій, напруженій атмосфері  не раціонально. Отож знайдіть для себе заняття до душі і вперед його опановувати. Якщо ж ви вільні від службових обов’язків, займіть себе цікавою справою, підберіть хобі, адже  від великої кількості вільного часу ви втомитесь, а захопившись власними ідеями та реалізуючи їх, ви будете почуватись щасливою повноцінною людиною.

9.Їжа. Безсумнівно, їжа є однією з радостей життя. Морозиво підніме настрій дітям, а шоколад - жінкам, доведено вченими, що люди, які полюбляють шоколад,  частіше  бувають у гарному гуморі. Приємно провести вечір, замовивши в ресторані вишукану вечерю, чи приготувати  щось смачненьке разом з коханою людиною. Жоден чоловік  не встоїть перед духмяною трапезою, приготованою дружиною. Всі провини залагодяться,  а гнів зміниться на милість, як тільки чоловічий голод буде переможений. Запах ранкової кави владнає всі негаразди, і жінка пробачить чоловіку всі забуті дати  й невиконані обіцянки. Тому використовуйте смачну і корисну їжу як зброю проти стресу та морального пригнічення: порадуйте себе горнятком ароматного капучіно і шматочком торту, але, звісно, знайте міру, щоб їжа не перетворилася в нав’язливу думку.

 10. Маленькі радості. З малих радостей складається щастя. Провели чудово день, придбали річ, про яку давно мріяли, позбавилися проблем, що давно турбували, влаштували свято, закохались. На світі скільки речей, які роблять нас щасливими, кожного дня з нами щось відбувається: ми сміємось, жартуємо, мріємо. З нами відбуваються маленькі дива, нам влаштовують приємні сюрпризи, нас люблять і комусь ми  потрібні понад усе. Для когось ти - цілий світ, ти можеш, не здогадуючись, змінити чиєсь життя на краще, а чиєсь врятувати. Ти не знаєш, що на тебе чекає завтра, але життя ще не раз приємно тебе здивує.                                                                                                              Будьте щасливі сьогодні! Частіше будьте непередбачуваними, дозволяйте собі маленькі приємності, вбачайте  частинки радості кожного дня. Будьте радісними в даний момент, усміхайтесь людям ―  вони посміхнуться вам навзаєм. Не звертайте уваги на незначні проблеми: все  проходить ― зникнуть і вони. Кожного дня замислюйтесь над тим, що маєте, радійте здоров’ю, благополуччю, думайте про глобальні речі, не засмучуйтесь через дрібниці. Забувайте весь негатив, вивільняйте його, займаючись спортом чи співаючи від душі, залишайте в собі лише позитивні емоції. Думайте оптимістично, сподівайтесь на краще, свідомо заповнюйте своє життя приємними моментами, частіше релаксуйте. Смійтеся над тим, чого не дано змінити, не плачте над тим, що втрачено, і радійте безцінному дару життя!

 

Катерина Уманець

Пригоди Йожика і Беллочки або місія «Врятуйте Кракозябрика»

«Юхууу!!!» - з цих звуків розпочався день Беллочки. Саме з таким вигуком її братик Йожик звалився зі стелі прямісінько на подушку Беллочки. Він часто любив так стрибати, але ж не з самого ранку! Ну все, від чарівного сну його сестри залишилися самі кісточки та крила (варто зазначити, що їй щойно наснилася соковита смажена курочка), заснути вже не вдасться. Залишається прийняти холодний душ – і вперед,  назустріч новим пригодам. Ще б пак, з таким непосидючим братиком хоч не хоч зустрічаєшся з найрізноманітнішими, часто навіть магічними, пригодами – вони просто не можуть пройти повз цих супермегагіперактивних малят.

Ой, зовсім забула представити своїх героїв. Знайомтеся: Йожик і Беллочка. Вони… чесно кажучи, сама не знаю, хто вони такі. На цьому етапі нашого знайомства я знаю лише їх імена. Думаю, далі ми пізнаємо їх краще. А поки що можете самі придумати, хто ж такі ці загадкові Йожик і Беллочка. Люди, тварини чи видумані істоти, скільки їм років, де вони живуть та як виглядають. Придумали? Тоді читаймо далі.

-          Не ворушися! Ти в страшній небезпеці! – кричав Йожик, стрибаючи на дивані в піжамі, і розмахував вилкою з наколотим на неї вареником.

-          Ти що, здурів? Що означає не ворушись? Я снідаю, і ми, між іншим, запізнюємося до зоопарку: там скоро шоу – виставка «Кракозябр» розпочнеться. Кажуть, що їх навіть можна буде годувати з руки печивом і капустою.

-          Нічого, почекають твої Крокозюбри, чи як їх там. Не ворушися, я сказав! В тебе під лівим ліктем магічний портал, він проковтне тебе і викине у безодню, якщо ти спробуєш поворушитися!

-          Ой―ой―ой!  Як страшно! І що тепер робити? Ох, дав же Бог такого дурного брата. Одні клопоти від нього. То крокодилів з басейну визволяє, то зв’язок із марсіанами по Скайпу налагоджує, жах якийсь.

-          Не віриш мені, так? Дражнишся? А я от на тебе аніскілечки не ображаюся. Ми, супергерої, великодушні. Я врятую тебе в ім’я добра і всесвітнього миру! Де мій чарівний меч – порталознищувач?

-          П―ф―ф.. Звідки я знаю, де твоя зубна щітка, обмотана фантиками від цукерок. Пошукай в своєму «магічному» ящику, де ти складаєш свої «магічні» шкарпетки, молочні зуби в коробочці і «щасливі» квитки з тролейбуса.

-          О ні, я ж втопив свій меч в калюжі, коли рятував Землю від Болотяних монстрів. Що тепер робити?

-          Перш за все, залиш мене в спокої. Дурень! І збирайся до зоопарку.

Пригнічений черговою невдалою спробою врятувати світ,  Йожик пішов до своєї кімнати перевдягатися. Дістав з шафи зелений комбінезончик і коробочку з молочними зубами. Перерахував – усі на місці. «Чого вона мені постійно за них дорікає? От принесе мені Зубна Фея новий порталознищувач, а краще – два, про всяк випадок, - тоді Беллочка пошкодує про свої дорікання»,  - думав, розглядаючи свої молочні зуби в коробочці, Йожик.

Зоопарк сьогодні був особливо гарним – до шоу «Кракозябр» його прикрасили квадратними кульками і круглими кольоровими коробочками. В черзі біля каси Йожик і Беллочка зустріли свого двоюрідного брата Картошмяка і однокласницю Чукі-Чукі. А біля клітки з хижими Шмяками смачно жувала цукрову вату сусідка Лулупа, заїдаючи цукровим бинтом і корою карамельного дуба.

І ось настав довгоочікуваний момент – відкриття шоу. На сцену виводять Кракозябрів усіх кольорів та розмірів. Маленькі Кракозябрики і величезні Кракозябрищі вражають своїми привітними посмішками і довжелезними дугоподібними хвостами. Учасники шоу марширують під музику, виконують прийоми стройової підготовки, показують різноманітні трюки, танцюють  хіп-хоп-кряк (це такий стиль танців особливий), розказують анекдоти і малюють карикатури одне на одного. Ось такі дресировані Кракозябри живуть у місцевому зоопарку!

Потім усі бажаючі фотографувалися з ними, годували і брали автографи. Останнім сфотографуватися із головним Кракозяброю підійшов дивний тип. Одягнутий у смугасту майку, хутряну шапку і старі чоботи (в середині липня) чомусь не викликав підозри ні у кого, окрім Йожика. Наш герой довго і прискіпливо спостерігав за поведінкою дивака – щось у його діях Йожикові геть не подобалося. І справді – відразу після фотосесії незнайомець схопив Кракозябра і кинувся навтьоки. Усі запанікували, зчинився лемент. Над зоопарком нависла тривога: що станеться з бідненьким Кракозябриком? А якщо його вб’ють і засмажать з нього котлети? О ні, про таке навіть страшно думати.

Не довго роздумуючи, Йожик схопив свого чарівного рюкзачка і кинувся навздогін злочинцеві. П’ятки викрадача майоріли перед самим носом хороброго Йожика, і, здавалося, ось – ось поганець буде спійманий. Але що це? Наш герой чіпляється рукавом за гілку дерева і падає додолу. Невже ніхто не врятує Кракозябра? Злочинець завертає на вузеньку доріжку, і з кущів просто йому на шию з криками: «Юхууу!!!» вистрибує Беллочка. Від несподіванки той падає, а Кракозябрик виповзає з мішка і починає стрибати верхи на своєму викрадачеві. Підбігає Йожик і допомагає сестричці заспокоїти розгніваного Кракозябрика. Викрадача-невдаху вирішили відпустити – він і так отримав своє заслужене покарання. Виконувати роль батута для 50-кілограмового Кракозябри – це вам не жарти.

Врешті-решт  невдало викрадений  повернувся до зоопарку і часто розповідає чудову історію  свого спасіння  маленьким Кракозябрикам. А Йожик і Беллочка повернулися додому щасливі і задоволені. Дирекція зоопарку щиро подякувала героям-рятівникам і запропонувала їм взяти додому маленького Кракозябрика. Але Йожик і Беллочка відмовилися від такого подарунку, мовляв, нехай дітки живуть в зоопарку зі своїми родичами. «Ми, супергерої, - великодушні!» - наостанок  вигукнув  Йожик.

Примітка автора:  як я дізналася із особистого блогу Йожика і Беллочки, наступного року Зубна Фея таки подарувала Йожику чарівну паличку – порталознищувач, але натомість він попросив у Феї новий рюкзачок та два букварі – нашим героям час іти до школи. Чекаємо на звістки про нові пригоди наших загадкових друзів. До зустрічі. Бувайте!

  Нема епохи для поетів, але є поети для епох…

Мабуть, справді великою є людина, за життя якої її День народження святкують різні люди у всіх куточках країни. Саме такою видатною людиною в українській літературі та взагалі у сьогоднішньому суспільстві є поетеса Ліна Костенко. 19 березня святкують День народження Ліни Василівни не лише її родина, а й велика кількість шанувальників поетеси по всій Україні. До великої родини поціновувачів творчості Ліни Костенко приєдналися і ми, юні журналісти.

На занятті гуртка ми провели літературну вітальню, присвячену  творчості поетеси. Говорили про нелегкий життєвий шлях пані Ліни, її незламний характер, чесність до читача та, звісно, відзначили надзвичайну душевну теплоту віршів іменинниці і широку палітру художніх прикрас її творів.

А потім читали вірші… ліричні та душевні, сумні і веселі, ніжні та гострі, іронічні й зворушливі, але у будь-якому разі нереально красиві, правдиві та вражаючі. У кожній поезії читач знаходить щось своє, близьке до власного життя, впізнає свої почуття і знайомих людей. Ліна Костенко пише про те, що стосується нас, українців, що так чи інакше торкається кожного. Тому вірші поетеси полюбляють читачі різного віку, різних соціальних прошарків, з різними поглядами. Але майстерне влучне слово, обрамлене щирими почуттями, виконане з вишуканим художнім смаком, завоювало любов навіть найвибагливіших читачів.

Тож вітаємо Ліну Костенко з 83-річчям! Бажаємо їй міцного здоров’я і весняного натхнення. Прийміть букет наших подяк, Ліно Василівно!

Катерина Уманець

Щастя ― це коли…

Щастя…Що ж воно насправді таке? Ми чуємо про нього з книжок, над цим вічним питанням розмірковують філософи. Та чи хтось колись бачив те щастя? Хто знає, де воно живе, як виглядає та як його знайти? Чи хтось коли-небудь добував щастя у лабораторії, чи може викопував з–під землі або готував за особливим рецептом?

Я вірю, що рецепт щастя десь-таки існує, і кожен з нас знає сам, де його шукати. Не у книжках, довідниках чи Інтернеті, а лише у своєму серці.

Усі люди різні, і до кожного щастя приходить у різному вигляді. Вчений може знайти його у пробірці, зробивши велике  наукове  відкриття, археолог може викопати щастя у вигляді рідкісної старовинної грецької амфори, що принесе йому визнання, а кухарю воно посміхнеться зі сторінок книги рецептів, до якої буде вписаний рецепт його кулінарного шедевру.

Та хіба щастя ― це лише те, що приносить славу та визнання? Не тільки. Чиєсь щастя принесло до хати брудні сліди немитих лап, а чиєсь щастя, невміло тримаючи фломастер маленькими ручками, розмальовує шпалери у дитячій кімнаті. І оце довгоочікуване щастя треба вміти пробачити. Так, саме пробачити. І відбитки чотирьох лап на килимі, і квіточки та слоники на дорогих імпортних шпалерах, адже щастя не обирають, воно само знаходить собі господарів. А ще воно дуже вразливе, одне образливе слово ― і воно   відвернеться від вас. Більше того, воно досить кмітливе і може легко знайти вихід із вашого дому. Ви спатимете і навіть не почуєте, як за ним зачиняться двері, і холодного зимового вечора воно блукатиме у пошуках нової домівки.

Кажуть, що щастя приходить лише раз у житті і, пішовши геть, назад не повертається. Та це не так: якщо людина дійсно прагне  щастя ― воно повернеться до неї і більше не покине.

Як же добути це дивне, оповите загадками щастя? І як визначити,  що воно саме твоє щастя, аби ненароком не взяти чуже? Адже в одних щастя зберігається на рахунках в банку, у других – на поличках холодильника, щастя третіх сопе у ліжечку, підклавши ручку під щічку. Воно різне для всіх, але є три способи здобути його.

Найлегший та найбільш ненадійний спосіб ― це, звісно, чекати, поки воно саме прийде. Щастя вже у дорозі, але, якщо ви вийдете йому назустріч, то зустрінетеся значно швидше. Так варто хоча б відкрити двері до своєї душі цьому дивному звірові. А якщо ви все ж таки забули залишити відчиненою хоча б маленьку кватирку, прислухайтеся уважно, можливо, воно вже давно стоїть біля вас і заглядає у маленьку шпаринку вашої душі або стукає у двері вашого серця. Озирніться навколо, пошукайте його гарненько.

У цьому й полягає другий спосіб добування щастя – шукати. Тільки де? Цього вже сказати не можу, кожен сам відчуває, де воно. Скажу лише одне: щастя дуже хитра штука. Воно може бути зовсім поруч, просто заховатися. Зазирніть у сумочку, у найнижчу шухлядку  скрині, пошукайте по кишенях. Якщо не знайдете, скористайтеся моїм улюбленим способом. Просто спробуйте впізнати щастя у тому, що вас оточує. Можливо, воно просто грається з вами у схованки. Зазирніть в очі близьким людям, гляньте у віконечко. Світить сонце, зацвітає вишня у саду. Може це і є воно, ваше щастя!

А якщо і це не допомогло, є ще третій і надійний спосіб – поділитися щастям з іншими. За всіма законами природи не можна віддати те, чого не маєш, але щастя – річ не матеріальна, отже фізичні закони на нього не діють. Неймовірна властивість, навіть парадокс щастя полягає у тому, що чим більше його віддаєш, тим у більшому розмірі воно до тебе повертається. Не вірите? А ви спробуйте. Не бійтеся виглядати смішно. Скажіть добре слово похмурій бабусі, вахтерці чи суворій продавщиці. Лише побачивши радісну посмішку на щойно похмурому обличчі, ви зрозумієте ті неймовірні відчуття, що огортають серце.

Що сказати наостанок? Пам’ятайте, ніколи не впадайте у відчай, йдіть назустріч своєму щастю, рано чи пізно ви обов’язково зустрінетесь. А коли ця зустріч відбудеться, будь ласка, бережіть його, не забувайте про його ніжність та вразливість. Бережіть, адже не для того ви його шукали, щоб знову загубити, чи не так?

ШКІЛЬНА СВІТЛИНА

або фронтова троянда

Жаркий та неспокійний 1986 рік. Далекий Афганістан. На полі бою загинув ще один радянський солдат. Пішов з життя наш зовсім молодий співвітчизник.  У його кишені знайшли військовий квиток, на ім’я капітана Григорія Бойка, і частину старої світлини. На вигорілій під жарким пустельним сонцем фотокартці – усміхнені мати з сином-першокласником. Життєрадісний хлопчина з великим букетом в одній руці та портфелем у другій  – це сам Григорій.

Його родина з України, з маленького села на Черкащині. До Таджикістану переїхали, коли хлопчикові було чотири роки. Хату в українському селі він пам’ятав погано, лише портрет Шевченка та ікону Божої Матері, що висіла на стіні маленького глиняного будиночка. Цей образ супроводжував його все життя. Слухаючи розповіді матері про країну вишневих садів та безкраїх золотих ланів, хлопчина мріяв повернутися туди. Та видно, не судилося йому ще раз побачити батьківщину Кобзаря.

Сім’я майбутнього героя жила у невеликому прикордонному містечку на березі ріки Амудар’я. Хлопчик пішов до школи, у якій навчалося багато дітей українських військовослужбовців. Вчителька посадила Григорія за парту разом зі скромною та тихою Тетяною. Діти подружилися і ділили одну парту протягом п’яти років – потім дівчинка поїхала з міста. На пам’ять про подругу дитинства залишилася одна-єдина фотографія. На шкільній світлині – мати з хлопчиком і бабуся з білявою онукою. Пам’ятна фотокартка була зроблена першого вересня 1968 року – тоді семирічні Гриць та Тетянка вперше переступили поріг школи. Хлопчика дуже засмутила звістка про від’їзд однокласниці. Він дістав із шухляди стола шматочок паперу, олівець і намалював для подруги троянду – її улюблену квітку. Потім біг до будинку дівчинки, тримаючи в руках свій скромний подарунок, але запізнився. Двері були зачинені, а з димаря не йшов дим. Вони вже поїхали і скоріш за все, назавжди. Хлопець носив у серці надію ще раз побачити Тетяну, але він навіть уявити не міг, за яких обставин його мрія здійсниться. Та це буде пізніше.

А поки що Григорій разом з друзями щодня після школи бігали до річки купатися і пускати паперові кораблики. Їхнє містечко було розташоване на річці Амудар’я, що віддаляла їх від тоді ще мирного та спокійного Афганістану. Якось друзі посперечалися, хто з них зможе переплисти її туди й назад. Звісно, це було неможливо. Та хто ж знав, що Гриць таки потрапить на протилежний берег Амудар’ї, а ось назад, на жаль, не повернеться.

У березні 1983 року Григорій отримав військовий квиток. Поклавши до кишені світлину та ту саму, так і не подаровану троянду, вирушив у дорогу з мрією повернутися додому звідти, звідки повертаються одиниці – з самого пекла Афганістану.

Двадцятидворічний хлопець пройшов усі випробовування війною. За цей час бачив усіляке: відчув радість перемоги та горе втрат, знайшов справжніх друзів та зазнав розчарування у деяких людях. Побачив неземну жорстокість та безмежну самопожертву в ім’я товариша. Пройшов шлях від новачка Гришки до командира роти Григорія Івановича. Був і сапером, і розвідником, спробував себе військовим журналістом та топографом. Доля усіма силами намагалася заплутати стежки нашому молодому співвітчизнику. Кажуть, вона так грається, ставить сильних на коліна – аби вони вчилися підійматися, а слабких вона не чіпає – ті й так завжди на колінах. Та Гриць був один із сильних, тому не зважав на вибрики своєї пустотливої долі, підіймався і впевнено крокував далі. Під свист снарядів над головою хлопцям якось не до ігор. А доля цього не розуміла, тому продовжувала з якимось особливим запалом вигадувати парубкові нові й нові труднощі.  Його шлях пролягав крізь жаркі пустелі та глибокі річки. Зустрічав і перешкоди, і небезпеки. Та усі складнощі долав легко, адже у будь-якій ситуації залишався врівноваженим та непохитним, завжди приймав добре зважені рішення. Помилився він лише одного разу, і ця помилка коштувала йому життя.

Тоді ще старший лейтенант Бойко брав участь у бою під Кандагаром у 1984 році. У незнайомій місцевості його підрозділ потрапив у добре продуману пастку. Командира роти Олександра Миколайовича спіткала безглузда смерть. Завжди розважливий та обачливий майор зірвався зі скелі прямісінько до глибокої ущелини. Велика кількість солдатів залишилася без мудрого керівника та наставника. Становище полонених афганськими горами радянських юнаків погіршувалося. Було обрано командиром старшого лейтенанта Григорія Бойка, який, не дивлячись на свій юний вік, вже встиг проявити себе як відданий та відважний офіцер. Тепер доля багатьох молодих хлопців була в руках їх товариша – двадцятитрьохрічного хлопця з Черкащини – Грицька. Усвідомивши відповідальність своєї місії – врятувати співвітчизників від наглої смерті, хлопець почав діяти зважено та обережно. Узявши собі за помічника найкращого розвідника роти, теж, до речі, українця, Михайла Пасічника, він вивів свій підрозділ з ворожого оточення. Юнак наказав розвідникові йти попереду, а сам йшов позаду. Коли солдати відійшли на безпечну відстань, десь неподалік почувся вибух. Він був не потужний, але й цієї сили вистачило, аби Григорій, що був найближче до його епіцентру, відлетів і впав на тверду землю.

Прийшов до тями лише за кілька днів у госпіталі. Не встиг розплющити очі, як почув здивований і до болі рідний голос: «Грицю, ти?».  Хотів упевнитися, що це не сон, не марево. Він дійсно чує цей знайомий з дитинства голос. Перед очима усе розпливалося у білому кольорі. Біла стеля, білі стіни, білий халат. У білому халаті – медсестра з таким рідним блідим обличчям і білявим волоссям, по-шкільному заплетеним у кіски. Коло його ліжка сиділа Тетяна. Без сумніву, це була вона, його мрія. Та як життя занесло її в Афганістан, як воно могло так познущатися над його Тетяною, його голубонькою, його ніжною трояндою? Вони певний час сиділи мовчки. Точніше вона сиділа, а він лежав, він більше взагалі не зможе сісти. Міна вибухнула зовсім поруч, відірвавши хлопцеві обидві ноги. Він лежав, дивився і не міг надивитися у її виснажене обличчя з бездонними волошково-синіми очима. Вона сиділа поруч, її погляд був прикутий до маленького клаптика паперу. «Троянда, - нарешті мовила дівчина, - моя улюблена квітка». У її руках була та сама троянда, що поспіхом, шматочком олівця намалював п’ятикласник Гриць своїй найкращій подрузі. Картинка випала з кишені пораненого солдата і нарешті потрапила до блакитноокої красуні Тетяни. Тендітна фронтова троянда на пожовклому папірці пройшла довгий шлях аби відшукати ту, якій вона була призначена. Закінчивши п’ятий клас, Гриць і Тетяна розлучилися, як гадали, назавжди. Тоді хлопець так і не подарував квітку коханій. Але усе одно зберіг її, проніс у серці крізь усі випробування війни. Неначе знав, що випаде можливість віддати завітну троянду подрузі дитинства. О, як же він мріяв ще хоч раз її побачити. Що ж, доля часто грає з людьми в ігри за нікому, крім неї, не зрозумілими правилами. Ніхто з них тоді й не міг уявити що доля зведе їх у госпіталі, під пекучим сонцем Афганістану, на іншому березі Амудар’ї. Зустрілися, згадали шкільні роки, розділили на дві частини єдину шкільну світлину. Кожен узяв собі одну її половину. А ще любили ділитися планами на майбутнє. Хотіли разом здійснити мрію дитинства – поїхати на Україну. Гриць та Тетяна думали, що тепер завжди будуть разом. Прикутий до ліжка солдат і молода медсестра з білявими кісками. Навіть зараз ніхто не знав, що й ця їхня зустріч буде недовгою.

 Це був похмурий понеділок, що не віщував нічого доброго. Холодний, дощовий, останній понеділок. Тетяна разом з усіма медсестрами госпіталю мусила їхати у Кандагар. Казали, там знову відновилися бої і є багато поранених радянських солдатів. Вона поїхала виконувати свій лікарський обов’язок – рятувати людей. А в цей час душмани підбиралися усе ближче до госпіталю. Спочатку почувся пронизливий свист, а за ним вибух і звук битого скла. У дальню частину будівлі влучило кілька потужних гранат. Доля, мабуть, вирішила, що вже досить познущалася над хлопцем, тому вибух відбувся далеко від Грицевої палати. Але він був такий потужний, що вибив скло у всіх трьох вікнах лікарняної кімнати. Декілька уламків глибоко врізалися в тіло юнака. Поруч не було жодного лікаря, хоча йому не потрібен був ніхто, окрім неї. А вона зараз повзала навколішки під свист куль від одного пораненого до іншого і, ризикуючи своїм життям, рятувала інші. Він помер через велику втрату крові та ще більшу душевну порожнечу через розлуку з коханою.

Жаркий та неспокійний 1986 рік. Далекий Афганістан. У боротьбі за життя загинув ще один радянський солдат. Пішов із життя наш зовсім молодий співвітчизник… У його кишені знайшли військовий квиток, на ім’я капітана Григорія Бойка, і частину старої світлини. На вигорілій під жарким пустельним сонцем фотокартці були зображені усміхнені мати з сином-першокласником.

Іншу частину фотокартки з зображенням бабусі та онуки – першокласниці було знайдено в сумці вбитої кількома днями пізніше медсестри. Коли куля влучила дівчині у серце, у лівій нагрудній кишені лежав пожовклий і прим’ятий листок з трояндою, заплямованою гарячою дівочою кров’ю.

І хто ж знав що так станеться? Ніхто не знав. Це війна. Це життя. Але вже не їхнє.

               Обери життя

Люди, що втратили відчуття міри, вважають, що не можуть жити так, як інші: вставати зранку, йти на роботу чи на навчання, вбивати день у тривозі й напрузі, по-дитячому радіти, потім приходити додому й падати в нерозмірене блаженство, що оповиватиме їх,  немов новонароджене дитя, пестячи своїм ніжним подихом й змиваючи весь той бруд, що на них злили за весь день оточуючі. Вони бачать життя лише в чотирьох стінах, у глибоких снах, сум’ятті, затьмареній підсвідомості, у яку вливають згубний коктейль алкоголю з цигарковим  димом. Вони, як і будь-які люди, мають великий досвід за плечима, мрії, цілі, майбутнє, що ще не встигли добудувати  в хмільних думках. Вони мають душі, вони не порожні зсередини...Ні, не безсильні, але чомусь в одну мить зламали себе думкою, що не їм жити, не їм спробувати на смак життя й доторкнутися до його кращого боку, не їм відкривати сутність чогось справді вартісного. А життя минає… Проблеми є  в усіх, і всі зациклюються на них, не помічаючи, як спливає тонка стрічка безцінного часу, така крихка, тендітна. Ніколи не повернеш згаяного часу, але й ніколи не пізно розпочати новий відлік. Усім властиво робити помилки, це ж не дивно. Як тебе, людину, що пережила стільки всього, змогли знітити ці перешкоди? Ти піддався сумніву, а він – те страшне лихо, бо саме він розбиває віру на безліч уламків, на які так боляче наступати щоразу. Боягузам завжди важко зробити крок уперед, хоч трохи щось змінивши. Чому ж ти сам повішав на себе ярлик “боягуз”? Навіщо увібрав у себе риси статусу, який насправді тобі не належить? Чомусь тобі властиво вважати, що всі ми приречені. Та ж ні! Люди самі створили собі кінець світу через нестачу чогось нового й незвіданого в їх сірому буденному житті.  Збудували ще одну огорожу, довгий тернистий шлях, що відмежував їх від життя. Від життя – не від існування. А хоч хтось вдумався в те, що кінець – це не драматичне завершення. Це початок, новий, свіжий, погляд на оточуюче. Зневірення, страх перед невідомим, агресія чи безсильність, незмога чи просто відсутність бажання, утопічні ідеї. А вихід є, не один. Просто ти став параноїком. Усе, що тепер керує твоєю свідомістю, не дає вивільнитись несвідомому, яке вчилось існувати з зародком істинного щастя. Ми самі робимо вибір, ми самі обираємо долю. Тож поглянь, що обрав ти…

                                                                                           Мелорі Дункан

                        Щось про вічне

Сипле сніг. Білий шепіт страху крадеться глибоко у серце, не залишаючи слідів. Зір починає показувати розмиті картини. Йду далі. Втрачати нічого. Назустріч новим ілюзіям. Народження. Хтось хоче бути на цьому світі новим. Так і ми у свій час вирішили стати чимось цікавим і захоплюючим для своїх батьків. І нас «зробили» спеціально або чисто випадково) Наука. Вчимося вічно. У нас є вибір: ким бути. Сантехніком, кухарем, бізнесменом. На жаль, немає професії «людина». Ніде їй не навчають. Та й не оплачувана вона взагалі. Зате є професія «скотина». Ще зі школи ми здобуваємо глибокі знання і правила чіткого виживання. Молодість. Найчудесніший час існування у примітивному і банальному світі. Описувати можна все. Це час найдурніших витівок, найтупіших проблем і найсолодших досягнень. В цей період проходить часте загострення захворювання «любов». Що призводить до нових відкриттів у сфері алкогольних, психотропних та протизаплідних виробів. Робота. Гроші,ну, мабуть, ще гроші, і на останок теж гроші. Ось тут в нас і забирають вибір. Хочеш існувати— роби щось для цього. Старість. Спокій, немає вже сенсу щось здобувати. Все, що хотів, того домігся. Тепле ліжко, повільні рухи, легка література для сприйняття. Все, що змушує хвилюватися – це убивство персонажа у затертому сюжеті серіалу. Смерть. Останнє, що запам’ятають про нас у суспільстві. Вона приходить завжди. Тільки от не пунктуальна буває, а іноді навпаки, напрочуд прудка і швидка. Нереально злапати її за темну накидку. Нереально її впізнати одразу. А в тім і не треба. Не цікаво жити, знаючи про кінець, напевне. Проте факт залишається фактом – за ними сумує ґрунт. І все, як у вальсі, чітко. Раз, два, три. Народилися, покуражилися і …вмерли. А уявіть, як би весело було, якщо б життя проходило навпаки. Початок із смерті. Наше б серце починало битися в могилі, а закінчувало …в утробі матері. А знаєте… Це найбільше вбиває. Стандарт, схема чи як ще можна це назвати. А нам як завжди не залишають вибору. Ще з народження. Ніхто не питає в нас, чи хочемо ми жити тут, з цими чи іншими людьми.Я б застигла в старості. Чекала б смерть вічність. Почала б з нею довгу і цікаву розмову. Збагнула б суть існування. І чіплялася б за кожен ковток повітря, який поглинають легені. Тоді я б навчилася жити. І ніхто не посмів мені дорікнути. Бо кожен сам мав все те, чого хотів. Вибравши раз, більше шансів не отримаєш. Музика в навушниках зупинилася. Вирубилася батарея. Налипший на одяг та взуття сніг сповільнює рух на секунди. Алея бульвару нарешті закінчилася. Я вже майже дійшла до теплої і затишної квартири. Відкривши двері, побачила добре знайомих і таких приємних серцю людей. Мені пощастило в цей раз. Я не зустріла її. Починаємо знову. Раз, два, три... Раз, два, три…

Валерія Бартун

            Чому ми дозволяємо себе грабувати?

Дивлячись сьогоднішні випуски новин, ловиш себе на думці, що жити у світі стає все страшніше і небезпечніше. Пограбування банків із застосуванням зброї, стрілянина в супермаркетах посеред білого дня, убивства ні в чому невинних людей – усе це проходить повз нас. Та не всіх минає участь у таких неприємних ситуаціях, і справді  велике щастя вийти з них непереможеними.  Та є крадіжки меншого значення, але ширшого масштабу, про які на телебаченні не говорять,  і ніхто з нас не застрахований від кишенькових грабіжників.

Громадський транспорт. Усі ми, ну хоча б раз у своєму житті, але  користувалися  громадським транспортом. Звичайно, гарних вражень та емоцій у пам’яті він не залишає, особливо, якщо поїздка випала на час пік. А саме цей час і є найкращим для «довгоруких» пасажирів. Наповнений людьми автобус не поспішає від’їжджати від зупинки, а ще підчікує: якщо хтось захоче, то знайде спосіб вміститися. Починається найекстремальніше: мало того, що ти стоїш, як у банці, ні поворухнутися, та ще й сумку з дорогоцінними речами та паперами не маєш змоги  притиснути ближче до себе. А хтось інший знайде цей спосіб, і за допомогою гострих лез вичистить її вщент.  А через одну зупиночку, коли людей трішки поменшаєі  вам все ж таки вдасться тримати сумку у полі зору, виявиться, що пізно – над нею уже справно попрацювали.

Здачу, яку вам мав би дати кондуктор чи водій з оплати вами за проїзд, часто не варто й вимагати у них: гроші їм не дійшли. Таке, на жаль, теж трапляється. 

Вокзали. Ну де ж іще можна зустрітися з такою кількістю людей з валізами, як не на вокзалах. Сотні людей змагаються одні з одними, намагаючись не зачепити своїми великогабаритними речами сусідів, а в той самий момент за ними уже хтось встановив стеження. Чому ж так багато випадків пограбувань трапляється на вокзалах? Там же має бути міліція, яка слідкує за порядком, і в її обов’язки входить не допустити прикрих випадків. Вона там і є, в тому то й справа. Міліціонери – перші мисливці за вашими грішми, телефонами та іншими дорогими речами. Не дивуйтеся, це дійсно так. Вони відкликають вас на хвилиночку, ніби-то перевірити документи чи квиток, а самі просто нахабно відбирають певну частину того, що їм у вас сподобалось. Вибрали вони вас не випадково, «свої» люди уже вислідили вас та доповіли їм ситуацію. Крім того, на вокзалах «працюють» ще кишенькові крадії, яких охороняє сама міліція. І що кому ти тут доведеш, якщо це такий їхній бізнес…

Супермаркети. Українці ще не повністю дозріли для того, аби ходити за покупками на ринок, вони все ще надають перевагу супермаркетам. Щоб зекономити час, ми не задумуємося над економією грошей, тому не помічаємо, як відкрито нас обкрадають супермаркети. Купуючи овочі чи фрукти уже запакованими, ми тим самим сплачуємо гроші за ненаданий нам товар, тобто лише за упаковку. Звичайно, це незначні суми, але це ж не один єдиний раз ми зробили таку покупку. Крім того, ми ще й не знаємо, якої якості продукти запакували, а дізнаємося лише тоді, як дістанемо їх з-під плівки дома.   Так уже сталося, що на кожному кроці нас хочуть пограбувати: на велику чи малу суму, прямо чи за допомогою омани. Головне: знати про можливість пограбування і завжди бути уважними.

Валерія Бартун

                          Ідеальна картина світу

Освіта… Яке дивне слово! Ідеальна система підготовки людини сплячої, нерозумної, немудрої, незнаючої. О, якби інформація могла хоч якось компенсувати відсутність розуму! У шкільні роки ти здаєшся собі таким розумним, ерудованим та  швидко вчишся. З раннього віку ти вже знав, що два на два –обов’язково чотири; що більше трьох площин не існує; що людина походить від мавпи; що не існує швидкості більшої, ніж швидкість світла; що сучасному людству мільйони років; що людина – створіння без крил, і тому не може літати; що твоя планета Земля – єдина населена серед безкрайніх просторів космосу… Все це і багато іншого для тебе стало майже істиною, аксіомою, новою картиною світу, якщо хочеш. 

 Ти, мабуть, ще пам’ятаєш, яким дивовижним і сповненим великих таємниць здавався тобі світ, коли ти був ще маленькою дитиною. І кожен день приносив з собою нові дивовижні відкриття. Ось ти побачив голуба і погнався за ним, але той, звичайно ж, вчасно злетів у небо, куди тобі дорога була закрита; а ось замилувався дуже гарною  і незабутньою квіткою, у якої на той час ще не було назви, і довго вдихав її аромат з блаженною усмішкою на обличчі; а ось метелик сів прямо тобі на ніс, неначе ти сам був квіткою; ось ти вперше почув спів пташок в гілках дерев у лісі; а ось раптом з неба полились якісь дивні краплини, і намочили тебе з ніг до голови; ось раптово виглянуло сонечко і засвітило тобі прямо в очі, неначе лоскочучи своїм промінням; ось ти знайшов якесь дзвінке джерело і почав пускати по ньому саморобні човники; ось ти біжиш по зеленій траві, плескаєш в долоні і радісно кричиш від щастя… Забудь про все це! Твій світ тепер зовсім інший… Освічений, розмірений, розкреслений, передбачуваний, стабільний. Твій світ тепер мертвий. Так, ти прекрасно знаєш чому – ти став занадто освіченим. Твій внутрішній живий світ вбивали протягом довгих років.Тобі розповідали про відкриті наукою “факти”  і замовчували про те, як всі вони зовсім не узгоджуються між собою. Змушували вчити напам’ять формулювання тисячі і одного “закону природи”, ні разу не наголошуючи на тому, що всі ці закони не більше ніж теорії, створені такими ж безрадісними вченими, яким ти віднині став сам. На твій колись тихий і спокійний розум вивантажували цілі стопи товстих підручників з цілком непотрібною інформацією, а потім змушували тебе раз за разом випльовувати її назад… Тебе катували безкінечними математичними формулами, стверджуючи, що математика – цариця наук, і тепер ти старанно день за днем використовуєш отриманні вміння для підрахунку власного доходу. Тобі тисячу і один раз говорили: “Це неможливо!” або “Не говори дурниць!” – з цих самих пір вони розмазали по стінці власної примхи всю твою уяву. Вони раз за разом ставили тобі всі ці “страшні” оцінки і бали, з докором дивлячись в очі, і опустили до плінтусу твоє відчуття власної гідності – наче людина була б недостойною їхньої уваги до тих пір, поки не навчиться випльовувати назад всі ці факти на “відмінно”!Все це сталось не одразу. Ін’єкція за ін’єкцією, факт за фактом, формула за формулою, закон за законом — вони таки створили для тебе свою картину світу, яку їм колись запропонували – і під гнітом їх авторитету ти вже не зміг від неї відмовитись. Твоє безтурботне і життєрадісне дитинство відійшло, натомість прийшла пора освіти. Спочатку ти пручався і кричав, відчуваючи, як яд струїться невидимими венами твоєї душі, ти всіма силами намагався вирватися з цих чіпких лап мертвих картин світу і нафантазованих законів, але система все-таки взяла своє. Вона відформатувала і освічила тебе  в ім’я себе самої, вона забила твій розум штампами, а твою душу зробила байдужим спостерігачем власної смерті в мініатюрі, вона зробила тебе ідеальним механізмом-роботом, прекрасно здатним виконувати своє “соціальне призначення”. З тих пір ти перестав відчувати, ти перестав по-справжньому радіти, ти фактично перестав жити. Хибна картина світу зробила свою темну справу, і вона ж дала тобі замінники загубленого щастя невинності … дала алкоголь, наркотики, безпечний секс …Ти був унікальним творінням Бога, неповторним, неперевершеним, не потребуючим зрівняння з іншими, – а став одним із багатьох. Ти став освіченим. Тепер твоя голова містить тисячу і одне знання про те, яким насправді є той світ, в якому ти нині повільно вмираєш. Так, можливо, тепер ти і знаєш назву того самого милого метелика, який колись в дитинстві сів тобі на носа; ти пам’ятаєш як називається квітка, що так тебе надихнула; ти зможеш колись розповісти своїй дитині про види хімічних реакцій, що проходять на сонці, яке колись лоскотало твоє обличчя; а голуби тепер викликають у тебе тільки огиду і страх, коли пролітають над головою. Ти думаєш, що пізнав цей світ, і тепер тобі вже нічому дивуватися, адже в тебе знайдеться тисяча і одна відповідь і пояснення, чому щось відбувається так, а не інакше.  Але запитай себе, запитай хоча б на мить, стало тобі легше від усього цього набраного вантажу твоїх ілюзорних знань, чи відчуваєш ти себе більш щасливим і життєрадісним, ніж колись давним-давно в майже напівзабутому дитинстві…  А якщо ні, то… можливо, щось не так з твоєю новою картиною світу? Так, вони хотіли як краще. Так, вони самі стали жертвою в цій системі відформатованих людських душ. Так, вони не знали, що робили. Чи зумієш ти своїм життям розірвати це порочне коло? І чи здатний ти як справжній майстер створити свою власну – сонячну і яскраву – картину світу?

                                                                                                      Валерія Бартун

               Бути екстремалом чи просто бути?

“Найважливіше в екстремальному відпочинку – вчасно помітити, що закінчився екстрим і почалась халепа”, —пишуть у соціальних  мережах.  Як то кажуть, головне — мати міру. Справді, якщо вже братись за глибинний сенс слова екстрим, то варто розрізняти екстрим і банальну людську дурість. Адже сьогодні ми часто бачимо, як якісь недоумки прив’язують велосипед до трамвая, аби прокататись з вітерцем, лягають під потяг, в останню мить тікаючи, стрибають в озеро, не вміючи плавати, тільки для того, щоб вхопити шматок адреналіну. Екстрим чи відсутність здорового глузду? Коли чуємо “екстремальний”, то перша асоціація — спорт. Дійсно, Wikipedia подає більше тридцяти видів екстремального спорту. Це всім відомі стрибки з парашутом, польоти на дельтаплані, аквабайк, серфінг, сноубординг тощо. Однак, є серед них і зовсім дивні. Скажімо, фрібординг (спускання із заасфальтованих схилів на спеціальній дошці — фріборді), чи змагання на тракторах. Якщо трактористів ще можна зрозуміти, то “вільних дошок” – ніяк, бо як зрозуміти тих, кому подобається обіймати асфальт?   Сьогодні модно бути екстремальним. Добре, коли ти усвідомлюєш усю важливість власного вибору і в результаті обираєш те, що серцю миле (адже змушує його битись частіше). Найбільша біда молодих людей полягає в іншому: ступають крок у прірву лише тому, що так роблять інші. Однак, якщо замислитись, то ніхто нікого не змушує. Справа в іншому. “За ним бігають дівчата, бо він катається на скейті”, – думає звичайний хлопець. Думає довго, і терпець йому уривається (терпець тут може бути синонімом до заздрості): стає і собі на скейтборд, аби досягти визнання. Увага: хлопець встає на дошку не заради гострих відчуттів, а задля того, аби його похвалили!!! Він вже знає, скільки гіркоти приносить заздрість, тому тепер хоче, щоб заздрили йому. Зламані руки, ноги, ребра — результат хвилинної слабкості чи дурної голови? Чи не інстинкт наслідування є чумою ХХІ століття? Є й інший бік медалі — екстрим як спосіб вилікуватись. Таке було в одного американського письменника: “Завжди роби те, чого ти боїшся”. Гарна методика, адже якщо кілька десятків разів зробити щось, що викликає у тебе страх, то рано чи пізно твій страх зникає. Залишається незрозуміле відчуття розчарування. Більше того, процес переборення того страху вже не приносить жодних гострих відчуттів, бо ж страху вже нема. Важливо, що після важких силових чи психічних навантажень ми заново “народжуємось”. Тобто, вже коли отримуємо бажаний відпочинок, приходить усвідомлення того, що проблеми насправді мають своє логічне вирішення. Спорт, не лише екстремальний, змінює людину, дозволяючи їй вивільнити накопичену агресію, негативні відчуття. Щодо екстриму, то це хороший спосіб боротьби з байдужістю, адже кожен з екстремальних видів спорту —це, в якомусь сенсі, ризик, випробування на міцність фізичну і духовну, часом — боротьба за життя (часто з самим собою) .Екстремальним буває не лише спорт. Зважаючи на сучасні реалії, деяким молодим людям один день без Інтернету видається чимось екстремальним. Якщо без іронії, то екстрим усюди: поїздки у громадському транспорті, черги у касах, пішохідні переходи тощо. У студентів свої способи отримати гострі відчуття – складання сесії без жодного відвідування та відпрацювань. Погодьтесь, під силу не кожному, однак адреналін таки виділяється.  Екстремальними можна назвати й спроби людей втілити у життя свої мрії. Так, для прикладу, десь живе той, до кого серце лежить, але розумієш, що бути разом не судилось (як варіант: 10-річна різниця у віці, абсолютно відмінні погляди на життя, різні соціальні класи, різні політичні переконання, різні переконання релігійні). Звісно, людина зі здоровим глуздом заспокоїться і чекатиме “свого”. А справжній екстремал не сидітиме, склавши руки. Часто способи завоювати серце (взаємність, довіру, увагу) видаються насправді  нелегкими. І в процесі такої-от “боротьби” можна отримати масу вражень. Окрім того, власне такий екстрим, окрім гострих відчуттів дає ще й життєвий досвід. Так, для того, щоб сказати: “Більше я такого не робитиму”… і все одно зробити це ще раз.Скільки грошей би у нас не було, яким красивим не здавалось би життя, якою б стабільною не була робота (чи сім’я), проте завжди хочеться чогось нового. І, мабуть, річ не в тім, що нам аж надто хочеться екстриму. Насправді хочеться банальних змін. І, гадаю, добре, якщо можна внести зміни у життя, не надто ним ризикуючи.

                                                                                  Валерія Бартун

                                     А Диво все ж таки існує!!!

                                                                       Образити дитину може кожен,

                                                                                          Дитя, як квітка, в’яне від журби.

                                                                                           Краплина радості, добра і теплоти.

Ангеліна Костюк

За кожен день життя Ангеліна Костюк, дванадцятирічна поетеса з Хмельницької області,  дякує лікарям, батькам та … журналістам! Так, виявляється, не лише лікарі можуть творити дива. І мені дуже хочеться аби якомога більше людей дізналися про талановиту дівчинку Ангелінку та новорічне диво, яке створили для дитини хмельницькі журналісти. А розпочалося усе так…

Холодний
грудневий ранок. Похмура лікарняна палата. На ліжку лежить бліда та безсила дівчинка. Коло неї на стільчику сидить сумна мати. Поруч із ліжком - блокнот із записаними зі слів дівчинки віршиками. Та це не просто віршики, це справді крик дитячої душі. А на ліжку - не проста дівчинка, це дитина, яка розуміє набагато більше за своїх однолітків. На своєму життєвому шляху вона зустріла багато нещасть та лих. Та завжди вона намагалася триматися та не падати духом. А увесь свій біль вона викладала на папері. Та ось хвороба – муковісцидоз - знову підступила. Зі страшною недугою Ангелінка бореться із самого народження, та уперта хвороба, нажаль, і не думає відступати. І ось знову лікарня. Її похмурі стіни, сумні коридори та незручне ліжко. Прогнози лікарів невтішні. І знову плаче мама, сховавшись у дальньому кутку коридору, адже мамині сльози Ангеліна завжди переживає особливо важко. Усі ці переживання згодом виливаються у надзвичайно щирі вірші. Так прикро вийшло, що більшість віршів дівчинки написано у стінах лікарні, у холодній атмосфері лікарняної палати. А за вікном падає сніг, люди готуються до зимових свят і нікому немає діла до маленької слабенької дівчинки із гарячим серцем та відкритою душею...

А у цей час за стіною, у ординаторській, сидять лікарі, усім колективом плачучи над віршами талановитої дівчинки. Розчулені щирими рядками, вони вирішують, що Ангелінка не має залишитися непоміченою, про її талант та сумну історію мають дізнатися якомога більше людей. Виконати цей задум можна було лише за допомогою засобів масової інформації. На щастя, усі журналісти відразу відгукнулися на прохання лікарів. І вже зовсім скоро перші віршики Ангеліни Костюк потрапили на сторінки найвідоміших обласних газет. Публікації з’являлися одна за одною. Читаючи власні вірші у газетах, Ангелінка потихеньку видужувала. Зовсім скоро стіни лікарні залишилася позаду, щаслива дівчинка з усміхненою мамою повернулися додому. Та за кілька днів вони отримали звістку-до них їдуть журналісти обласного телеканалу. Вдома у Ангелінки, у селі Великі Зозулинці, Красилівського району, вони зняли чудовий матеріал про цю талановиту дівчинку. У той же час продовжують друкуватися її віршики. Тепер вона мріє про власну книжечку, збірку віршів для дітей.

Така увага до Ангелінки зробила її впевненішою у собі та своєму таланті. Набравшись впевненості, вона вирішує взяти участь у конкурсі «Диво-Дитина» і здобуває перше місце. Як переможниця конкурсу «Таланти багатодітної родини» отримує путівку до міжнародного дитячого центру «Артек». Декілька років поспіль займає перші місця у шкільному конкурсі краси.

Далі на юну поетесу чекали інтерв’ю на телебаченні. Вона була головною героїнею дитячої програми «Диво-Дитина». Приємні враження отримала від спілкування з відомою подільською письменницею та телеведучою Оксаною Радушинською. Разом зі своїм новим другом-співаком Андраніком Алексаняном відвідала один з прямих ефірів шоу «Танцюю для тебе» та познайомилася з багатьма відомими людьми. А згодом була запрошена у Київ для зйомки у ток-шоу «Віра, Надія, Любов». У ефірі цього шоу Ангелінка й озвучила свою мрію про власну книжечку. І через деякий час за кошти небайдужих людей з фонду «Мистецький арсенал» було видано збірку віршів юної подільської поетеси Ангеліни Костюк під назвою «Я - україночка».

Просто неймовірно, за рахунок такої уваги журналістів, Ангелінка просто «розквітла», стала впевненішою, частіше посміхалася та почувала себе дедалі краще. Піднявся авторитет дівчинки у класі. Не обійшлося, звісно, і без заздрісників. Та хіба ж можна заздрити дитині, життя якої постійно висить «на волосині»? Односельчани зацікавилися її творчістю. Та й сама Ангелінка упевнилася у тому, що її талант - не що інше, як дар від Бога. Журналісти допомогли їй повірити в її неповторність та унікальність.

Прийнято говорити про те, як журналісти псують життя відомим людям, а про те, як вони врятували життя хмельницькій поетесі ніхто не знає. Своїми матеріалами вони вселили дитині віру в те, що її творчість потрібна людям, що вона може і повинна досягти успіху. А також здійснився задум лікарів, розповісти людям про маленьку, слабеньку дівчинку, що пише віршики у похмурій лікарняній палаті. Тепер це впевнена у собі дівчинка, повна сил та енергії, що пише тільки радісні вірші і у них дякує усім тим, хто допомагав їй та підтримував у важкі хвилини боротьби за життя.

Перша публікація віршів Ангеліни була напередодні Нового року, у час, коли і діти, і дорослі чекають на диво. І здійснилося справжнє чудо, дитину визволили із лап страшної хвороби, хоча прогнозували, що вона може навіть не дожити до Нового року. Диво ніколи б не звершилося, якби не лікарі, що доклали усіх зусиль, аби врятувати дитину. Якби поруч із Ангелінкою не було мами, що завжди розраджувала та підтримувала її. І звісно ж, без участі небайдужих журналістів, що вселили в дівчинку віру в себе та надію на світле майбутнє. Можна сказати, що Ангеліну врятувало Слово. Добре, ласкаве Слово. Про його чарівні можливості відомо усім, та якщо це Слово друковане, або звучить з телеекрану, його здатність творити чудеса ще більша. У цьому можна пересвідчитися з цієї історії. Ви самі не вірите в дива? Тоді спробуйте зробити диво комусь і завжди пам’ятайте, що Слово окрім творити чудеса та лікувати, вміє ще дуже боляче ранити. Ніколи не забувайте про це та повірте у Новорічне Чудо. Та тільки уявіть:

Холодний грудневий ранок. Похмурі лікарняні палати. У кожній з них на ліжку лежить бліда, безсила дитина. Коло кожного з них на стільчику сидять сумні матері. Усі вони так само у цей Новий рік чекають дива. Їм не треба ні книжок, ні іграшок, ні цукерок, у них одна мрія – якнайшвидше залишити лікарняні палати. Та для них це диво може і не статися… Можливо, слід переглянути свої життєві цінності та вирішити, що ж усе-таки найголовніше для нас…

                                                                                              Катерина Уманець

 Можеш —сміши, не можеш – приходь і смійся!

Мудрі люди кажуть: “ Сміх подовжує життя. Одна хвилина сміху дорівнює кільком рокам життя!!! ” Ого!!! Навіть важко уявити, скільки житиме людини, яка була присутньою 28 вересня у Хмельницькій обласній філармонії!!! Аджесаме тоді пройшов перший півфінал Подільської ліги КВН. Це перша гра осені!!! Було МЕГА— смішно!!! Участь брали 5 команд з різних куточків України: “Дай 5 и 7*я”  (Житомир - Чернігів), “Кам'янецький формат” (Кам'янець-Подільський), “Ми з 90-х”  (Хмельницький), “Проспект Наук” (Київ), “Сбор Портовых городов” (Миколаїв-Южний). Організаторами такого видовищного і дуже позитивного дійства були Хмельницька обласна молодіжна громадська організація “Хмельницький КВН”, Хмельницьке обласне управління у справах сім’ї, молоді та спорту, Управління молоді та спорту Хмельницької міської ради, Хмельницький Національний Університет.   З першого ж конкурсу команди з Миколаєва та Кам'янець-Подільського зробили серйозну заявку на перемогу. Особливо смішним видався другий конкурс. І лідери в черговий раз довели, що вони кращі. Але не так сталося як гадалося: перемогу і путівку у фінал здобули команди “Сбор Портовых городов” (Миколаїв-Южний) та “Проспект Наук” (Київ). Другий півфінал пройде 21 жовтня і вже у грудні в фіналі визначиться переможець цьогорічної Подільської ліги.  Також проводився розіграш великої кількості подарунків від спонсорів КВН:

- подарунки від компанії“Славутич” 

- енергетики “BLACK ENERGY DRINK”
- мінеральна вода “ЗІНЬКІВСЬКА” 

- квитки на концерт гурту “ОКЕАН ЕЛЬЗИ”

Приходь і вболівай за своїх кумирів!!! А ще краще приходь і даруй людям позитив і разом з ним кілька років життя!!!

                                                                                                                                              Валерія Бартун

                    А хто  в рукавичці живе?

Всі ми добре пам’ятаємо казочку про те, як Дід загубив рукавичку, а звірята її знайшли та вирішили зробити там домівку. Пропоную на розгляд ідентичну ситуацію. Їхала собі вулицею маршрутка. Зупинила її жіночка, років сорока, заплатила дві гривні і поїхала. Зупинили маршрутку троє студентів і гуртом рушили далі. Потім зупиняли діти, жінки і чоловіки, бабусі і дідусі, тверезі і не зовсім, багаті і бідні. Людей було все більше, а повітря все менше. І добрий Дядько (водій), підбирав  дорогою кожного.  Казка казкою, а інколи буває не до жартів – у маршрутку, розраховану на тридцять людей, “напихають” цілих п`ятдесят, у кращому випадку. Ця тема піднімалась не один раз, проте позитивного результату ніхто не бачить. Дивитись можна з двох позицій. Можна зрозуміти те, що у “час пік” кожен прагне максимально швидко дістатись на роботу, навчання чи у інше заплановане місце. Тому люди докладають максимум зусиль, щоб усе-таки пробратись і, навіть якщо у самих дверях, доїхати якимось чином до місця призначення. Та й водій задоволений. З іншого боку, варто поспівчувати тим, хто повинен терпляче дивитись, як інші топчуться по його новому взутті, старенькі бабусі з усіх боків штовхають величезними сумками, та й кисню критично бракує. Марно когось у цьому звинувачувати, бо винні як водій, так і самі пасажири. Якщо ти бачиш, що двері ледве зачиняються, то для чого ж заходиш у ту маршрутку, яка вже більше нагадує сірникову коробку?  Переповнені маршрутки є прекрасним робочим місцем для злодіїв. Буває, заходиш з мобільним телефоном, а виходиш уже без нього. А скільки випадків було, що з жіночої сумочки витягали буквально все до останнього? І хіба мало травм люди отримували під час такої, на перший погляд, звичайної поїздки на роботу. Запросто можна скрутити собі шию, вивернути руку чи ногу, та й просто вдаритись об щось головою. Щодня чую від знайомих , що комусь стало погано, когось знудило, хтось втратив свідомість у маршрутці. Ще б пак! Про яке здоров`я може йти мова, якщо у тебе немає навіть якогось мінімального особистого простору?

Щодо культури спілкування у громадському транспорті, то тут можна знову ж таки ставити три крапки. Скільки б мешканці нашого міста не отримували зауважень у свою адресу, здається, висновку ніхто так і не зробив. Особливо це стосується молоді. Сидять собі на останніх сидіннях двоє подружок і наповну гучність діляться своїми життєвими “проблемами”, а з іншого боку двоє парубків розповідають про власні пригоди на вчорашній дискотеці. Доповненням до усього цього стає жіночка, яка погано чує, проте намагається “вичитати моралі” своєму чоловікові у трубку мобільного телефона. Інколи до такого дискурсу приєднуються люди похилого віку, що починають не вельми культурно висловлювати своє невдоволення політичною ситуацією, що склалась у країні. Як рятуватись від такого і чи варто брати участь у таких дійствах? На мою думку, найправильніше роблять ті, хто одягає навушники, щоб зайвий раз не псувати собі настрій та нервові клітини. Але ж це не вирішення проблеми і потрібно вживати якихось заходів.

Шановний читач, ти зараз тримаєш у руках цю газету, тож зроби висновок. Можна просто мовчати і бути абсолютно байдужим до того, що твориться навколо. Але ж можна самому спробувати щось змінити: зробити зауваження друзям та знайомим. Можливо, до твоєї думки вони прислухаються?

                                                                                 Валерія Бартун

«Із стародавніх чудових каменів складете ступені майбутнього»

Подільський культурно-просвітницький центр ім. М. К. Реріха добре відомий хмельничанам.

У ньому працює музей-бібліотека «Світова Культура», до якої входять перші видання 18 книг та копії документів, що належали родині Реріхів. Ці реліквії стали потужним ядром фонду експонатів, представлених в постійно діючій експозиції. Вона знайомить відвідувачів з життєвим і творчим шляхом родини Реріхів, нашої співвітчизниці Олени Петрівни Блаватської, а також з історією створення та діяльністю Міжнародного Центру-Музею ім. Миколи Реріха. У бібліотечному фонді Центру зібрано близько 6 тисяч рідкісних книг. Це літературна та мистецька спадщина Реріхів, Олени Блаватської, їх учнів і послідовників, велика колекція книг, присвячених мистецтву, новим досягненням сучасної науки, різним галузям західної та східної філософії, класичні тексти основних світових релігій. Бібліотека регулярно поповнюється новими книгами.

За період існування Центру було проведено безліч виставок, лекцій художнього і наукового напряму, круглих столів, бесід, концертів, літературно-музичних вечорів, зустрічей з творчими людьми, вченими і художниками з України та країн СНД.
Зокрема, завдяки Центру, Хмельницький мав честь тричі приймати виставки картин Миколи та Святослава Реріхів з фондів Міжнародного Центру-Музею ім. Миколи Реріха в Москві.

Сьогодні  у Центрі активно діє Подільське молодіжне культурне об'єднання “У майбутнє через Культуру”.
За час існування  цього осередка культури з його діяльністю познайомилися тисячі хмельничан та гостей міста, серця яких відкриті для філософської концепції Реріхів, що формує нове космічне мислення і космічний світогляд.
В часи криз і соціальних напружень діяльність Центру була і залишається спрямованою на головні, як писав М. К. Реріх, “священні основи” життя - Мир і Культуру.

Ось і 6 жовтня у Подільському культурно-просвітницькому центрі ім. М. К. Реріха відбувся святковий концерт з нагоди святкування Дня народження видатного художника, суспільного діяча, філософа, вченого, археолога, поета, педагога, Миколи Костянтиновича Реріха, який народився 9 жовтня 1874р.

Увійшовши до зали, я побачила багато чудових картин, які заворожили мене своєю красою, загадковістю і таємничістю. В приміщенні панував спокій. Здавалося, у цьому місці душа кожного присутнього знайшла відпочинок.

Розпочав захід президент культурно-просвітницького центру – Станіслав Леонідович Крук. Після вступної промови  лунала чудова  класична музика  у виконанні інструментального ансамблю “Лада”. Звучали твори всесвітньо відомих композиторів: Скрябіна,  Генделя, Вєраччіні, Крейхслера, Тагора, Моцарта. На екрані в такт музиці створювався неймовірної краси відеоряд з картин  М.К.Реріха.  У перервах між музичними творами на сцену виходили ведучі, які читали уривки із нарису митця “Звезда матери мира”. Денис Монастирський декламував вірш Реріха “Молитва Гайятрі”. Вечір був настільки цікавий і насичений, що присутні  й не помітили, як він підійшов до завершення.  На згадку про чудову зустріч Станіслав Крук подарував кожному учаснику книгу “Маніфест гуманної педагогіки”, яка стане в нагоді не тільки викладачам, але й батькам .

Після такого невеличкого дива у піднесеному настрої  я підійшла  

до режисера цього свята та художнього керівника інструментального ансамблю “Лада”  Пасічник Тамари Григорівни, щоб задади їй декілька питань:

-         Розкажіть, будь-ласка, про Ваш ансамбль.

-          З 2000 року це був камерний ансамбль “Пастораль”, а у 2010 році на його базі був створений інструментальний ансамбль “Лада”. Програма у нас незвичайна: ми граємо класику, народні та індійські пісні, сучасну класику.

-         Як часто ви проводите такі заходи, як сьогодні?

-         Доволі часто. Стараємося підготувати програму до кожної визначної події  або дати.

-         Як я зрозуміла, до складу вашого ансамблю входять такі інструменти як фортепіано, орган, скрипка, бандура,  контрабас. Розкажіть трішечки про виконавців, а також про ведучих свята.

-         Усі учасники ансамблю навчаються в Хмельницькому музичному училищі. Наталія Ярославцева (піаністка) – лауреат багатьох міжнародних конкурсів. Ліонелла Ярославцева (органістка, мама Наталі) – викладач школи мистецтв. Олег Слободян (бандурист) – лауреат всеукраїнських конкурсів. А також прекрасними звуками контрабасів сьогодні нас порадували сестрички   Самойлови: Валентина та Тетяна. Ведучі свята: Юлія Шкатько, Жанна Монастирська та Юлія Гулівата.

-         Де ще, окрім Хмельницького, вам  довелося  виступати?

- Нас запрошували на високі духовні виставки до Києва та Москви, де ми давали свої концерти. А також ми їздили в Калугу на виставку Олексія Ломоносова, яка відбулася в обласному музеї. Хочу  додати, що ми випустили свій диск “Учителю, надихни мене на творчість” і вже готуємо наступний з новою програмою.

-         Тамаро Григорівно, дякую за  щиру, відверту розмову і за концерт, який зумів запалити сьогодні не тільки моє серце, а й серця усіх глядачів. Бажаю Вам, Вашому ансамблю “Лада” та взагалі усьому Подільському культурно-просвітницькому центру ім. М.К. Реріха творчих  успіхів та подальшого процвітання.

                                                                    Ніна Міноцька

                                    Мрії в об’єктиві

Фотографія­—це спосіб втілити у життя всі свої найзаповіт­ніші мрії. Не кожна людина здатна передати на фотографії­ все те, що бачить людське око і передати так, щоб це виглядало неначе реальність­.І така людина є..

Дмитру Білоусу лише 21 рік, але як фотоаматор  він  вже має значні досягнення. Не випускаючи з рук фотокамери, Дмитро  погодився відповісти­ на декілька моїх запитань.

— Як ти почав займатися фотографіє­ю?

Д: Все це почалось ще у 11 класі. Одно­го дня  я йшов по вулиці, пог­лянув на небо: крізь хмари прорізалис­ь промені сонця. Мені це настільки сподобалос­ь, що я вирішив зафіксувати цей кадр, але, нажаль, з собою в мене був лише мобільний телефон… довелось фотографув­ати ним. Потім я так захопився цією справою, що­ купив собі спочатку цифровий фотоаппара­т, а потім вже і профессійн­ий. Займаюсь фото вже 3 роки і отримую від цього величезне задоволенн­я.

—Ти відвідуєш якісь курси ­чи сам  навчаєшся, так би мовити, на власних помилках?

Д: Коли тільки починав фотографув­ати,  були знайомі, які мені допомогали­,  зараз я час від часу відвідую фотоклуб­, але тільки тоді, коли мені щось незрозуміло, треба  проконсультуватися з професіоналами, а так я гадаю, що  краще самому вчитися і самовдоско­налюватися.

— Чи заробляєш ти фотографіє­ю?

Д: Так, раніше­ заробляв, а­ле зараз — ні.Я зрозумів , що це шкодить творчому процесу.

— До речі,  яка марка твого фотоапарат­у?

Д: Canon 450 ( аматорська  дзеркалка)

— Чи є в тебе улюблений знімок?

Д: Найулюблен­ішого, напевно,  немає,  оскільки завжди щось не подобається, але є знімків з десять, як­і мені не соромно показати людям.

— Чи брав ти участь у конкурсах?­ Вигравав?

Д: Звичайно, я­ брав участь у конкурсах,­ переважно у наших, місцевих, таких як “Хмельниць­кий крізь об'єктив”,­“Вільне плавання”,“Молоде обличчя України”. Посідав і 1 перші, і другі, і треті  місця.  Бувало, що й нічого не займав..

— Де ти навчаєшся?­

Д: Я зараз вчуся в ХНУ, але моя майбутня професія не пов'язана з фотографіє­ю. Ще два  роки тому я думав, що буду займатися фото професійно­, але зараз фотоаматорство — це моє хобі, гадаю, на все життя

 —В тебе є свій стиль чи ти наслідуєш когось?

Д: Так,  раніше,  коли тільки починав, ­  пильно вдивлявся в  роботи інших фотографів­, шукаючи щось для себе, але зараз сам намагаюсь створити маленький шедевр.

— Ти задоволени­й своїми знімками?

Д: Ні (смієтьс­я)..ніколи не був задоволений­ своїми знімками, з­авжди щось хочеться переробити.­

— Ти завжди носиш з собою дзеркалку?

Д: Так, майже завжди з нею хожу… навіть друзі інколи питають: “Ти що, з ним спиш? ”

Але насправді я просто боюсь  пропустити  якийсь цікавий момент, адж­еніколи не знаєш, що тебе очікує.

—Що або кого ти любиш фотографув­ати?

Д: Найбільше люблю природа і людей (дівча­т люблю фотографув­ати)

— А чого саме дівчат, а як же хлопці?

Д: Дівчата більш сміливі, вм­іють позувати… а хлопці  не дуже люблять фотографув­атися.

—Чи поступають тобі пропозиції щодо роботи?

Д: Так, роботу  пропонують­, в основному,  телефонують з клубів, а­ле я вважаю, що немає  ніякого мистецтва фотографув­ати пьяну молодь і

отримувати­ за це платню.А от весілля я люблю фотографув­ати — в такі знімки можна вкласти душу.

—Дмитро, я дуже добре тебе розумію, оскільки сама довго мріяла про фотоапарат. Моя мрія здійснилася: тепер я займаюся не тільки журналістикою, але й фотографією. Тому як фотоаматор я бажаю тобі , колего, творчого натхнення і нових досягнень! Дякую за розмову.

                                                           Розмовляла Інна Горбовцова

Фотороботи Дмитра Білоуса

Кожен із нас хоче навчатися в найкращому ВНЗ. Я можу із абсолютною впевненістю сказати, що задоволена своїм вибором . Адже саме Львівський національний університет імені Івана Франка є одним із найпрестижніших і водночас найстарішим вищим навчальним закладом України. Вступаючи на факультет журналістики , я не була впевнена на 100% , що роблю правильний вибір . Але вже першого дня зрозуміла , що вчинила вірно. Тому що професія журналіста є  престижною , а студенти цього факультету підтверджують власним прикладом те , що гідні навчання тут , тому що беруть активну участь в житті університету . А, як відомо, саме спілкування з людьми , суспільна робота , заходи , зустрічі , новий досвід у різних сферах діяльності є запорукою успіху журналіста . Підтвердженням того , що студенти факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка не зраджують цим принципам є те , що саме вони читали присягу , яку складають студенти переступаючи поріг ВНЗ. Також я рада тому , що навчаюся саме у Львові , тому  що тут зможу вдосконалити свою мову , що є чи не найголовнішим чинником  при прийнятті журналіста на роботу . Так  говорять  нам всі  викладачі , які тут дійсно професіонали свого фаху , Журналіст  повинен розмовляти «чистою» українською мовою . Ще однією перевагою ЛНУ ім. Івана Франка є те , що вже після першого курсу є практика . А практика дає невід’ємний досвід , і 50 % успіху у вас у кишені , адже де , як не тут ви випробуєте свої теоретичні знання і направите їх у потрібне русло?

Тому  я вважаю , що саме Львівський національний університет імені Івана Франка допоможе мені здобути ґрунтовні знання,  і я стану дійсно висококваліфікованим журналістом.

                                                                                                                                                                                  Коваль Леся зі Львова

             Крізь терни до освіти, або як здійсняються мрії

Ви пам’ятаєте, як вступали у ВНЗ? То, напевно, мають бути дуже тьмяні та туманні спогади...А от наші спогади про вступ є дуже яскравими та свіжими. Розкладемо все по поличках.

По-перше, варто згадати вибір навчального закладу. Ми цілеспрямовано обирали один з львівських вузів. В першу чергу тому, що це чарівне місто з європейсько-казковою атмосферою, тобто в першу чергу ми обирали місто. Вибір зупинився на ЛНУ ім. Івана Франка та факультеті журналістики. Тепер ми, вихованки гуртка журналістики палaцу творчості дітей та юнацтва, мали конкретну мету: друкувалиcь з певною періодичністю, працюючи на творчий доробок, наполегливо  набували професійного досвіду, розвивали та вдосконалювали свою комунікабельність та навички, що можуть знадобитись при вступі на факультет журналістики. Безперечно, на цьому етапі нам неймовірно допомагали наші старші товариші - колектив газети "Проскурів" та особисто її редактор Богдан Петрович Теленько. Не будемо приховувати, що до останнього дня в редакції не вірили, що всі наші статті написані нами - сімнадцятирічними школярками, тим не менш друкували та морально підтримували, відправляючи до нас на заняття діючих журналістів "Проскурова" для того, аби ті поділились досвідом та корисними порадами. Другим етапом вступної епопеї назвемо здачу зовнішнього незалежного оцінювання. "Здача" включає в себе і безсонні ночі, і нульові уроки в пустій школі, і репетиторів, і істерики через невпевненість у своїх знаннях, і тижневі посиденьки вдома за книжками, і, врешті-решт, нервовий зрив перед самим ЗНО ... абсолютний спокій(читай - байдужість) під час написання тесту та три тижні(!) очікування на результат. А ще традиційні сльози радості, коли результат відомий і випускник задоволений! ЗНО - це важливий етап у нашому житті. Саме на ньому нам вперше довелося максимально напружити мозок, всі свої здібності та таланти. Дехто за два місяці вивчив все те, що мав вивчати  протягом 6 років. Вивчив, а потім жалівся на свої лінощі, бо якби знав це раніше — був би відмінником. Та попри всі ці гарні слова на ЗНО в більшості випадків діє система "Трьох З": зазубрив, здав - забув.

Третій і порівняно легкий етап вступної кампанії - подання документів. З першого погляду це може здатись надзвичайно просто: прийшов, побачив, переміг. Але, нажаль, це тільки з першого погляду. Через дозвіл на подання документів у безліч вузів черги у приймальну комісію були величезними! Безперечно, абітурієнти готували "запасні аеродроми" на випадок невдачі (і це правильно), але як важко бути в черзі 1024-ою... Неодмінною деталлю, які ми згадаємо стане сайт www.vstup.info. Безліч абітурієнтів оновлювало його безкінечну кількість разів, аби подивитись на свій рейтинг... скільки ж нервів було зіпсовано через некомпетентність приймальної комісії та її невміння правильно занести дані в комп’ютер. Через це особисто я опинилась на 349 місці в рейтингу замість 124. Вже розроблялись плани відступу: "Цього року буду позаштатним кореспондентом, днями і ночами зубритиму історію України, повторюватиму правила граматики.. Наступного року обов’язково вступлю.. ще й на бюджет!"

Але попереду був ще творчий конкурс. Ми були занадто сумними та пригніченими, аби сподіватись на його чудодійну силу… і, як виявилося, дарма. Змістовний творчий доробок, переконлива рекомендація від газети  "Проскурів", професійний досвід, набутий протягом кількох років занять у гуртку журналістики палацу творчості дітей та юнацтва, та легка вдача дали про себе знати! Те, що я написала протягом трьох годин під пильним поглядом наглядача, сподобалось навіть мені. Кілька днів очікування, щоденні відвідини сайту університету у пошуках свіжої інформації. І от ми в списках абітурієнтів, рекомендованих до зарахування..! Обдзвонити та заспокоїти всіх родичів, похвастатись перед однокласниками, передати радісну новину друзям, керівнику гуртка Ользі Володимирівні Вальковій ... " — схожі думки відвідали мою голову в перші кілька хвилин.

Четвертим етапом стало подання оригіналів сертифікатів. Може здатися, що це триватиме кілька хвилин. Та все не так просто. Пів-університету в одні двері. В чергах під номерами  429, 115 та 79. Через певну неорганізованість ми запізнились на потяг. Але це все не так страшно... можна багато витерпіти заради відчуття того, що ти - студент Львівського національного університету ім. Івана Франка, одного з найстаріших вузів Європи.

Коли вступна кампанія  відгриміла, студенти-першокурсники зібрали торби, виїхали в Альма-Матер, одиниці заселились в гуртожитки, більшість знайшли собі сусідів та зняли квартири. Тепер попереду страшний перший курс. Зі слів старших товаришів перший курс буде працювати "на заліковку". Не спатимемо ночами, питимемо каву літрами аби не заснути над підручниками…а яка страшна перша сесія!!!

Нас п’ятеро з Хмельницького вступили на факультет журналістики престижного українського ВНЗ. Мрія останніх трьох років  збулась. Наші наставники можуть пишатись нами. А ще урочисто пообіцяти взяти нас на практику наступного літа …

                        Афіна Касспа, випускниця гуртка журналістики

палацу творчості,  студентка факультету журналістики ЛНУ

Мрії здійснюються, потрібно лише  дуже захотіти і невпинно йти до своєї мети... Я стала студенткою Інституту журналістики КНУ ім.Т.Шевченка і, безперечно, дуже щаслива. З перших днів мене полонило студентське життя: відчуття чогось нового, довгожданного; незабутній квес по Києву, який дуже втомив, проте приніс море позитиву та адреналіну; нові знайомства з талановитими однолітками, які  прагнуть  (як і я)  більшого; врешті - решт перші лекції майстрів своєї справи...Загалом, враження переповнюють з перших днів!!! 

                                                                        Олена Капнік з Києва

                               Казка про радість

Хочу розповісти вам щось добре, тому розкажу казку.  В одному дуже красивому місті жила собі проста і нічим не примітна дівчина, не дочка олігарха, не супер модель і не був у неї закоханий принц. Від життя вона нічого не чекала. Але вона нікому і ніколи не робила зла, а, навпаки, всіляко намагалася допомогти тим, хто про це просив. Може, саме про неї Вакарчук співав пісню “Дівчина із іншого життя”, бо в неї були красиві блакитні проникливі очі, вона любила цитувати поетів і малювала красиві пейзажі. Працювала вона продавцем у магазині. Ця робота їй більше не подобалася, ніж подобалася. Працювати в супермаркеті на касі не було мрією всього її життя, але вмерти голодною смертю вона також ніколи не мріяла — тому не запізнювалася на роботу і не грубила своїм клієнтам. Зарплату вона отримувала не дуже високу, залежно від місяця 1200-1800 грн. Тому вона не відвідувала шикарні ресторани, яхт-клуби і кінні перегони. Мабуть, саме тому принца ще досі не зустріла, хоч відсвяткувала вже свій 26 день народження і на всіх сімейних зборах обов`язково піднімали тост за її майбутнє сімейне щастя. Не те щоб відсутність принца дуже засмучувала нашу героїню, але самотні ночі лякали її все більше. “Друзі чомусь стали знайомими”. Ці слова С. Вакарчука теж можна вжити до нашої героїні. Друзі створили сім`ї, роз`їхалися по світу або знайшли престижну роботу, а наша Попелюшка без принца залишилася сама. Їй важко давались нові знайомства, якось завжди не було з чого почати розмову: молодій мамі не скажеш: “А мій також…”, щасливій дружині: “Ой ті чоловіки”… Тому наша героїня і на роботі, і вдома якось трималася самотою. І з цим вона змирилася і не засмучувалася з цього приводу. Їй завжди здавалося, що шлях, яким вона іде, не її. Що вона поки ще пише чернетку, а переписати начисто завжди встигне. З дитинства бажаючи стати художником, вона мріяла про землю обітовану. Змішуючи фарби, знайшовши Увімкнувши улюблену музику, взявши в руки пензлик і ставши перед мольбертом, Попелюшка перетворювалася у Королеву. Ви б ніколи не повірили, що це касирка з вашого супермаркету. Ви б не повірили, що в неї досі немає принца і що вона буває сумною.  Саме тому я й назвала цю історію казкою, бо попри все наша героїня щасливою, любить цей світ, вміє радіти життю i робити його прекраснішим. Чого і всім вам бажаю)))

                                                                                                               

                                                                       Валерія Бартун

                                    

                        Щось про вічне

Сипле сніг. Білий шепіт страху крадеться глибоко у серце, не залишаючи слідів. Зір починає показувати розмиті картини. Йду далі. Втрачати нічого. Назустріч новим ілюзіям. Народження. Хтось хоче бути на цьому світі новим. Так і ми у свій час вирішили стати чимось цікавим і захоплюючим для своїх батьків. І нас «зробили» спеціально або чисто випадково) Наука. Вчимося вічно. У нас є вибір: ким бути. Сантехніком, кухарем, бізнесменом. На жаль, немає професії «людина». Ніде їй не навчають. Та й не оплачувана вона взагалі. Зате є професія «скотина». Ще зі школи ми здобуваємо глибокі знання і правила чіткого виживання. Молодість. Найчудесніший час існування у примітивному і банальному світі. Описувати можна все. Це час найдурніших витівок, найтупіших проблем і найсолодших досягнень. В цей період проходить часте загострення захворювання «любов». Що призводить до нових відкриттів у сфері алкогольних, психотропних та протизаплідних виробів. Робота. Гроші,ну, мабуть, ще гроші, і на останок теж гроші. Ось тут в нас і забирають вибір. Хочеш існувати— роби щось для цього. Старість. Спокій, немає вже сенсу щось здобувати. Все, що хотів, того домігся. Тепле ліжко, повільні рухи, легка література для сприйняття. Все, що змушує хвилюватися – це убивство персонажа у затертому сюжеті серіалу. Смерть. Останнє, що запам’ятають про нас у суспільстві. Вона приходить завжди. Тільки от не пунктуальна буває, а іноді навпаки, напрочуд прудка і швидка. Нереально злапати її за темну накидку. Нереально її впізнати одразу. А в тім і не треба. Не цікаво жити, знаючи про кінець, напевне. Проте факт залишається фактом – за ними сумує ґрунт. І все, як у вальсі, чітко. Раз, два, три. Народилися, покуражилися і …вмерли. А уявіть, як би весело було, якщо б життя проходило навпаки. Початок із смерті. Наше б серце починало битися в могилі, а закінчувало …в утробі матері. А знаєте… Це найбільше вбиває. Стандарт, схема чи як ще можна це назвати. А нам як завжди не залишають вибору. Ще з народження. Ніхто не питає в нас, чи хочемо ми жити тут, з цими чи іншими людьми. Я б застигла в старості. Чекала б смерть вічність. Почала б з нею довгу і цікаву розмову. Збагнула б суть існування. І чіплялася б за кожен ковток повітря, який поглинають легені. Тоді я б навчилася жити. І ніхто не посмів мені дорікнути. Бо кожен сам мав все те, чого хотів. Вибравши раз, більше шансів не отримаєш.

Музика в навушниках зупинилася. Вирубилася батарея. Налипший на одяг та взуття сніг сповільнює рух на секунди. Алея бульвару нарешті закінчилася. Я вже майже дійшла до теплої і затишної квартири. Відкривши двері, побачила добре знайомих і таких приємних серцю людей. Мені пощастило в цей раз. Я не зустріла її. Починаємо знову. Раз, два, три... Раз, два, три…

Валерія Бартун

                                                      Два бажання для Еха

То був чудовий літній ранок… Сонечко почало світити мені в очі, і я прокинулася. Вийшла, позіхаючи, з хати… Рання роса переливалася і виблискувала різними кольорами . З усього було видно, що природа уже прокинулася, але у хаті панувало «сонне царство», і я вирішила, що було б добре трішечки прогулятися. Взувши чобітки, я пішла до річки, поблизу якої буяв, зеленів ліс. Я любила проводити там час… Такі прогулянки дарували спокій душі. Я йшла, вдихаючи чисте повітря і п’янкі аромати лісових квітів, вдивлялася в кожен відблиск сонця поміж листя дерев, любувалася синьою річкою, яка була вже неподалік. В ті хвилини, будучи в повній гармонії з природою, я нічого не підозрювала, але раптом почула десь поблизу крик, такий тихий, що його майже не було чути. Прагнучи врятувати бідолагу, я одразу ж кинулася на допомогу. Аж раптом ледь не наткнулася на те, в  існування чого ніколи б не повірила. Якась маленька, кудлата, потворна істота, заплутавшись у павутинці, кричала, била ніжками, ручками і благала про допомогу. Та побачивши мене, грубо сказала:

Чого дивишся? Допоможи мені!

     Я простягнула їй свою руку, щоб це незрозуміле явище природи могло вибратися і, оскільки було дуже цікаво дізнатися, що це таке, я продовжила розмову:

-Що ти таке? – запитала я  малюка.

-Не що, а хто! – відповів він мені не зовсім привітно, зручно вмощуючись на мою руку. – Я Ехо! Це через мене ти заблукала в лісі декілька днів назад! – говорила потвора, вдивляючись в моє лице.

-І для чого ж ти так вчинив?

-Тому що…, - вже тихіше і покірніше відповів він. - Тому що тоді так вийшло. Я хотів зробити якнайкраще! Ти дуже гарно співала,  і я, вирішивши, що твій голос довше лунатиме лісом і веселитиме його мешканців, почав повторювати за тобою мелодію, а ти, думаючи, що йдеш до людей, заходила  все далі в ліс… Тільки ввечері я побачив тебе, коли ти плакала, стоячи під дубом, у якому я живу. Тоді, почувши голоси твоїх батьків, почав знову наспівувати твою пісеньку… Так вони тебе знайшли. Пробач, мені дуже соромно. Насправді я не злий, бо затягую до себе і лякаю тільки тих дітей, які не слухаються своїх батьків і йдуть до лісу без дозволу. Тому люди вбачають в мені зло, а я є істотою їхньої уяви. Щоб залагодити свою провину і подякувати тобі за порятунок, я готовий виконати два твоїх будь-яких бажання. Говори, не соромся!

-Я хочу, щоб ти став моїм другом!

-Другом? Ти справді цього хочеш? – запитало недовірливо ехо.

-Так!

-Але ж в мене ніколи не було друга! Я навіть не знаю, що це таке…

-Не хвилюйся! Я навчу тебе справжньої дружби!

-Добре! Я стану твоїм другом! Тепер говори інше бажання…

-Нехай люди у моїй країні стануть добрішими і щасливішими. Я хочу, щоб вони робили добро один одному  безкорисливо!

-Добре… Твоє бажання виконається, але не одразу, бо для того, щоб викорінити зло, потрібен час… Дякую тобі за те, що ти мене врятувала і стала моїм другом! Ти зробила добро не тільки для мене, але й для усіх оточуючих! Як у тобі, такій маленькій,  така велика душа? – з щасливою посмішкою запитав мене мій новий друг.

-Не у кожної великої людини є велика душа…

-Справді… Ти ще й розумна…

-Ой, Ехо, пробач, але я вимушена бігти. Вже пройшло багато часу, і мене чекають рідні вдома…

-Іди… Я розумію… - сказало засмучене Ехо.

-Не сумуй, малий. Я завтра повернуся у цій порі на це ж місце, і ми разом гарно проведемо час!

-Я з нетерпінням чекатиму на тебе! – вигукнуло воно й сильно, але ніжно обійняло мій великий пальчик. – Бувай!

-Бувай…

Вдивляючись в щасливе обличчя нового знайомого, я зрозуміла, що він не такий вже й потворний, яким здавався мені спочатку. І я була впевнена, що він теж змінив думку про мене. Аж раптом  мій новий друг просто зник. Спочатку я подумала, що він десь впав у траву, але потім зрозуміла, що помилилась…

     Повертаючись додому, я дарувала усім зустрічним свою посмішку та хороший настрій. Відчувала, що моє бажання вже здійснюється… Після зустрічі з Ехом я зрозуміла єдине: щоб зробити світ добрішим, потрібно починати з себе. Той ранок був прекрасним. Він змінив моє життя. Протягом усього дня сонечко зігрівало мене своїм теплом. А ввечері, дивлячись на захід, я дякувала йому за такий чудовий подарунок і в думках благала:  тільки б це був не сон…

                                                                                                    Ніна Міноцька